Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 5

• Предыдущая
• 5/115
• Следующая

— То дуже добре.

— Так, але й тут він може дійти до крайнощів. Якщо він лупцює в анатомці палицею трупи, то природно, що це здається трохи дивним.

— Лупцює трупи?

— Так, щоб переконатися, чи можуть після смерті з’являтися синці. Я бачив це на власні очі.

— І ви кажете, що він не медик?

— Ні. Бог зна, що він там вивчає. Але ось ми й приїхали, тож судіть про нього самі.

Розмовляючи так, ми повернули вузенькою стежкою в двір і увійшли до флігеля, що прилягав до великої будови лікарні. Тут усе було мені знайоме, і я не мав потреби в провідникові, коли ми зійшли темними кам’яними сходами нагору й пішли довгим коридором уздовж нескінченних вибілених стін із бурими дверима обабіч. Майже в самому кінці вбік відходив низенький склепінчастий коридорчик, що вів до хімічної лабораторії.

То була висока кімната, де на полицях блищали незліченні пляшечки. Всюди стояли низькі, широкі столи, загромаджені ретортами, пробірками й бунзенівськими пальниками, над якими тріпотіло блакитне полум’я. В кімнаті був лише один чоловік, що схилився над столом у кутку, заглиблений у працю. Почувши наші кроки, він озирнувся й підхопився з радісним вигуком.

— Знайшов! Знайшов! — кинувся він до нас із пробіркою в руках. — Я знайшов реактив, що осаджується лише гемоглобіном і нічим іншим. — Якби він знайшов золотоносну жилу, то й тоді його обличчя не сяяло б такою радістю.

— Доктор Ватсон, містер Шерлок Холмс, — мовив Стемфорд, знайомлячи нас.

— Як ся маєте? — привітно сказав Холмс, стискуючи мою руку з такою силою, що її ніяк не можна було в нього запідозрити. — Як бачу, ви побували в Афганістані.

— Звідки ви це знаєте? — здивовано спитав я.

— Дурниці, — усміхнувся він. — От гемоглобін — то інша річ. Ви, безперечно, розумієте вагу мого відкриття?

— З погляду хімії це, звичайно, цікаво, — відповів я, — але практично...

— Боже милий, та практично це ж найважливіше відкриття в судовій медицині за останні роки. Хіба ви не бачите, що це дає можливість без помилок визначити криваві плями? Ходіть-но сюди! — Він нетерпляче схопив мене за рукав і підвів до столу, за яким працював. — Беремо трохи свіжої крові, — сказав Холмс і, уколовши довгою голкою собі палець, витяг піпеткою краплинку крові. — А тепер розчиняємо цю краплину в літрі води. Вода, як бачите, здається чистісінькою. Співвідношення крові до води — не більше, ніж один до мільйона. І все-таки немає сумніву, що ми матимемо характерну реакцію. — Говорячи це, він кинув у склянку кілька білих кристаликів і додав трохи прозорої рідини. Вода в склянці миттю стала каламутно-багряною, а на дні з’явився бурий осад.

— Ага! — Він заляскав у долоні і радо всміхнувся, мов дитина, що дістала нову іграшку. — Що ви про це скажете?

— Це, мабуть, дуже сильний реактив, — зауважив я.

— Чудовий! Чудовий! Давніший спосіб із ґуаяковою смолою був дуже громіздкий і непевний. Так само, як і огляд кров’яних тілець під мікроскопом. Це взагалі марно, якщо кров була пролита кілька годин тому. А цей реактив діє однаково добре — чи свіжа то кров, чи ні. Якби його відкрили раніше, то сотні людей, що гуляють зараз на волі, давно вже дістали б кару за свої злочини.

— Он як! — пробурмотів я.

— Розкриття злочинів часто стикається з цією загадкою. Людину починають підозрювати в убивстві за кілька місяців після його скоєння. Оглядають білизну чи одяг і знаходять бурі плями. Що то — кров, глина, іржа, сік чи щось іще? Ось питання, що спантеличувало багатьох фахівців, і чому? Тому, що не було надійного реактиву. Але тепер ми маємо реактив Шерлока Холмса — і труднощам кінець!

Очі його заблищали, він притис руку до серця і вклонився, немовби відповідаючи на оплески уявного натовпу.

— Вас можна привітати, — зауважив я, неабияк здивований його захватом.

— Рік тому у Франкфурті розслідували справу фон Бішофа. Його неодмінно повісили б, якби тоді знали мій спосіб. А справи Мейсона з Бредфорда, і відомого Мюллера, і Лефевра з Монпельє, і Семсона з Нового Орлеана? Я можу назвати десятки справ, у яких мій реактив міг би вирішити все.

— Ви просто ходячий календар злочинів, — засміявся Стемфорд. — Вам слід видавати особливу газету. Назвіть її «Поліційні новини минулого».

