Адепт - Ешкилев Владимир - Страница 24

• Предыдущая
• 24/33
• Следующая

— А сюди ти теж не хочеш? — вона взяла мою руку й поклала її на своє лоно.

— На острові арсії, вони вб'ють нас… — прошепотів я, відчуваючи непоборне тремтіння, що охопило моє тіло від голови до ослаблих ніг.

Оряна притиснула мою руку до свого гарячого тіла. Вона нахилилася наді мною так, що круглі гарні пружні груди занурились у моє волосся; сказала тихо і ніжно:

— Дурнику, всі арсії — на східних мурах Міста. На острові всього півсотні хлопчиків-іудеїв зі Священного загону. Але я не збираюся йти в Каганів палац, який вони намагаються охороняти.

Вона стягнула з мене хітон, і моя провина перед Єдиним збільшилася на два проникнення в жінку.

Стомлена і відчужена від Чисел Оряна спочивала в моїх обіймах, коли різні питання й сумніви знову піднялися з глибин моєї душі. Я вивільнив руку з її пальців, одягнувся і сів на весла. Місяць сяяв у повноті диска, у срібній потузі містичного світла; в тому світлі я дивився на Оряну-Танбіт, за життя якої уряд Хазарії, не торгуючись, виклав би тисячу дирхемів. Її стану не вистачало степової довершеності мармурового тіла Менгі-ханум; її стегна, що пізнали народження сина і чресла могутніх воїв, уже обважніли від плоті. Але хтиві рисячі очі були невідпорні, а розкішне і ніжне тіло золотоволосої склавинки тягнуло до себе, обіцяючи вправність у коханні і розраду гірким самітницьким прагненням.

І я вирішив зробити все, що захоче ця жінка. Без слів поклявся я благодаттю Шехіни, що зроблю все розумне і божевільне заради тої яка дарує моєму тілу щастя істинне, незабутнє.

Ще було далеко до перших півнів, коли наш човен наблизився до чорного нічного простору Священного Острова Ітхеля. Я спитав Оряну:

— Що збираєшся робити?

— Знищити Хазарію! — відповіла зеленоока відьма.

Тепер розсміявся я.

— Якщо сто тисяч воїв Абайки-ябгу і Мешканець Чорної Вежі не подолали Імперії Степових Вовків, як знищиш їх ти, жінко?..

— Бейрис із Карайлаху був старим, як світ, але дурним, як немовля, — сказала Оряна, погладжуючи свої розкішні груди. — Щоб зруйнувати Хазарію, треба знищити прадавнє джерело її могутності. Мудра пророчиця казала каганам: доки живе Чорна Риба, стоїть Ітхель. Треба вбити Рибу і сказати закляття Роду над Істинним Гербом Хазарії — і вона впаде, та Імперія.

— А як ти потрапиш до Печери?

Оряна підняла з човна шкіряну торбу і видобула з неї сувій пергаменту. Я розгорнув його і побачив строкато розмальовану мапу.

— Це таємна мапа Острова і Печери, — пояснила вона.

Оряна продовжувала дивувати мене. Сповідник братства Шехіни, я знав, що подібні мапи існують у лічених примірниках у найпотаємніших святилищах Сходу. Бачити їх можуть лише Обрані, носії найвищих ступенів посвяти в таємниці містичних Братств. Навіть за скарби великого каравану отримати копію такої святині неможливо.

Зеленоока чаклунка вмочила ліву руку у воду і щось прошепотіла. Потім сказала:

— Охоронці великих таємниць — чоловіки. Те, що не можна вичавити з людини п'ятнадцятьма способами тортур, те вона розповідає сама, коли пізнає п'ятнадцять способів кохання.

— Але ж Печеру пильно охороняють, — я показав Оряні позначки вартових постів на мапі.

— Тому я покликала тебе, мій любий Ратиборе, а наші боги донесли мій заклик.

— Якщо нас упіймають, то кинуть живцем у яму, наповнену скорпіонами, — сказав я.

— Якщо нас кинуть разом, ти навіть на звернеш уваги на тих скорпіонів, — відповіла відьмачка і подивилася на мене так, що, разом з бажанням ще й ще кохати цю дивну жінку, з льохів мого невойовничого єства вийшли і з'єднались у Єдине Числа незнаної мною відваги. Таку ось силу мали демонські чари чаклунки Оряни; і досі, через багато років побожного життя, згадка про ніч на Священному Острові сковує ріки моїх роздумів кригою бісівського закляття відьми…

Зі шкіряної торби Оряна витягла і незвичайну зброю — два мечі дамаської сталі завдовжки у півтора лікті. Їхні вузькі, гостро відточені з обох боків, леза сяяли крижаними відблисками мертвотно-сріблястого місячного світла. На леза були нанесені магічні руни — знаки, від споглядання яких Числа моєї відваги примножувались і міцніли.

