Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 25

• Предыдущая
• 25/60
• Следующая

Це привернуло увагу бармена й охоронців. Саша підморгнув офіціантці Яні, і та підійшла до нової дівчини.

— Можеш сісти за наш столик, — запропонувала Яна. — Всі інші зайняті.

— Дякую, — нова дівчина зміряла Яну оцінюючим поглядом долучилася до компанії офіціанток.

— Я тебе раніше тут не бачила, — сказала офіціантка Оксана. — Ти звідки?

— Приїжджа, — нова дівчина витягла з торбинки пачку «Собранія» і поклала на стіл. — Пригощайтесь, дівчата.

— Як називаєшся? — запитав охоронець Василь, який розвалився на стільці між столиком і баром.

— Мариною назвали.

— Звідки приїхала?

— З Чернівців.

— Молдаванка?

— Тато — румун.

— Я відразу просьок, — повідомив присутнім Василь. — У мене була молдаванка. Гаряча тьолка.

— Шо ти брешеш, — пирхнула Яна. — В тебе ж нікого, окрім Катьки Потапенко, не було.

— Ти не звізді, — образився охоронець. — Ти її не пам'ятаєш, ту молдаванку. Ти тоді ще в школі букви вчила. Вона сюди зніматись приходила, а тепер працює в сауні у Хромого.

— Я маю кожну шмару в місті знати?

— А не знаєш, то мовчи.

— Припиніть гавнотьорки, — зупинила суперечку Оксана і звернулася до Марини: — Що будеш пити?

— Коньяк.

— Саша, — звернулась Оксана до бармена, — дєвушка хоче коніни.

— Хоче — получе, — «нічний імператор» послав у напрямі Марини найприємнішу зі своїх посмішок. — Я пригощаю.

— Добрий ти сьогодні, — оцінила Яна.

— Я до красивих дівчат добрий, — уточнив Саша.

— А що ти тут робиш? — запитала в Марини Оксана.

— Одну дєвку шукаю. Вона мені гроші винна.

— Дєвку? — нашорошив вуха Василь. — Великі гроші?

— Великі.

— Така інформація у нас платна, — зауважила Оксана.

— Без питань. Скільки?

— Їдеш з нами в сауну, — сказав Василь, — і ми там тебе всі трахаємо.

— А без приколів?

— Подумати треба.

— Це не ти, бабан[29], будеш думати, — втрутився в розмову бармен. — Оксано, нумо ставай на бар, а я тут з румункою перетру тему. Пішли, жертво обману.

Марина зайшла за барменом у підсобку. Там бармен сів на упаковки з «кока-колою», вийняв дорогий портсигар і закурив.

— Ну, розказуй, — запропонував він.

— Що розказувати?

— Об'явись, хто така. Для себе терпілку шукаєш чи, може, для когось іншого?

— Я ж кажу, я з Чернівців. Соска мені гроші винна.

— Слухай, Марино, чи як там тебе насправді, я ж не перший день на світі живу. І на таких росомах, як ти, я свого часу також надивився. Ти така ж румунка, як я папа римський… Я так думаю, — Саша примружився на вогник своєї сигарили, — що при бажанні ти мені за дві секунди тапки справиш.

— Усе сказав?

— Слухаю тебе.

— Про тапки ти, халдєїч, правильно зацінив. Соску шукаю для законника. Плачу зеленню. За тухту бейци відриваю.

— Це вже конкретний базар, — погодився «нічний імператор». — А за наводку ти не бійся. Не на фраєра попала. Тухта нам не в масть, росомахо, — він підморгнув Марині. — Нюрку її засвіти, подивлюсь.

— Маю лише фоторобота, — Марина передала барменові листок із графічним зображенням дівочого обличчя. — Їй на вигляд років сімнадцять. Шкіра засмагла. На шиї якась пляма, може, бородавка. Волосся темне. Очі сині. Худа, довгонога, у світлих джинсах.

Саша підвівся з упаковок, підійшов до вікна, підставив листок під світло, уважно вивчив малюнок. Потім спитав:

— Башлі при тобі?

— Так ти її знаєш?

— Покажи башлі, росомахо.

Марина витягла з торби конверт. Бармен заглянув всередину, присвиснув.

— Ну, — прискорила його Марина. — Починай заробляти.

— Я цю алюру[30] бачив тут кілька разів. Нарвана пацанка, вчилась у тутешній гімназії. Не знаю, як звати, а поганяло в неї, здається, Мура. Якось так.

