Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 34
- Предыдущая
- 34/91
- Следующая
Цілком можливо, що Степлтон нічого не знав про канадського спадкоємця. У всякому разі він довідався про нього від свого друга, доктора Мортімера, який водночас повідомив його про день прибуття Генрі Баскервіля. Найперше Степлтонові спало на думку, чи не зможе він здихатись молодого канадця ще в Лондоні, до того, як той приїде до Девоншира. Дружині він більше не довіряв — відтоді, як вона не захотіла заманити в пастку старого джентльмена, проте залишати її надовго він теж не наважувавсь: так можна було до решти втратити владу над нею. З цієї причини він узяв її з собою до Лондона. Вони зупинилися, як я потім з’ясував, у приватному готелі «Мексборо» на Кревен-стріт; туди Картрайт теж заходив шукати порізану газету. Дружину Степлтон замикав у номері, а сам тим часом, приклеївши бороду, їздив назирці за доктором Мортімером — на Бейкер-стріт, на вокзал, до готелю «Нортумберленд». Дружина дещо знала про наміри чоловіка, але так його боялася — через його надзвичайну жорстокість, що не насмілювалась повідомити сера Генрі листовно про небезпеку, яка чатує на нього. Якби лист опинивсь у Степлтонових руках, ніхто б не поручився за її життя. Врешті-решт, як ми знаємо, вона вдалася до хитрощів: вирізала потрібні слова з газети й написала адресу зміненим почерком. Лист дійшов до баронета і став першим попередженням про небезпеку для його життя.
Степлтонові конче потрібно було роздобути щось із одягу сера Генрі — про той випадок, якщо доведеться пускати собаку його слідами. Діючи зазвичай швидко й рішуче, він не став марнувати часу, і в нас не повинно бути сумніву, що й коридорний, і покоївка в готелі дістали щедру винагороду за допомогу. Перший черевик, на жаль, виявився новим, а отже, непридатним. Степлтон повернув його і викрав інший — і тут мені стало зрозуміло, що ми маємо справу з живим собакою, бо нічим іншим не можна було пояснити намагання роздобути саме старий, а не новий черевик. Що дурнішою, гротескнішою видається якась подробиця, то уважніше її варто вивчити; а обставини, які спершу ускладнюють справу, найчастіше приводять вас просто до розв’язки, якщо серйозно, по-науковому в них розібратися.
Другого дня вранці нас відвідали наші друзі, а Степлтон їхав за ними в кебі. Судячи з того, що він знав мене в обличчя, знав мій будинок, з усієї його поведінки, злочинна кар’єра Степлтона не обмежувалася баскервільською справою. За останні три роки в західних графствах сталося чотири великі пограбування, але жодного з грабіжників не вдалося заарештувати. Останнє з них, — у Фолкстон-Корті, у травні, — не обійшлося без крові: самотній нападник у масці застрелив хлопчину-лакея, що намагався затримати його. Тепер я певен, що Степлтон поповнював таким чином нестачу грошей і давно вже був жорстоким, небезпечним злочинцем.
Ми переконались у його кмітливості й зухвальстві того ранку, коли він так спритно вислизнув від нас і потім назвався моїм ім’ям, бо знав, що рано чи пізно я доберуся до візника. Тієї миті він зрозумів, що в Лондоні справу програно, бо до неї взявся я. Він повернувся до Дартмуру й почав чекати приїзду баронета.
— Стривайте! — мовив я. — Ви, звичайно ж, достеменно точно описали всі події, проте одна подробиця зосталася незрозумілою. Що було з собакою, коли його хазяїн їздив до Лондона?
— Мене самого це цікавило, бо було дуже важливе для розсліду справи. Степлтон, безперечно, мав довіреного помічника, хоча навряд чи ділився з ним усіма своїми намірами: це означало б цілком віддатися на його милість. У Мерипіт-Хавсі був старий лакей на ім’я Ентоні. Він служив у Степлтонів кілька років, ще тоді, коли вони тримали школу, і він не міг не знати, що господарі його — насправді чоловік та дружина. Отож цей Ентоні зник без сліду, в Англії його ніде не знайшли. Зауважте, що Ентоні — ім’я рідкісне для англійця, а в Іспанії та Латинській Америці Антоніо трапляються на кожному кроці. Старий добре розмовляв по— англійському, незгірше за місіс Степлтон, але з якимось дивним акцентом. Я сам бачив, як він ходив через Ґримпенську трясовину стежкою, позначеною Степлтоном. Отож цілком імовірно, що тоді, коли хазяїна не було вдома, собаку годував лакей Ентоні, хоч він навряд чи знав, навіщо тут тримають цю тварину.
