Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій - Страница 4

• Предыдущая
• 4/47
• Следующая

— Дякую, — кажу, — мені не треба

— Бери-бери, це ґратіс, себто безкоштовно. Я в свою чергу лізу по кишенях, знаходжу коробку сірників з рекламою віденського радіо оранж, хороша станція, завжди крутять хоп, і соваю йому. «Тримай, це з Відня». Чувак тисне мені руку і мчить зустрічати нових відвідувачів, а я повертаюся. «А навіщо ти вирив яму, питають боснійця», — Ґашпер в ударі, ніби й не гнав півтисячі кілометрів. «Саро, — кажу, — твоє таксі зараз приїде ». Сара говорить всім до побачення і виходить в ранкові сутінки. За якихось десять хвилин ми теж виходимо, тепер лише треба познаходити ці лажові автомобілі — й додому, в готель, де є душ, емтіві та новий тестамент, навіть два нових тестаменти, так що в разі чого можна почитати хором. Ніна намагається виїхати з-поміж двох авто, між якими вона годину тому затиснула свій фольксваген, легенько штовхає передню машину, потім здає назад і так само штовхає задню, розкочує їх, мов більярдні кулі, врешті таки вибирається, тисне на газ і зникає за рогом. Сільві махає їй услід рукою, але не надто активно, щоб та бува не повернулась. За вікном висить туман, крізь нього пробивається тьмяне ранкове світло, великі мокрі сніжинки липнуть до шибок і відразу тануть.

Після ночі повітря ще не прогрілось, але сніг усе одно тане, прямо в повітрі, по склу стікають великі жирні краплі, я бреду коридором із готельним рушником і гедендшолдерсом у пошуках душу. Душ в кінці коридору, звідти лине дзвінке багатоголосся. Я відчиняю двері, валить пара, коридор наповнює теплий туман, я роблю крок всередину і намагаюся розгледіти, що там, за туманом, а там стоїть кілька голих тинейджерів, на підлозі валяються їхні футболки, може якась футбольна команда, думаю я, хто їх знає, хто тут зупиняється, але з-під струменів води виходить іще двійко голих тинейджерок, хоч душ взагалі-то чоловічий. Тинейджери, побачивши мене, намагаються зібрати свої речі, я роблю застережливий рух, мовляв, мийтеся, мийтеся, я пізніше зайду, але вони сміються і говорять, старий, усе гаразд, ми вже помились. І ми теж, говорять тинейджерки. «Ви що тут, ночували?» — питаюсь я, аби щось спитати. Тинейджери далі сміються, ні, кажуть, просто тут краще раніше зайняти місце, бо потім приходять турки. «Правильно, — погоджуюся, — краще взагалі з ночі помитись, аби вранці не повторюватися». Тинейджери сміються, — справді, футболісти, — і, прихопивши форму, рушники та голих тинейджерок, забираються кудись у безвість, можливо, на тренувальний збір. Я пускаю гарячу воду і підходжу до вікна. За вікном обвисає розмокле берлінське небо, на підвіконні лежить кілька великих сніжинок, я відчиняю вікно, і туман виповзає назовні. Двері за моєю спиною відчиняються, в сусідню кімнату, де розміщено кілька туалетних кабінок, заходить старий, пожмаканий життям та еміґрацією турок. «Привіт, — кажу, — хороший сьогодні день»

