Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 7

• Предыдущая
• 7/59
• Следующая

— Що сказав старий? — спитав він.

— Ті муделі не знайшли реліквії. Її там не було.

— Він навів якісь аргументи?

— Він сказав, що реліквії такої сили є могутніми захисниками своїх господарів. Якби реліквія у момент вторгнення перебувала у квартирі, Боб з Ірою не загинули б.

— Ти в це віриш?

— А чому я маю у це не вірити? — Око Яри затертим срібляком подивилося на Мітелика. — Чому, брате?

— Але твій мольфар навіть не поглянув на ту річ, яку ти йому привіз.

— Йому не треба було дивитися. Для нього все відразу стало ясним. Ясним як Божий день. Втикаєш, брате?

— Ні, не втикаю.

— Ти атеїст.

— Я не атеїст. Але між вірою і забобонами є різниця. Я у цю хрєнь містичну не вірю.

— Яка різниця?

— Тобто?

— Ну, яка є різниця між вірою і містикою?

— Віра — це зв'язок людини з Богом.

— А містика — не зв'язок?

— Ні.

— Чому?

— Бо передбачає віру у різну хрєнь. У духів, сили усякі…

— Значить, передбачає віру?

— Але ж іншу.

— Чим іншу? Бог — не сила? Ні? Бог — не дух?

— Це лише спекуляції.

— От бачиш! Ти вже починаєш викручуватися. Ти, брате, тільки не ображайся, як здається мені, маєш обмежений життєвий досвід. А я колись на власній шкурі відчув оцю «хрєнь», оці «спекуляції», розумієш? На цій от попеченій шкурі! — Яра повернув до світла спотворене обличчя. — А ти все своє життя просидів у теплих офісах, секретуток пердолив, комп'ютерну мишку дрочив. «Вірю! Не вірю!» Та хто тебе примушує вірити? Хто? Ніхто! Не вір, брате. Не вір нікому й нічому, аби не знервуватися, не дай Боже. Вір тільки у те, у що тобі вірити зручно. У те, що тобі не свербітиме у сраці. Якщо тобі так зручніше, то домовимося про таке: на теперішній час приймаємо за робочу версію моє припущення, що об'єкт вони не знайшли. Шукали, нюрками своїми позорними усе там перековбасили, але не знайшли. З незалежних від містики і віри причин. З причин суто матеріальних облом в них вийшов. Твій могутній розум тобі дозволяє мислити таким-от способом? Прийняти таку версію дозволяє?

— Ок, — після кількох напружених хвилин мовчання відповів Мітелик. — Отже, так: ми удвох повинні знайти, де сховано той червоний камінь, який я бачив одинадцять років тому? Я маю на підставі певного обмеженого переліку даних вирахувати, де той камінь зараз може перебувати?

— Так.

— Добре. Це завдання для аналітика. Але ти мені маєш дати усю інформацію про родину Адамчуків і всі наявні дані щодо тієї консультації, яку старий професор комусь там давав у дві тисячі четвертому.

— Оце мені вже подобається! — Яра поплескав Мітелика по плечу. — Я знав, що ми таки порозуміємося з тобою, брате… А зараз почнемо активно відпочивати. Водка! Дєффкі!

Рівно опівночі джип рушив назустріч повному місяцю, залишаючи за собою несплячі гори. І несплячі очі.

— Зовсім забув! Ось, тримай. Це твоя нова мобіла, — Яра поклав на стіл перед Мітеликом жабку-«моторолу».

Вони вже годину сиділи у нічному клубі «Галактика» в середмісті міста С. Літрова пляшка віскі вже втратила половину свого потенціалу. Офіціант з волоссям, щедро намащеним гелем, щойно підтвердив компаньйонам, що замовлені Ярою дєффкі з'являться з хвилини на хвилину.

— Це якась спецмобілка? — поцікавився Мітелик, розкриваючи «жабку». Вона була чорною, з червоною підсвіткою значків. Ці значки майже гіпнотизували Мітелика. Вони палали, немов інвентарні номери пекельних казанів.

— Чому «спец»? — посміхнувся Одноокий. — Ні, братику, це звичайна труба. Пояснюю популярно: для того, щоби погані хлопці не змогли нас ефективно контролювати, ми будемо кожні три дні змінювати пакети й апарати. Кожні три дні. А старі даруватимемо красивим тьолкам.

— Це поможе?

— Тьолкам?

— Нам.

— Радикально — ні, не поможе. Але трохи ми їм мозки попаримо.

