Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 49

• Предыдущая
• 49/91
• Следующая

— А якщо там і досі нікого немає?

— Тоді я приїду завтра, й ми поговоримо, як нам бути. На все добре, й не хвилюйтеся, поки не довідались, чи справді є для цього підстава.

— Побоююсь, що справа тут не така проста, як вам здається, Ватсоне, — мовив мій друг, коли випровадив містера Ґрента Манро за двері й невдовзі повернувшися до кімнати. — Що ви про це гадаєте?

— Якась брудна історія, не інакше, — відповів я.

— Авжеж. Тут або шантаж, або я жорстоко помиляюся.

— І хто ж шантажист?

— Мабуть, ота істота, що мешкає в єдиній затишній кімнаті хатини й тримає на каміні фотографію дружини містера Манро. Слово честі, Ватсоне, в тому мертвотному обличчі за вікном є щось привабливе, і я не хотів би проминути такого випадку.

— Ви вже маєте якусь думку з цього приводу?

— Так, але це лише здогади. І мені дуже не хотілося б, щоб вони виявилися хибними. В тій хатині живе перший чоловік тієї дами.

— Чому ви так гадаєте?

— А чим іще можна пояснити її божевільний страх, що туди увійде містер Манро? Факти, як я їх бачу, приблизно такі. Ця жінка одружилася в Америці. В її чоловіка виявився нестерпний характер або, скажімо, погана хвороба — проказа чи божевілля. Врешті-решт вона тікає від нього, повертається до Англії, змінює ім’я й починає життя, як їй здається, спочатку. Вже три роки вона одружена з іншим і вважає себе в цілковитій безпеці — чоловікові вона показала свідоцтво про смерть якоїсь іншої людини, — коли раптом про місце її перебування довідується перший чоловік або, скажімо, якась не дуже добропорядна жінка з його оточення. Вони шантажують її, що приїдуть і все викриють. Вона просить у другого чоловіка сто фунтів і намагається відкупитись. Але вони все-таки приїжджають, і коли чоловік випадково каже дружині, що в хатині з’явилися нові мешканці, вона якимось чином здогадується, що то її переслідувачі. Дружина чекає, поки чоловік засне, й кидається благати їх, щоб вони її облишили. Не досягши успіху, вона йде до них наступного ранку, й чоловік, як він сам розповів нам, зустрічає її, коли вона саме виходить від них. Вона обіцяє йому більш туди не ходити, але через два дні, не втративши надію позбутися страшних сусідів назавжди, робить іще одну спробу, взявши з собою фотографію, яку вони, можливо, видурили в неї. Саме під час їхніх переговорів і прибігає покоївка зі звісткою, що містер Манро уже вдома; дружина, розуміючи, що він зараз прибіжить туди, випроваджує шантажистів чорним ходом — до того самого соснового ліска, про який уже згадувалося. Чоловік, приходить і нікого не застає в хатині. Однак я не буду вельми вражений, якщо це повториться й сьогодні, коли він піде ввечері на вивіди. Що ви скажете про таке моє припущення?

— Це лише припущення.

— Але воно принаймні пов’язує всі факти. Коли ми дізнаємося про щось нове, що не вкладеться в нього, ми встигнемо його переглянути. А зараз облишмо морочити собі цим голову, доки не дістанемо якоїсь звістки від нашого друга з Норбері.

Проте чекати її довелося недовго. Телеграма надійшла, тільки-но ми допили чай.

«У хатині все ще живуть, — ішлося в телеграмі. — Знову бачив у вікні обличчя. О сьомій прийду на станцію зустрічати. До вашого приїзду нічого не чинитиму».

Коли ми висіли з потяга, Ґрент Манро чекав на платформі, і в світлі станційних ліхтарів нам було видно, що він дуже блідий і тремтить від хвилювання.

— Вони ще там, містере Холмсе, — мовив він, схопивши мого друга за рукав. — Я бачив у хатинці світло, коли йшов сюди. Тепер ми покінчимо з цим назавжди.

— То яким є ваш намір? — спитав Холмс, коли ми пішли темною алеєю.

— Я силоміць вдеруся до хатини й сам подивлюся, хто там є. Я хочу, щоб ви обидва були свідками.

— Ви твердо вирішили вчинити так попри застороги дружини, що для вас краще було б не розкривати тієї таємниці?

— Так, твердо.

— Що ж, гадаю, ви на правильному шляху. Будь-яка правда краща за непевні сумніви. Рушаймо туди негайно. Звичайно, тут пахне порушенням закону, однак, як на мене, варто спробувати.

Ніч була дуже темна й почала сіяти мжичка, коли ми звернули на вузький, порізаний глибокими коліями путівець із живоплотом обабіч. Містер Ґрент Манро з нетерплячки мало не кинувся бігцем, тож ми спотикаючись ледве встигали за ним.

— Це вогні мого будинку, — пробурмотів він, показуючи на світло, що мерехтіло між деревами. — А он та хатина, і я зараз туди увійду.