— І то була б прецікава річ, — підхопив Шерлок Холмс, заліплюючи малесеньку ранку на пальці шматочком пластиря. — Доводиться бути обережним, — вів далі він, обернувшися з усмішкою до мене, — я частенько працюю з усілякими отрутами. — Сказавши це, він простяг руку, і я побачив, що пальці його вкриті такими самими шматочками пластиря та плямами від їдких кислот.

— Ми прийшли до вас у справі, — мовив Стемфорд, сідаючи на високий триногий стілець і носком черевика підсовуючи до мене інший. — Мій приятель шукає собі житло, а ви скаржились, що не можете знайти товариша; отож я й вирішив звести вас обох разом.

Шерлоку Холмсу, напевне, припала до вподоби думка розділити зі мною кімнати.

— Я нагледів одне помешкання на Бейкер-стріт, — сказав він, — що якнайкраще підійде нам обом. Сподіваюся, ви не проти пахощів міцного тютюну?

— Я сам завжди палю «корабельний», — відповів я.

— От і чудово. Я звичайно маю вдома хімікалії й часом роблю досліди. Це не заважатиме вам?

— Анітрохи.

— Стривайте-но, які ще в мене вади? Часом я нудьгую й цілісінькі дні не розтуляю вуст. Не думайте, що я ображаюся на вас. Просто облиште мене, і все швидко минеться. А в чому ви можете зізнатися? Поки ми ще не оселилися разом, слід вивідати один про одного все найгірше.

Цей допит потішив мене.

— Я маю цуценя бульдога, — сказав я, — і не терплю ніякого шуму та галасу, бо нерви мої зовсім розхитані; можу півдня пролежати в ліжку і взагалі я страшенний ледар. Коли я здоровий, у мене ще з’являються вади, але зараз ці — найголовніші.

— А гру на скрипці ви теж вважаєте шумом? — стурбовано спитав він.

— Це залежить від того, як грати, — відповів я. — Добра гра — то Божий дар, а погана...

— О, тоді все гаразд! — весело усміхнувся він. — Гадаю, справу можна вважати скінченою, якщо вам сподобаються кімнати.

— Коли ми їх оглянемо?

— Приїжджайте до мене сюди завтра, опівдні; ми разом поїдемо і все владнаємо, — відповів він.

— Гаразд, рівно опівдні, — сказав я й потис йому руку.

Він знов узявся до своїх хімікалій, а ми зі Стемфордом пішки подалися до готелю.

— До речі, — сказав я раптом, обернувшись до Стемфорда, — як він здогадався, що я приїхав з Афганістану?

Мій приятель загадково всміхнувся.

— Це найголовніша його риса, — мовив він. — Багато хто хотів би довідатись, як він це робить.

— То тут є якась таємниця? — вигукнув я, потираючи руки. — Це вже цікаво. Дуже дякую вам за те, що познайомили нас. Самі знаєте: «Щоб пізнати людство, треба вивчити людину».

— Отож і вивчайте його, — мовив Стемфорд на прощання. — Проте ви самі невдовзі побачите, що він — міцний горішок. Я ладен закластися, що він більше знатиме про вас, ніж ви про нього. На все добре!

— На все добре, — відповів я і попрямував до готелю, дуже зацікавлений своїм новим знайомим.

Наступного дня ми зустрілися, як і домовились, і поїхали оглядати кімнати на Бейкер-стріт, у будинку 221-6, про які Холмс згадував напередодні. Там були дві затишні спальні й простора, світла вітальня з чудовими меблями та двома широкими вікнами. Кімнати припали нам до вподоби, а розділена на двох платня виявилась такою невеликою, що ми одразу про все домовились і вступили у володіння помешканням. Того самого вечора я перевіз туди з готелю свої речі, а вранці приїхав Шерлок Холмс із кількома скринями та саквояжами. Днів зо два ми поралися, розпаковуючи і розкладаючи наше майно, щоб знайти для кожної речі найкраще місце. Зробивши це, ми поволі почали призвичаюватись до нового житла та пристосовуватись до нових умов.

Холмс, безперечно, був не з тих людей, з ким важко ладнати. Жив він спокійно й мав притаманні йому звички. Нечасто він лягав спати після десятої години вечора, а вранці зазвичай снідав та кудись ішов ще тоді, коли я лежав собі в ліжку. Часом він просиджував цілий день у хімічній лабораторії, часом — в анатомці, а іноді десь гуляв, — мабуть, у найдальших лондонських закутках. Завзяття його не знало меж, коли він брався до роботи, та коли находила на нього хандра, він днями лежав на канапі у вітальні, не мовлячи ані слова й не ворушачись. Я помічав тоді у його очах такий замріяний, відсторонений погляд, що міг би запідозрити його у вживанні якогось наркотика, якби поміркованість і чиста мораль його життя не заперечували такої думки.

• Предыдущая
• 5/115
• Следующая