Выбери любимый жанр

Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій - Страница 42

Изменить размер шрифта:
42

English Breakfast

В травні RHCP грали на якомусь німецькому аеродромі, такою можливістю гріх було не скористатись. Вона знайшла копійчані авіалінії, пробила в мережі адреси більш-менш нормальних гостелів і одного ранку почала збиратись. Кинула до австрійської військової торби кілька футболок, зубну щітку і важкий, мов праска, фотоапарат, який постійно возила з собою. Шия її обмотана була кольоровими шаликами, довге чорне волосся билось на вітрі, одягнена була в прозору майку й довгу спідницю, на ногах мала потягані кеди, які сама собі обіцяла при нагоді замінити на щось пристойніше. А сигарети — міцні й гіркі, від яких дихання робилось терпким, а слова печальними. Невиспана й роздратована, вона ще встигла посваритись із таксистами та представниками авіакомпанії, після чого впала на своє місце в літаку, опустила пластикову шторку й безтурботно заснула. Висівши десь у полях під Гамбургом, довго палила, намагаючись зорієнтуватись. Концерт був лише наступного дня, потрібно було якось вибиратися до міста й давати раду з усіма своїми проблемами. Небом у бік Атлантики рухались низькі, наповнені дощем хмари. В гостелі було порожньо й вогко, вона кинула торбу й пішла до міста дивитись на кораблі. Кораблі стояли щільно, мов ліс, похитуючись у чорній смоляній воді.

Вона довго фотографувала порт, туристів та матросів, потім пила вино, сидячи просто на набережній, сонце перекочувалось над щоглами, іноді їх зачіпаючи, від чого кораблі поскрипували й вода розходилася темними важкими колами. Надвечір стало прохолодно, вона вже зібралась повертатись до гостелу, дорогою зайшла до китайського фаст-фуду й натрапила там на якусь дику фанатку Майкла Джексона. Була це старша жінка, років п’ятдесяти, перефарбована й занедбана. Мала жовті кучері й кілька значків із Джексоном на джинсовій куртці. Познайомившись, вони легко зійшлись, фанатка переповідала історію свого захоплення Майклом і охоче позувала перед фотокамерою. Коли китайці почали зачинятись, вони ще довго тягались вулицями, переходячи з одного бару до іншого, фанатка заводила її до теплих освітлених закутків, до якихось підозрілих дір та борделів, знайомила з офіціантами та повіями, сперечалася з турецькими підлітками й танцювала час від часу «місячну доріжку». В барах западала сутінь і голоси виривались на вулицю.

Лампи горіли жовто й тьмяно, нагріваючи зсередини чорну припортову ніч. Вже на ранок, цілком виснажені, вони знайшли таки її гостел, фанатка, прощаючись, цілувала їй руки й тихо щось наспівувала. В кімнаті разом із нею ночувала молода японська туристка, говорячи вві сні ламаною англійською. Прокинулась вона рано, прокинувшись, ще довго не розплющувала очей, ніби намагаючись когось перехитрити, слухала, як легко зіскочила з горішнього ліжка японка, як снувала кімнатою, знаходячи свої речі, як відкрила вікна й ранковий вуличний рух наповнив кімнату, відганяючи рештки сну. Але вона все одно вперто не розплющувала очей, слухаючи собі, як стихають голоси в коридорі, як хтось пускає воду на кухні і як легко відлунюють на сходах швидкі жіночі кроки. Вона так часто робила, я це давно помітив — лежала в ліжку з заплющеними очима, тримаючись за тонкі зникомі нитки з прив’язаними до них сновидіннями. Трималась за ці сновидіння, ніби за чужу руку в темряві, боячись відпустити її й залишитись сама посеред темряви й мороку. Зрештою, вибралась із ліжка, довго курила, сівши на підвіконня, потім узяла фотоапарат і рушила до міста в пошуках сніданку. На вулицях було сонячно й тихо, порожні крамнички зберігали ще нічну прохолоду, а супермаркетами снували хіба що навіки розгублені емігранти. Знайшовши якусь піцерію, де пропонували англійський сніданок, замовила собі каву й почала переглядати зроблені вчора фото. Потім гортала старі фото, збережені в камері, сиділа, палячи свої чоловічі сигарети й думаючи, як все це дивно складається — і з нею зокрема, і з тими, кого вона колись фотографувала. Іноді трапляються такі дивні періоди, коли ти лишаєшся сам, коли тебе хтось кидає або ти від когось ідеш.