— Де живе?

— Не знаю, але шлиндала вона тут з Едіком, сином Толіка Вороненка.

— Хто він?

— Толік? Він барига. Має власну коптильню, ми в нього беремо бастурму, ковбасні нарізки.

— Фатера?[31]

— Я маю лише контори його адресу… — Саша задумався. — А домашню Толіка може знати Яна, він її минулого літа підтрахував.

— Гони її сюди. Темпом.

За кілька хвилин Марина залишила «Бунгало», маючи в кишені папірець з домашньою адресою родини Вороненків. Бармен ще довго дивився в темний прохід між парканами, куди зникла небезпечна «росомаха», а потім вирішив, що не буде фіксувати цю пригоду в тижневому звіті, який післязавтра здаватиме до райвідділу.

— Де ти пропав? — Людмила виглядала схвильованою. — Ти мав тут бути ще годину тому. Нема й нема, твій сотовий не відповідає. Ми вже хотіли бійців піднімати.

— Добре, що не підняли. Я перевіряв одну побічну версію.

— Яку?

— Поки що секрет.

— Що з Корецькими?

— Все о'кей.

— Треба взяти під контроль їхнє місце перебування.

— Воно вже під контролем.

— Тобто? — Людмила здивовано подивилась на Лавра.

— Я вже все порішав з Ваграновичем, не метушись.

— Але я повинна ввести адресу до бази даних.

— Почекай, дай мені віддихатись… Ти вже зібрала ті матеріали, про які ми говорили?

— А в мене був на це час?

— Тоді вперед, сонечко, на своє робоче місце.

— Я чергую, — тепер дівчина була не просто здивована, а здивована не на жарт.

— Ти, сонечко, йди збирати інфу, а я поки тут за тебе почергую.

— Це порушення.

— Вали все на мене. За внутрішнім статутом агентства оперативник має право в екстрених випадках ставити завдання аналітикові без попереднього узгодження з керівництвом.

— Ти сьогодня якийсь дивний, Лаврику, — Людмила звільнила місце чергового. — Ти що, не з тою курвою перевіряв побічну версію?

— Тобі лише курви в голові.

— А я вже й не знаю, про що й думати. Я тебе таким бачу вперше.

— Хто сьогодні чергує у приймальній?

— Вова Ребрик.

— Це новенький?

— До речі, дуже симпатичний хлопчик, — Людмила показала Лаврові язика і випурхнула з диспетчерської.

«Чого це вона так наполягала на введенні до бази місця перебування Корецьких?» — запитав себе Лавр і відчув, що сам для себе робиться бридким. Синдром шпигуноманії почав діяти.

Але часу для рефлексій не було. Він недарма залишився сам на сам з диспетчерським терміналом. Саме на цей термінал виводилась уся інформація про переміщення працівників агентства, їхні телефонні контакти та інформаційні запити. Цими даними можна було оперувати лише з двох терміналів — з диспетчерського і директорського. Для того, щоби співробітники не зловживали розширеними функціями диспетчерського термінала без санкції керівництва, за внутрішнім статутом біля нього передбачили двох чергових, які повинні були контролювати дії один одного. Але після низки звільнень на всі статутні позиції не вистачало співробітників з відповідними рівнями допуску. Цим і вирішив скористатися Лавр Грінченко для пошуку «крота».

Він відкрив своїм паролем теку протоколів запитів й увів алгоритм пошуку останніх п'ятдесяти запитів з бази оперативних даних у справі «Храм». Згідно з отриманими результатами, тридцять два запити зробила аналітик Людмила Д'ячишин, десять — директор агентства, шість — сам Лавр Грінченко і два — Микола Кабарда. Лавр і Людмила вели цю справу, директор координував роботу, а Кабарда допомагав при евакуації Корецьких. Ніхто «лівий» не залишив слідів своєї цікавості в базі даних. Лавр уже хотів вийти з теки протоколів, коли побачив, що останній запит під прізвищем Грінченко було зроблено вісім годин тому, коли він відсипався у себе вдома.

Кілька хвилин він сидів, тупо втикаючи в монітор.

«Міг би й відразу зміркувати. Які, до дупи, шість запитів?! — кволо і шкодливо ворушились думки в його голові. — Три, а не шість. Три були точно, а решта? Значить, мотоцикліст таки мав рацію».

• Предыдущая
• 25/60
• Следующая