Путівець у цьому місці повертав, і хатина стояла зовсім поряд. Жовта смуга світла на чорній землі перед нами свідчила, що двері не зачинено; одне з горішніх вікон яскраво світилося. Ми поглянули туди й побачили темну пляму, що рухалася на тлі завіси.

— Це та істота! — вигукнув Ґрент Манро. — Ви самі бачите, що там хтось є. А тепер — за мною, й ми швидко про все дізнаємося.

Ми підійшли до дверей, але раптом з темряви виринула жінка й стала посеред золотавої смуги світла. Я не міг розібрати її обличчя, але руки у неї були благально простерті вперед.

— Ні, Джеку, заради Бога! — вигукнула вона. — Я передчувала, що ти сьогодні прийдеш. Не думай про це погано, любий! Повір мені ще раз, і ти ніколи про це не пошкодуєш.

— Я надто довго вірив тобі, Еффі! — злісно вигукнув він. — Пусти мене! Я все одно ввійду досередини. Ми з друзями вирішили заладнати цю справу раз і назавжди! — Чоловік одтрутив її вбік, і ми негайно пішли слідом за ним. Тільки-но він штовхнув двері, як просто перед ним виросла літня жінка й заступила йому дорогу, але він відсторонив її, й за мить ми всі вже підіймалися сходами. Ґрент Манро вбіг до освітленої горішньої кімнати, а ми — за ним.

Кімната була затишна, з чудовими меблями; на столі горіли дві свічки й дві — на каміні. В кутку, схилившись над столом, сиділа маленька дівчинка. Обличчя її було відвернене вбік, коли ми увійшли. Ми лише помітили, що на ній червона сукенка й довгі білі рукавички. Коли вона жваво кинулася до нас, я скрикнув з подиву. Її обличчя, що обернулося до нас, було дивного мертвотного кольору, і риси його нічого не виражали. Та за хвилину таємницю його було розкрито. Холмс, усміхнувшись, провів рукою дитині за вухом, маска з обличчя дівчинки сповзла, й чорне, як вугіль, негреня, виблискуючи своїми біленькими зубками, весело засміялося, побачивши наші здивовані обличчя. Потішений веселощами дитини, я й собі вибухнув сміхом, але Ґрент Манро стояв, вирячивши очі й схопившись рукою за горло.

— О Боже! — скрикнув він. — Що це все означає?

— Зараз я скажу тобі, що це означає! — вигукнула його дружина, заходячи до кімнати з гордовитим, рішучим видом. — Ти змушуєш мене сказати це супроти мого бажання, тож ми нарешті вирішимо разом, як нам вчинити далі. Мій чоловік в Атланті помер. Моя дитина вижила.

— Твоя дитина?

Вона дістала схований на грудях срібний медальйон.

— Ти ніколи не заглядав усередину.

— Я не знав, що його можна відкрити.

Вона натисла пружину, покришка відскочила. Під нею був портрет чоловіка витонченої краси, але з явними рисами африканського походження.

— Це Джон Геброн з Атланти, — мовила господиня, — й шляхетнішого чоловіка за нього не було в цілому світі. Одружившися з ним, я відрізала себе від свого народу, але жодного разу ні на мить не пошкодувала про те. Нам не пощастило — єдина наша дитина вдалася більш у нього, ніж у мене. Таке часто буває в мішаних шлюбах, і мала Люсі набагато чорніша за свого батька. Але чорна чи біла, вона моя мила маленька дівчинка, мамина пестунка!

Почувши ці слова, дитина підбігла до неї й зарилася личком у її сукню.

— Тоді я залишила її в Америці, — вела жінка далі, — лише через те, що вона не зовсім іще одужала й переїзд міг їй лише зашкодити. Я віддала її під опіку старої шотландки, що була колись нашою служницею. Я ніколи й гадки не мала покинути свою дитину. Але коли випадок звів мене з тобою, Джеку, коли я відчула, що кохаю тебе, то побоялася розповісти тобі про неї. Хай Бог мені простить, але я боялася, що втрачу тебе, й мені не стало мужності розповісти тобі про все. Довелося вибирати між своєю дівчинкою й тобою, і, сплохувавши, я відмовилася від неї. Три роки я приховувала це від тебе, але отримувала вісті від няні, що з дитиною все гаразд. Та кінець кінцем у мене з’явилося нездоланне бажання ще раз побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. Я знала, що це небезпечно, але дозволила, щоб дитину привезли сюди хоча б на кілька тижнів. Я послала няні сто фунтів і сказала, як їй треба поводитися тут, у цій хатині, щоб її вважали просто за нашу сусідку. Я страшенно боялася й заборонила виводити з дому дитину вдень; удома ми прикривали їй личко й руки, щоб хтось не помітив її крізь вікно й не пустив чутку, що поряд з’явилася чорна дитина. Якби я менше боялася, було б розумніше з мого боку; але я божеволіла зі страху, що ти довідаєшся правду.

• Предыдущая
• 49/91
• Следующая