— «Та нічого», — говорить він крізь вуса, заходить до крайньої кабінки і починає голосно ригати. Я закручую кран i повертаюсь в кімнату. Пополудні Ґашпер пакує каталоги зі своїми роботами і збирається їхати до знайомої галерейниці. Як справжні друзі ми хочемо його супроводжувати, та й робити в цьому готелі, якщо чесно, нічого — новий тестамент перечитали, емтіві подивилися, Сільві навіть позичила туркам анальгін, хоч на фіг їм анальгін, не розумію. Ґашпер довго зідзвонюється з галерейницею, врешті та говорить ок, приїжджайте, і ми їдемо. На вулицях пахне торішньою травою і китайським фаст-фудом. Галерею разом із галерейницею знаходимо на п’ятому поверсі будинку в самому центрі, жодних вивісок немає, ґалерея культова і некомерційна, за рахунок чого вони живуть — невідомо, галерейниця відчиняє нам двері, й ми опиняємось у великому помешканні, стіни якого завішані абстрактним живописом. Під кожною картиною причіплено цінник, ціни нереальні, як і сама галерея. Галерейниця в найкращих традиціях націонал-соціалізму примушує нас чекати хвилин тридцять, поки вона розмовляє з якимось мужчиною, теж, очевидно, художником, чужі тут не ходять, a ми знаходимо в кутку великий акваріум, у якому лежать дві черепашки і навіть не думають рухатися, протягом усього часу, доки галерейниця тягне волинку, вони лежать собі на вмонтованих в акваріум скляних терасах, випучуючи в наш бік свої допотопні беники, i загалом викликають непереборну огиду, принаймні в мене. З таким самим успіхом галерейниця могла тримати заспиртованих черепах — їх принаймні не треба годувати. Та й пахнуть вони краще. Ґашпер таки спихає ґалерейниці свої каталоги, і ми йдемо на пиво. Сільві тягне нас до приятеля-художника, старого чеха-дисидента, але ще надто рано ходити в гості, й ми вирушаємо в культурний центр напроти. Зовні це старий напіврозвалений будинок, зусібіч оточений будівельними майданчиками, однак усередині тут справжня цитадель анархістських організацій, лівого мистецтва та просто алкоголіків. Ми знаходимо кав’ярню на другому поверсі, на дверях висить ксероксний відбиток із написом «вхід», а вже за дверима розташовано цілий ангар, обставлений металевими декораціями, важкими дерев’яними меблями й тим-таки абстрактним живописом. Десь з-під стелі час від часу вириваються вогняні язики — народ відпочиває по-дорослому, бухаючи, як видається, від самого ранку. В повітрі приємно пахне текілою та блювотою. Збоку, на сцені, сидить старий торчок в поношених джинсах і з двома парами навушників на шиї. Праворуч від нього стоїть вертушка і велика валіза, щільно набита старими сорокап’ятками, а ліворуч сидить його вумен, теж у джинсах, і доки він однією рукою ставить новий вініл, друга його рука лежить на плечі вірної скво. Так вони і сидять удвох на сцені, крутять записи тільки з 60-х і в принципі нікому не заважають. Ми витримали десь години півтори. Після третього пива Сільві рішуче встала і попередила, що або ми лишаємося тут, разом із цим тупим чуваком на сцені та його скво, або йдемо до чеського дисидента, друга Вацлава Гавела, і тоді вона — Сільві — зобов’язується приготувати якийсь спеціальний італійський салат. Ми подивилися на скво і мовчки вийшли. Берлінське небо розгорталось у всіх своїх барвах і відтінках, повітря було густе і вологе, вулицею товклися турки і їли кебаби, запиваючи їх малокалорійною колою. Поряд із будинком, де жив опальний чех, був маленький продуктовий маґазинчик, не ті великі й мертвотні супермаркети, що нагадують скотомогильники, а приватна інтимна крамничка, всуціль заповнена ящиками з пивом та бананами. Зайшовши і поштовхавшись у тісних кулінарних закамарках, ми знайшли власника. Це був старий огрядний чоловік, непевного зросту і політичних поглядів, він читав, здається, Гемінґвея, і ми йому очевидно заважали

— Скільки у вас тут речей! — несміливо говорить Сільві

— Тисяча двісті, — саркастично відповідає чоловік

— Нам потрібен сир і помідори, — Сільві вирішила вкінець зіпсувати йому настрій

— І пиво, — підказав я

— Скільки? — чоловік стійко тримався й обслуговувати нас не поспішав

— Півкілограма, — сказала Сільві

— Дванадцять штук, — відказав я

— Беріть, — дозволив чоловік. Ми почали вибирати. Я взяв дві упаковки, підійшов до чоловіка й виклав бабки

— Ми до вашого сусіда-художника приїхали, — почав знову Ґашпер

— Ви його знаєте? На обличчі продавця вперше з’явилася посмішка

— А, — говорить, — старий чех! Знаю-знаю, постійний клієнт. Передавайте вітання старому хуєві! Він іще деякий час радісно крекче, бере у Сільві десятку за помідори й сир і разом із здачею насипає їй повну долоню фруктових карамельок

— Гарного дня, дівчинко, — каже він. Сільві дякує і ховає карамельки дo кишенi джинсів. Я дістаю презерватив і проcтягaю мужчині. Це з Відня, кажу. Той вдруге посміхається. Художника звати Руді. Він справді був приятелем Гавела і робив у себе в Чехословаччині великі металеві об’єкти. Якби гелікоптерам і літакам ставили пам’ятники, вони мали б десь такий вигляд, як об’єкти Руді. Коли росіяни дали старому Дубчеку під зад, Руді ще деякий час лишався вдома і далі робив свої багатометрові конструкції, що складалися із лопастей, фюзеляжів і залізних балок. У якийсь момент радянську владу це дістало, Руді звинуватили в абстракціонізмі, до того ж так воно і було, і попросили куди-небудь звалити. Руді вибрав Західний Берлін. Уже через кілька років після еміґрування він мав власне ательє і сталі замовлення. Його металеві штуки купували банки й страхові компанії та встановлювали їх біля своїх офісів. Останні років п’ятнадцять Руді мав у Чехії постійні персональні виставки, але повертатися не хотів, хоча зла на батьківщину не тримав. Нині йому було під сімдесят. Він зустрів нас у дворі, Сільві зателефонувала йому з генді, мовляв, ми вже тут, з бухлом і сиром, давай, зустрічай, він вийшов у джинсах і теплій сорочці, нашу подружку він знав з дитинства, коли та ще не грала на піаніно, був знайомий з її батьками, тож вони почали обійматись, а вже потому всі зайшли в ательє і, поки Сільві готувала свій тричі нікому не потрібний салат, старий водив нас приміщенням і показував різні штуки — макети, неґативи, карикатури на друга Гавела і на Ґорбі чи просто якісь поштові листівки від онуків. Побачивши наше пиво, він мовчки дістав дві пляшки сухаря

• Предыдущая
• 4/47
• Следующая