— Ці мечі пробивають навіть бронзовий панцир, — сказала Оряна, милуючись їхнім блиском. — Вони зроблені самітниками-чаклунами у Магрібських пустелях[122]; рани від них ніколи не затягуються.

На дні човна був також невеличкий хазарський лук і сагайдак на двадцять стріл. Оряна попередила мене, що вістряки стріл змащені швидкодіючою отрутою.

Готуючи зброю, ми проминули вриті у дно Великої Ріки бронзові стовпи. Спроможні затримати великі лодії, вони не були небезпечними для човна. Напевне, начальники острівної охорони не могли собі уявити, що хтось спробує дістатися до забороненого Острова вдвох на малому рибальському човні. Так ми потрапили у таємний простір Раш-Хазарі.

Човен я сховав у плавнях, біля величезної чорної скелі на самому півдні Острова. Згідно з Оряниною мапою, від скелі до Печери Чорної Риби було заледве двісті кроків.

У давнину печера виглядала як величезна нора у схилі жовтого глиняного пагорба. В часи жінок-войовниць[123] володарка Артната наказала розширити печеру і облицювати її порожнину нешліфованими плитами з червоного граніту. В епоху Ту-кю[124] глиняний пагорб був прикрашений величезними брилами — тепер дощі перестали розмивати його верхівку; тоді ж навколо пагорба насадили дерева Риб'ячого Гаю. Нарешті в роки Раш-Хазарі[125] посеред Гаю був збудований двоповерховий дерев'яний палац для жриць Чорної Риби. Перед отвором печери каган Булан-хан звелів встановити два мідні стовпи висотою у вісім ліктів. Їхні верхівки майстри зробили схожими на риб'ячі хвости; вночі до стовпів чіпляли смолоскипи.

Їхнє світло ми побачили, ледве відійшовши від чорної скелі. Риб'ячий Гай обсаджений був негусто — якби не ніч, сховатися в ньому було б неможливо. Коли ми пірнули у темряву Гаю, на півночі раптом заревіли сурми. Відвага, запалена чаклунськими очима Оряни, полишила мене; я впав. Відьма допомогла мені підвестись і прошепотіла:

— Не лякайся, Ратиборе, це сурмлять у палаці Великого Кагана.

— Чогось їм не спиться, — пробурмотів я.

— Великий Каган Захарія щойно заліз у ліжко своєї головної дружини; весь Ітхель повинен знати ту радість — от і сурмлять, — пояснила Оряна, і в шепоті її я вловив безмежне презирство відьми до нащадка Балгашських Вовків.

— Скоро, — сказала вона, — в тому палаці сидітиме не безсилий вихованець іудеїв, а мій син. І перед могутністю його схиляться всі народи обидвох ойкумен!

І голос її при цих словах був твердим і холодним, як сталеве лезо Магрібського меча, і був невблаганним, як пророцтво Амоса[126] народам світу.

Ми нечутно підійшли до галявини, за якою височіли мідні стовпи при отворі Печери.

Між стовпів стояли два юні абхіри — вої Священного Загону, що складався з нащадків сімдесяти двох споборників Обадії Першого. Срібна луска коштовної броні вкривала тіло абхірів; кольори ночі стікали дзеркальною поверхнею шоломів зі сталі. На їхніх чорних щитах розпластались у погибельному стрибку золоті вовки Ашинів. Кожен із юнаків мав довгий дворучний меч і сокиру.

Посередині галявини ми побачили величезну шестикутну кам'яну чашу. В ній палахкотіло біле жертовне полум'я. Біля чаші стояли дві жриці Печери. Одна з них була в чорному плащі, дуже схожому на плащ Оряни, а друга не мала на собі ніякого одягу, зате руки, ноги і шию її прикрашали коштовні браслети й намиста, що мерехтливо сяяли, освітлені жертовним вогнищем.

— Їх аж четверо, ми нічого не вдіємо, — прошепотів я.

— Це не головне, — відповіла Оряна. Хижі очі відьми палали в темряві демонською рішучістю. — Ти подивись на отвір Печери.

• Предыдущая
• 24/33
• Следующая