Отже, Степлтони повернулися до Девоншира, а невдовзі туди приїхали й ви з сером Генрі. Тепер скажу кілька слів про себе. Ви, певно, пригадуєте, що я, розглядаючи лист із наклеєними в ньому вирізаними газетними словами, зацікавився, чи є на ньому водяні знаки. Я підніс папір до очей і відчув легенькі пахощі парфумів «Білий жасмин». Є сімдесят три сорти парфумів, які фахівець— криміналіст повинен уміти розпізнавати: я з власного досвіду переконався, що успіх розсліду часто залежить саме від цього. Якщо пахне парфумами, то лист писала жінка, а на той час я вже почав приглядатися до Степлтонів. Отак я зрозумів, що собака існує насправді, і здогадався, хто є злочинцем, ще до нашої подорожі на захід.
За Степлтоном треба було стежити. Звичайно, якби я стежив за ним, коли був разом з вами, він умить насторожився б. Довелося обдурити всіх, навіть вас: я таємно поїхав слідом за вами, хоча сказав, що зостануся в Лондоні. Негаразди, яких мені довелося зазнати, були не такі великі, як вам здається; до того ж, подібні дрібниці не повинні заважати розслідові. Мешкав я здебільшого в Кумбі-Тресі, а кам’яну хатку на болоті відвідував лише тоді, коли слід було перебратися ближче до місця дії. Зі мною приїхав Картрайт: він став мені у великій пригоді, переодягшись сільським хлопчиною. Картрайт приносив мені харчі й чисту білизну. Коли я стежив за Степлтоном, він стежив за вами, і всі нитки опинялися в моїх руках.
Ви вже знаєте, що ваші звіти негайно пересилалися з Бейкер-стріт до Кумбі-Тресі. Вони вельми прислужилися мені, особливо той, де було вміщено єдину правдиву частину Степлтонової біографії. Після того я легко зміг встановити особу їх обох і врешті довідатися, хто вони такі.
Проте справу надто ускладнив випадок з утікачем-каторжанином і зв’язок між ним та Беріморами. Але ви розплутали і цей вузол, хоча я й сам дійшов того ж висновку на підставі власних спостережень.
На той час, коли ви розшукали мене на болотах, я вже ясно бачив усю цю справу, але віддавати її до суду було зарано. Навіть Степлтонів нічний замах на сера Генрі, що скінчився смертю нещасного каторжанина, не давав проти нього жодних доказів. Залишався єдиний вихід — схопити його на місці злочину, виставивши сера Генрі, самотнього й начебто беззахисного, як принаду. Так ми й зробили, і ціною нервового струсу клієнта не тільки завершили справу, а й довели Степлтона до загибелі. Піддавши сера Генрі такому випробуванню, я заслужив, правду кажучи, докір за невдале ведення справи; але ми уявити собі не могли, яким страшним, приголомшливим буде це видовище, яким густим буде нічний туман, з якого собака вискочить просто на нас. Ми досягай мети дорогою ціною, але й доктор Мортімер, і лікар-фахівець запевняють мене, що наш друг невдовзі видужає. Тривала подорож допоможе йому не лише зміцнити розхитані нерви, а й загоїти сердечні рани. Адже він так глибоко й щиро кохав цю жінку, і те, що вона була причетна до такої темної справи, завдало йому великої гіркоти.
Лишається тільки розповісти, яку роль у цій історії відіграла вона. Немає сумніву, що Степлтон цілковито підкорив її собі — чи вона кохала його, чи боялася, а може, те й те разом, — адже ці почуття такі сумісні. Та хоч би як там було, він діяв напевно. Вона погодилася видати себе за його сестру, але стати співучасницею вбивства відмовилась, і він переконався, що влада його над нею не безмежна. Вона не раз намагалася попередити сера Генрі, але робила це так, щоб не виказати чоловіка. Степлтон, здається, мав ревниву вдачу, й коли він побачив, як баронет залицяється до його дружини, — хоча це якраз збігалося з його намірами, — не витримав і в шаленому спалахові гніву показав усю свою лють, яку до того так старанно тамував. Водночас він і далі не противився їхньому знайомству, бо сподівався, що сер Генрі часто буватиме в Мерипіт-Хавсі і рано чи пізно попаде у його лабети. Але в останню мить дружина збунтувалася. Вона почула про загибель каторжанина й дізналася, що того вечора, коли сер Генрі мав у них обідати, собаку перевели до повітки в садку. Вона назвала чоловіка злочинцем, між ними розігралася жахлива нічна сцена, під час якої вона вперше довідалася, що має суперницю. Недавня вірність умить змінилася лютою ненавистю: він побачив, що вона його викаже. Він зв’язав її, щоб вона не могла попередити сера Генрі, і сподівався, звичайно, що всі сусіди, почувши про смерть баронета, згадають про його родове прокляття, а тоді він знову примусить дружину мовчати. Але й тут він, здається, помилився: долю його було визначено й без нашого втручання. Жінка іспанської крові не пробачила б йому зради... От і все, любий мій Ватсоне, а якщо ви хочете почути докладнішу розповідь про цю пригоду, то мені доведеться зазирнути до своїх нотаток. Але я, здається, не проминув нічого суттєвого.
- Предыдущая
- 34/91
- Следующая
