Пригоди Шерлока Холмса. Том 1 - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 26
- Предыдущая
- 26/115
- Следующая
— Поза всяким сумнівом, — відповів я.
— Тоді наш обов’язок — вислухати його свідчення в інтересах правосуддя, — мовив інспектор. — Можете розповідати, сер, але хочу ще раз попередити вас, що кожне ваше слово буде записано.
— Дозвольте-но, я сяду, — сказав заарештований. — Ця аневризма швидко мене втомлює, і до того ж півгодини тому ми добряче відлупцювали один одного. Я вже на порозі смерті, тож не брехатиму вам. Усе, що я скажу, — чистісінька правда, а як ви її сприймете, мене не цікавить.
Сказавши це, Джеферсон Гоуп умостився на стільці й почав свою дивовижну розповідь. Говорив він спокійним, ніби повчальним голосом, немов ішлося про щось найбуденніше. За точність його слів я можу поручитися, бо мені пощастило роздобути Лестрейдів записник, а той занотовував кожне слово заарештованого.
— Вам не так уже й потрібно знати, чому я ненавидів цих людей, — почав він. — Досить сказати, що вони винні в смерті двох людських душ — батька та дочки — і поплатилися за це життям. Відтоді, як вони скоїли цей злочин, минуло стільки часу, що я вже не міг притягнути їх до суду. Але я знав, що вони — вбивці, і вирішив, що сам буду їхнім суддею, присяжними та катом. На моєму місці ви вчинили б так само, якщо ви справжні чоловіки.
Дівчина, про яку я згадав, двадцять років тому мала стати моєю дружиною. Її силоміць видали заміж за того Дребера, й її серце не витримало. Я зняв обручку з пальця небіжчиці й заприсягнувся, що перед смертю він бачитиме перед собою лише цю обручку і думатиме лише про злочин, за який розплачується. Я не розлучався з цією обручкою й ганявся за ним та за його спільником по двох континентах, поки не розшукав обох. Вони гадали, що виснажать мене до краю, але не зуміли. Якщо я завтра помру — а це, певно, так і буде, — то помру, знаючи, що справа моя скінчена. Я знищив їх власною рукою. Більш у мене не лишалося ані надій, ані бажань.
Вони були багаті, а я — жебрак, тож мені нелегко було ганятися за ними. Коли я дістався Лондона, мої кишені були порожні й довелося шукати хоч якої-небудь роботи. Правити кіньми та їздити верхи я звик так само, як ходити пішки, тож звернувся до контори кебів і найнявся туди. Щотижня я повинен був віддавати певну суму хазяїнові, а все, що я заробляв зверх того, йшло мені. Перепадало найчастіше небагато, проте на сякий-такий прожиток вистачало. Найважче було розпізнавати вулиці — такої плутанини, як у цьому місті, нема ніде в світі. Я купив собі карту, запам’ятав найголовніші готелі та вокзали, і все пішло гаразд.
Не одразу дізнався я, де живуть ці мої джентльмени; я розпитував про них усюди, аж поки вистежив. Вони зупинилися в кімнатах у Кембервелі, на тому березі річки. Коли я знайшов їх, можна було вважати, що вони в моїх руках. Я відпустив бороду — тепер вони нізащо не впізнали б мене. Зоставалося тільки не загубити їхнього сліду. Я вирішив ходити назирці за ними, щоб їм знову не пощастило втекти.
А втекти вони могли щохвилини. Хоч би куди вони йшли, я завжди стежив за ними. Часом їхав у своєму кебі, часом ходив пішки, але їздити було краще — так їм важче було б сховатись від мене. Тепер я міг заробляти гроші лише рано-вранці та вночі, тож добряче заборгував хазяїнові. Але мене це не турбувало — найголовніше, що тепер вони не вислизнуть із моїх рук.
Мої вороги були до біса хитрі. Боялися, певно, що за ними хтось стежить, отож ніколи не виходили по одному, а ввечері й зовсім не показувалися надворі. Я їздив за ними два тижні поспіль і жодного разу не бачив їх поодинці. Дребер часто бував напідпитку, але Стенджерсон ні на мить не заплющував очей. Я стежив за ними вдень і вночі, а нагоди все не траплялося; проте я не впадав у відчай — щось підказувало мені, що скоро мій час настане. Я лише боявся, що оця штука у мене в грудях лусне, і я не встигну скінчити своєї справи.
