Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 15

• Предыдущая
• 15/60
• Следующая

— Можете називати мене Беконті, — навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. — Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен.

«Стерво мале», — подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива.

— А тебе як називати?

— Мар… — почала дівчина, але виправилась: — Наталією називайте.

Беконті здивовано подивилась на подругу.

«Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга!» — казав її погляд.

«А мені пофіг, — подумала Мармура. — Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».

— Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? — Лавр підморгнув дівчині. — На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?

— Та ні, який ви там Бетмен… — Мармура шкодно шморгнула носом. — Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.

— Ну, ваащє! — ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. — Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!

— Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? — спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.

— Родичка, — буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. — Далека.

Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:

— Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.

— Без мене! — крикнула з кімнати Беконті.

Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.

— І де ж воно, таке місце? — запитав журналіст.

— У вашому Храмі.

— У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! — твердо виголосив Корецький. — Це місце закрите для сторонніх.

— Що за Храм? — у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.

— Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, — пригальмував доньку Роман Олександрович.

— Ага, у татка страшні тайни, — погодилась та. — Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.

— Краще б ти менше бачила, а більше вчилась.

— Я що, погано вчусь?

— Не заважай дорослим.

— А я, значить, малолєтка. З горшка злізла, нє?

— Не за-ва-жай, — у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість.

— Ну й фіг з вами, — на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» — означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію.

— Якщо Храм не підходить, тоді треба обладнати якесь тимчасове сховище, — запропонував Лавр. — Але це приведе до розпорошення сил і здорожчання наших послуг. У вас є фазенда?

— Нема в нас фазенди, — сказав Корецький. — У мого батька є за містом старий будинок.

— Капітальна будова?

— Будова цегляна, але це ж не фортеця. Просто двоповерховий сільський будинок. Чотири кімнати, кухня, туалет дворі.

— Храм був би ідеальним місцем…

— Мені ніхто не дозволить. Це порушення всіх правил.

— Хіба ваше вчення не вважає захист одного з братів священним обов'язком усього братства?

— Ви, як я бачу, вже встигли дещо прочитати… Інтернет?

— Не тільки. — Лавр підійшов до вікна і подивився у двір. — У нашого агентства є оперативні квартири, але вони обладнані для роботи.

— Так нам палацу не треба. Дівчата багато місця не займуть, а моє місце в часи небезпеки — у Храмі.

— Гаразд, я поговорю з Іваном Ваграновичем, — Лавр кинув швидкий погляд на кислу мармизу Беконті, потім знову подивився у двір і покликав журналіста: — Романе Олександровичу, ану гляньте. Акуратно. Бачите жінку в хустці?

— Няньку?

— Ага, оту з коляскою.

— Так-так, підозріла жіночка. Я, до речі, її вперше бачу, — стрепенувся Корецький і кивнув доньці: — Інно, ану йди-но сюди, подивись. Ти он ту няньку раніше бачила?

Беконті неквапно наблизилася до вікна, довго придивлялась до няньки, потім знизала плечима:

— Та ніби бачила. Тут няньок ціла дивізія тусує. Бебі-бум.

— Я помітив її, ще коли виходив з сімнадцятого будинку, — пояснив Лавр. — Ця жінка вже годину сидить так, ніби перекриває спостереженням сектор вашого під'їзду і вікон.

— Ага, бачу, — погодився Корецький. — Зиркає на наш під'їзд.

— Там лавка стоїть так, що вона сидить обличчям сюди, — зауважила Беконті. — Вона ж не буде на лавці сидіти, як на коняці. Ви вже щось таке попридумували, що я від вас обох прозрєваю. «Перекриває спостереженням сектор», — передражнила вона Лавра. — Замаскований Штірліц, нє? Нормальна нянька. Он, подивіться, годує малого з пляшечки. Все цивільно.

— Нехай буде так, — погодився Лавр. — «І і дай лао».

— Перепрошую? — не зрозумів Корецький.

— «У спокої очікуй і стомлюй ворога». Давня китайська військова мудрість.

— Це якесь висловлювання Суня[13]?

Лавр кивнув. Він міг би посперечатися щодо істинного авторства старої китайської науки про військову хитрість «моу цзи», але вирішив, що навряд чи журналіст здатний розрізнити тонкі відмінності між традиціями Тан Дао-цзи[14] і «Товариства Хунмінь»[15].

Місце зустрічі Костиганову не подобалося. Власники заміського кафе зробили фішкою свого закладу невеличке штучне озерце з кахляними берегами, мініатюрним водоспадом і непереконливими декоративними рибами. Можливо, у сонячний день це крихітне водяне князівство й тішило відвідувачів кафе, захищених від спеки величезними парасолями. Але тепер, під сірими дощовими хмарами, сіре озерце здавалось лише додатковим джерелом депресивного настрою. Навколишня сірість немов підкреслила несмак дизайнерів, які нагромадили на озерних берегах керамічні вежі ельфійських замків. Червоні дашки веж викликали непристойні асоціації, а з чорних провалів бійниць вистромлювались неприбрані недопалки. Сам брат Пітер ніколи не обрав би місцем для конфіденційної розмови цю відкриту для сторонніх спостережників терасу. Але сьогодні була не його черга обирати декорації.

Помічник Костиганова за годину до зустрічі обстежив лісок за озером і тепер стежив за околицями з машини, припаркованої на автостоянці. Нічого підозрілого він не бачив, але ворог з дистанційною прослушкою міг ховатися де завгодно: скажімо, у будинку мотеля за сто метрів від кафе або на далекому, порослому модринами узвишші. До того узвишшя було кілометрів зо три, але для шпигунського приладу така відстань не становила перешкоди.

Брат Пітер уже майже піддався спокусі відправити помічника обстежувати підозріле узвишшя, коли побачив знайоме авто. Світло-зелене піжонське BMW хвацько вирулило на автостоянку і вмостилось на козирному місці, біля сходів, що вели на терасу. Костиганов подумки посміхнувся. Братан Тіма не змінював стилю. Напевне, тому все ще перебував у ранзі Тіми, а не Тимофія Леонтійовича.

— Сервус, брате, — Пітер підвівся назустріч власникові піжонської тачки. — Як життя молоде?

— Привіт-привіт, — відповів той. — Пєтя, в мене дуже мало часу. Ще маю сьогодні зустрічі з двома клієнтами.

Брат Тіма був відомим київським адвокатом. Він вів ризиковані справи по безнадійних кредитах і рейдерських захопленнях, створював собі імідж незалежного правозахисника і, як казали, був близьким до того, щоб очолити юридичну групу при штабі одної з парламентських партій. До офісу брата Тіми текли тихі потічки різноманітної цінної інформації, яку він уміло використовував для збільшення кола вдячних осіб. Колись брат Тіма допоміг Костиганову граційно обрубати боргові хвости й отримав за це пристойний гонорар. Пітер вважав, що переплатив. Але розраховувати на те, що брат Тіма вважає так само і тепер відвантажить йому інфу безкоштовно, Костиганов не став. У його барсетці лежали дві тисячі євро.

• Предыдущая
• 15/60
• Следующая