Деякий час усе рухається за інерцією, все триває, як і мало тривати, і ти рухаєшся життям, не особливо зважаючи на зміни, що відбулись. Все це прості й зрозумілі речі, зустрічі, розмови, знайомства, зміна місць і краєвидів, рух крізь час та простір, пам’ять, яка відкладається в легенях, мов кам’яне вугілля, досвід, котрий тебе скеровує, сміх і розмови, барвисті спогади й довгі солодкі прокидання в чужих містах. Але раптом ти натрапляєш на знайомі, давно не бачені обличчя, на знайомі зачіски й посмішки, і все негайно повертається на свої місця, і ці несподівані хвилі печалі заливають усе довкола, і ти розумієш, що насправді щось тоді зламалось, щось пішло не так, просто ти не хотіла про це говорити, не хотіла сама собі в цьому зізнаватись, тікала сама від себе, від своїх спогадів та свого забуття.

Десь так ти сидиш і думаєш собі, і печаль заповнює тебе по вінця. Печаль і втіха, що ти ніколи не зможеш цього повернути, але завжди можеш собі це пригадати. Вона згадала свого інструктора з водіння, якого знайшла через клуб BMW, він був старший за неї вдвічі, і відразу було видно, як вона йому подобається. І кожне їхнє заняття закінчувалось якимось неймовірним сексом, просто в машині, можливо тому вона так і не отримала водійське посвідчення, оскільки кожного разу потому, сідаючи за кермо, збуджувалась і не реагувала на світлофори. Також згадала ту італійську провідницю, яка стояла на платформі, десь на передмістях Мілана, чекаючи відправлення. На ній був довгий темний піджак, зовсім чоловічий, важкі чорні черевики й шкіряна торба через плече, що робила її схожою на листоношу. Мала коротке пшеничне волосся, в одній руці тримала прапорець, в іншій — свисток, як у футбольного судді.

Перед відправленням різко просвистіла й, махнувши прапорцем, заскочила до вагона. Вона тоді ледь встигла застрибнути слідом за цією провідницею, неймовірно тішачись, що не запізнилась і що не доведеться тепер стирчати на вокзалі. Провідниця їй ледь помітно посміхнулась і пропустила до тамбура. Вони й їхали довший час у тамбурі, дивлячись кожен у свій бік, лише потім, пізніше, зазнайомившись і перекуривши, почали розповідати одна одній різні веселі випадки, а коли потяглися гори, й платформи за вікном потонули в тумані та вечірній сутіні, довго цілувались у коридорі, не бажаючи розходитись. Лише на зупинках провідниця сходила на перон і махала в густому тумані своїм прапорцем, хоча її зовсім ніхто й не бачив. І нарешті вона згадала минулу зиму, всі ті сварки й суперечки, дивні обірвані стосунки, безкінечні телефонні розмови, що тривали цілу зиму, те, як вона, зрештою, не витримала й пішла, ніби ступила до солодкої повноводої ріки, що несла її тепер у невідомому, проте вірному напрямку. Ну, щось таке.

Дивно, подумала вона, варто було прилетіти аж сюди, аби все це згадати. Пам’ять наповнюється, мов картка цифрового фотоапарата, і твої спогади лишаються з тобою, доки ти сам не захочеш їх стерти. Вона подивилась на годинник і сховала камеру. Сонце заповнювало собою повітряні коридори, повітря пахло смаженою кавою, тости, про які вона забула, остигали й холонули, мов далекі згаслі зірки.

Берлін, 2010

Вокзали

Я ніколи не жив коло вокзалу, хоча завжди цього хотів. Я навіть уявляю, як це — мати поруч із собою залізничну станцію чи дивитись щовечора з вікна на гарячі автобуси, що остигають на нічному повітрі. Шкода, що не склалось. Не так багато речей, за якими шкодуєш, але ці вокзали, котрі живуть своїм життям, таємним та відстороненим — вони весь час нагадують про себе, ніби речі, які ти свого часу комусь передарував, і тепер не впевнений, чи в гарних руках вони опинились. Коли б я жив коло вокзалу, я міг би виходити на нічні вулиці, такі гамірні вдень і такі безголосі в темряві, міг би спинятись на привокзальній, купувати хліб у нічних кіосках і вітатися зі знайомими таксистами, які б навіть не пропонували мене кудись відвезти, оскільки мій дім, ось він — за рогом, зовсім близько від першої колії. Вокзали серед ночі нагадують міста після евакуації — зачинені каси й підземні переходи ще наповнені теплим диханням, і повітря на платформах ще гірке від диму й руху, і поодинокі продавці алкоголю ще дивляться зі сподіванням у морок і пітьму, звідки мають вийти спраглі мандрівники. Але тиша вже важко осідає на будівлі й парковки, і місяць висить над вокзалом печально й покинуто, і навіть випадкові пасажири, котрі застрягли тут до ранку, зневірено замовкають, вкладаючись на лави чи тулячись до стін, аби дочекатися ранку й звалити з цього непевного місця, що належить тепер невідомо кому.

42
Перейти на страницу:
Мир литературы
Наши партнеры