Нарешті одного вечора, їздячи туди-сюди вулицею Торкі-Терас — так зветься вулиця, де вони мешкали, — я побачив кеб біля їхніх дверей. З будинку винесли речі, потім вийшли Дребер із Стенджерсоном, посідали в кеб та поїхали. Я хльоснув коня й помчав за ними; в мене аж серце тьохнуло — так я злякався, що вони втечуть із Лондона. Біля Юстонського вокзалу вони вийшли; я попросив якогось хлопчину наглянути за конем і пішов за ними на платформу. Я чув, як вони питали, коли буде потяг на Ліверпуль; черговий відповів, що потяг тільки-но відійшов, а наступний буде аж за кілька годин. Стенджерсон, очевидно, був невдоволений, зате Дребер навіть трохи зрадів. У натовпі я підібрався до них так близько, що чув кожне їхнє слово. Дребер сказав, що має ще одну невеличку справу, тож нехай Стенджерсон почекає його тут, а він невдовзі повернеться. Його товариш почав перечити і нагадав, що вони вирішили всюди ходити вкупі. Дребер відповів, що ця справа така дражлива, що він повинен піти сам. Я недочув, що відказав Стенджерсон, але Дребер вибухнув лайкою і вигукнув, що Стенджерсон, мовляв, — лише найманий служник і не сміє йому наказувати. Після цього секретар вирішив не сперечатись і домовився з Дребером, що коли той спізниться до останнього потяга, він чекатиме на нього в приватному готелі «Голідей». Дребер відповів, що повернеться на вокзал ще до дванадцятої, й пішов.
Нарешті настала хвилина, якої я так довго чекав. Вороги були в моїх руках. Укупі вони захистили б один одного, але поодинці були безсилі проти мене. Я, звичайно, діяв не наздогад. План мій давно був готовий. Помста не задовольнить месника, коли винуватець не зрозуміє, що дістає відплату за давній гріх. Сталося так, що за кілька днів до того я возив одного джентльмена, який оглядав порожні будинки на Брикстон-Роуд і загубив ключ від одного з них у моєму кебі. Того самого вечора він згадав про ключ, і я повернув його, але вдень устиг зробити зліпок і замовити такий самий ключ. Тепер я мав хоч одне місце на все це велике місто, де можна було не боятися, що мені завадять. Найважче було заманити туди Дребера, і тепер я мусив щось придумати.
Дребер пішов вулицею, зазирнув до однієї винарні, далі до іншої — там він просидів з півгодини. Звідти він ледве виповз — добряче, мабуть, нажлуктився. Переді мною стояв кеб — він сів туди, а я поїхав слідом, так близько, що голова мого коня ледь не торкалася задка його кеба. Ми проминули міст Ватерлоо, потім ганяли вулицями, аж поки, на мій подив, не опинилися коло того будинку, звідки він виїхав. Хтозна, навіщо він туди повернувся, але я про всяк випадок зупинився десь за сотню ярдів від дверей. Відпустивши візника, він пішов туди... Дайте води, будь ласка. Мені в горлянці пересохло.
Я подав йому склянку; він випив її до дна.
— Отак краще, — мовив він. — Отож, чекав я там десь із чверть години і раптом почув у будинку галас, ніби там билися. Потім двері відчинились, і на порозі з’явилися двоє — Дребер та якийсь молодий хлопець, що його я бачив уперше. Той хлопець тяг Дребера за комір, а на сходах дав йому такого стусана, що той вилетів трохи не на середину вулиці. «Псяюхо! — вигукнув він, вимахуючи палицею. — Ось я тобі покажу, як чіплятися до чесної дівчини!» Він так розгнівався, що я аж злякався, що він уб’є Дребера своєю палицею, але той боягуз кинувся щодуху навтікача. Добігши до рогу вулиці, він побачив мій кеб і скочив усередину. «До готелю «Голідей»!» — вигукнув він.
Коли я побачив, що він сів до мого кеба, серце в мене так забилося з радощів, що я вже перелякався, що моя аневризма от-от лусне. Я помаленьку поїхав, міркуючи, що чинити далі. Можна було відвезти його кудись за місто і там востаннє побалакати на безлюдному путівці. Я вже вирішив, що так і зроблю, коли він сам прийшов мені на допомогу. Йому знову схотілося випити — він звелів мені зупинитися біля винарні й зачекати. Там він просидів аж до закриття і насмоктався так, що, коли він вийшов, я зрозумів — тепер гра піде по-моєму.
Не думайте, що я збирався отак спокійно вбити його. Це, звичайно, було б справедливо, але таке вбивство мені не до душі. Я давно вже вирішив надати йому змогу погратися зі смертю, якщо він того схоче. Мандруючи Америкою, я брався до будь-якої роботи і найнявся якось служником до лабораторії в Нью-Йоркському університеті. Там професор якось читав лекцію про отрути й показав студентам алкалоїд, — він назвав це так, видобутий з отрути, якою в Південній Америці труять стріли; одне його зернятко, — сказав він, — убиває миттю. Я нагледів пляшку, де була ця отрута, і коли всі порозходилися, взяв трохи собі. Я добре знався на аптекарській справі й приготував дві маленькі розчинні пігулки з цим алкалоїдом; кожну пігулку я поклав у коробочку поряд із такою самою зовні, але безпечною пігулкою. Я вирішив, що тоді, коли настане мій час, я змушу обох своїх джентльменів вибрати собі одну з пігулок у коробочці, а ту, що залишиться, ковтну сам. Отрута вб’є неодмінно, а галасу буде менше, ніж од пострілу крізь хустинку. Відтоді я завжди носив із собою коробочки з пігулками, і нарешті надійшов час скористатися ними.
- Предыдущая
- 26/115
- Следующая