— Кому «їм»? Ти увесь час кажеш: «вони», «погані хлопці». Я маю право…

— Бла-бла-бла… Яке таке право? Право — це окремо, брате… А питання твоє? Це неправильне питання, брате… Чекай! Не бунтуй. Сьогодні це неправильне питання. Сьогодні — так. Як кажуть дуже просвітлені східні мудреці, є такі невчасні западлючі ключі, від яких потрібні нам двері замість того, щоб відкритися, заростають камінням… Упс! Але прийде такий час, коли я тобі відповім на твоє питання. Обіцяю. Не впадай у нерви, не думай про цю туфтєнь, думай про красивих цибатих тьолок. Зараз оця халдейська контора, — він кивнув на бармена, — нам піджене класних тьолок. Старших консультанток з проблем бальшой і чістай любві. І вони нас приведуть у тантричну[7] рівновагу зі світовим ефіром.

— Ти не одружився?

— Знущаєшся? З такою от мордою?

— У таке тепер не впирається, Ярику. Ти ж не бідний пацан. їздиш на «лендкрузері», втикаєш по серйозних темах. Розумний, талановитий такий пацан.

— Ага, не бідний і їжджу на «лендкрузері». А ще купую класних молодих тьолок… Дуже класних, з довгими ногами і станками на всі триста шістдесят… А чому, братику, до речі, у тебе з Анжелою не зійшлося?

— Спочатку все було добре. Навіть дуже добре. Любов, дєла…

— Спочатку завжди все добре, братику. — Яра випив свій віскі, подзенькав крижинками у порожній склянці. — А потім гівно починає перти на оглядові майданчики. Правильно я кажу?

— На майданчики… Красиво ізлагаєш, брате. Може, в когось буває інакше… Не знаю, Яра, не знаю… Анжела завжди прагнула бути центровою. Мати все найкраще. Найдорожче. Найгламурніше.

— Не з твоєю зарплатою, брате.

— Я старався…

— …Й обісрався.

— Так сталося, брате. — Мітелик додав собі віскі. — Її першим чоловіком був сам пан Новак. Небідний такий дядько.

— Я пам'ятаю, крутий був пуцалін. Він, здається, тепер у Словаччині.

— Він давно вже у Штатах. У Нью-Йорку. Банкує. Він вже тоді, у дев'яностих, леве мав неміряно. Розбалував він мою дівчинку. Зробив її «Міс Року». Журнали, інтерв'ю, фотосесії. Казьол. Вона завжди мала з чим порівнювати. І порівнювала, сучка така.

— Нащо ж вона тебе тоді, пацана жовторотого, захомутала?

— Закохалася. Новак був старшим за неї на двадцять років. Навіть на двадцять два. Та й помститися йому хотіла. Він її з собою на груповухи тягав. До саун різних. Вона від того бісилася, мовляв: «Я, мля, донька начальника залізничного депо, елітна дєвочка, законна дружина, срака-дошка, і що, маю щастя при всій бригаді шкурити якусь тріперну шмару?»

— Гординя! — Яра багатозначно підняв над головою два пальці, розведені, немов роги. — Гординя — це найперший гріх, брате. Треба було тому дятлові їй ще тоді пояснити, що в світі є речі, сумніші за тріперних шмар. Набагато сумніші… Хоча, канєшна, що їм, бабам, поясниш… А потім що? Донька начальника з бідності присіла на стимулятори?

— На бухло спочатку, потім на план, на таблетки… Але то, знаєш… Мутна історія, брате.

— Ага. Мутна історія, кажеш? Кумарні літописи республіки Ганджубасії… Тема знайома. Ну, намучився ти з тою Анжелою, брате, не хочу навіть уявляти… Співчуваю. А тоді, скажу тобі, коли вона до тебе у ліжко стрибнула, як ми всі тобі заздрили! Півміста жаба душила, я тобі атвєчаю. Півміста! Та-а-ака дєфф-ка! Та-а-акі ніжки! Чудо з обкладинки! І де воно все, Міта-брате, де? Фата моргана, брате, міражі у пустелі…

Компаньйони підняли склянки, випили. У залі нічного клубу вони залишилися останніми клієнтами. Живу музику давно замінив автомат. Бармен з офіціантом про щось напружено шепотілися. «Ага. Контора халдейська перетирає… І всі мені співчувають… Сучари…» — подумав Мітелик. Світ навколо нього від алкоголю став м'яким, теплим, але від того ще бридкішим.

Буття хиталося під вагою зла. Братана Боба вбили, дружина знову в лікарні, донька в її батьків, куди винного у всіх бідах Валерія Петровича пускають лише на великі свята. І то через раз. У чотирикімнатній колишній квартирі Новака, яку той після розлучення відступив Анжелі, порожньо й неприбрано. Купа немитого посуду, сморід на кухні. А на ранок він має розробити пропозиції щодо стратегії розвитку будівельної компанії, яку планував придбати один із клієнтів ФПП. Але його ноутбук із базою даних залишився в офісі Фонду.

• Предыдущая
• 7/59
• Следующая