Выбери любимый жанр

Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 39


Изменить размер шрифта:

39

Весь цей час Саруман сидів десь над ворітьми — мабуть, проводжав свою непереможну армію, та й не встиг повернутися. Коли під ударами ентів південна стіна повалилась і рештки варти втекли, чародій теж вирішив п'ятами накивати. Він побіг, тримаючись найтемніших закутків, але ніч розпогодилась, небо визоріло, а для ентів досить і такого освітлення. І Брегалад — це наш знайомий, інакше його звуть Поспішай, як закричить: «Тримайте вбивцю лісів! Тримайте!» Брегалад має ніжне серце, він не може вибачити Саруманові загибель своїх горобин і перший метнувся ловити чародія; а бігає він, коли розпечений гнівом, дуже швидко. Квола фігурка то виринала, то пропадала в тіні придорожніх стовпів; ще хвилина, і Брегалад наздогнав би чародія і розчавив, мов комашку, але Саруман вже скочив на ґанок Ортханка і грюкнув дверима. В місті вже зібралось багато ентів; одні бігли за Брегаладом, інші увірвалися з півночі, зі сходу. Тепер вони бушували в улоговині, руйнуючи все, що під руку трапить. Раптом з-під землі як рвоне — ніби вогнем плюнуло через всі щілини. Відразу все затягло ядучим димом — це Саруман, сидячи в Ортханку, пустив у хід якісь свої пекельні пристрої. Багато ентів отримало тяжкі опіки, а один, Берест, високий такий, гарний, попав прямо у вогонь і згорів, мов трісочка…

Ось тоді енти розлютились насправді. Раніш вони, так би мовити, тільки розминалися! Усе закипіло. Вони кричали, рикали, сурмили так, що каміння тріскалось. Ми з Піном лягли на землю, затисли вуха, голови плащами обгорнули. А енти металися, мов смерчі, дробили у щебінь колони, закидали люки, важелезні плити летіли, як сухе листя. Жахливий ураган уразив Ортханк. Залізні балки, покручені вузлами, злітали аж ген до верху башти, скалки пробивали вікна. Але сама вежа залишалась цілісінька — може, її зберігало якесь чародійство, прадавнє та сильніше за Саруманове; енти, хоч як старались, навіть краєчка не відбили, тільки самі покалічились. [152] На щастя, здоровий глузд не зрадив старого, Древеса. Полум'я його не зачепило. Боячись, що енти у войовничому запалі згублять себе, а Саруман скористається нагодою та втече, він пробився крізь натовп буйних родичів до ґанку Ортханка та крикнув громовим голосом, аж перекрив загальний галас. Всі зразу принишкли, настала тиша. І тоді зверху пролунав єхидний, деренчливий регіт. Це дивно подіяло на ентів: щойно кипіли, а тут враз остигли. Древес зібрав їх та довго щось утлумачував їхньою мовою. Потім всі тихо розійшлися у різні боки, тільки вартових зоставили. Цілий день вони щось поробляли на північ від міста, про нас ніхто й не згадав. День минув, а нам було нудно. Ми трохи погуляли по улоговині, подалі від вежі, багато часу витратили на пошуки харчів. На півночі безперестанку щось гримало, а ми все думали, де ви, що з вами… Після полудня вийшли ми за стіни. Уор-ни, мов два острови, чорніли біля виходу з долини та під північною стіною. Ми побоялися підійти ближче — там, у хащі, лунав лемент, когось тягли, щось рвалося. Енти з уорнами копали глибокі ями, канави, нагромаджували греблі. Коротше кажучи, вони вирішили поєднати в єдинім річищі води Ізени та всіх навколишніх струмків і річок. Подивились ми та й повернулись до міста. Надвечір нас знайшов Древес. Він муркотів щось до себе і був безперечно задоволений тим, як складалися події. Я спитав, чи він не втомився від всієї тієї метушні.

— Анітрохи, — каже. — Тільки дещо запорошився. Непогано б зараз хильнути водиці з нашої Ентули. Ясна річ, попрацювали ми добряче. Не доводилось нам досі дробити стільки каміння, перелопачувати стільки землі, як сьогодні. Зате вже майже все готове. Раджу вам вночі триматись подалі від воріт та до підворіття не лізти. Вода обов'язково докотиться сюди, і вода огидна, принаймні спочатку, доки не змиє весь тутешній бруд. Тоді Ізена знов стане чистою.

Промовляє це, а сам, між іншим, невпинно довбе стіну. Ми послухалися доброї поради та стали шукати собі безпечну місцинку. Тут по дорозі раптом застукотіли копита. Ми з Меррі прилягли за каменем, Древес відступив у затінок, а до східних воріт вже наближався чудовий, гарний кінь, весь немов срібний. Вже споночіло, але ми змогли добре розгледіти вершника: він сам ніби світився. Я скочив, [153] хотів покликати його, але голос пропав, і добре, що пропав, бо вершник вже притримав коня та подивився на мене так, що і в сутінках не помилишся. Я тільки й зміг вимовити: «Гандальф!», та й то пошепки. І знаєте, як він відізвався? Гадаєте: «Добрий вечір, Піне, яка приємна несподіванка!»? Нічого такого! «Гей, Туче, ледащо, чого розлігся? Куди, хай тобі грець, подівся Древес на цьому смітнику? Він мені терміново потрібен!»

Древес впізнав його голос і вийшов з тіні. Дивна це була зустріч: обидва вони зовсім не здивувались. Мені здалося, що Гандальф розраховував зустріти Древеса, та й той, видно, навмисне вийшов до воріт його дожидатись. Хоча він від нас знав усе, що в Морії відбулося! І тоді я пригадав: коли ми Древесу про себе розповідали, він якось дивно дивився. Я вважаю, вони з Гандальфом бачились чи якось підтримували зв'язок, просто Древес не хотів нам це відкрити. Він же не любить поспіху. Та й взагалі ніхто, навіть ельфи, не обговорюють справи Гандальфа за його відсутності…

— Хм-хм! — промовив Древес. — Радий тебе бачити, Гандальфе. — 3 водою та валунами, з камінням та корінням я й сам упораюсь, а ось Чародій…

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав Гандальф. — Ти багато встиг зробити, але ще більше залишилось. Треба дати ладу десяти тисячам орків.

Мабуть, Древесу не до душі припала така настирливість — Гандальф не хотів чекати ані зайвої хвилини і, відізвавши його убік, почав щось швидко пояснювати, — але слухав уважно. Минула чверть години, не більше. Гандальф заспокоївся, майже звеселів, і тільки тоді, нарешті, показав, що радий нас бачити.

— Де ти був, Гандальфе? — спитав я. — Чи бачив наших?

— Де б я не був, мене там вже нема, — відповів він на свій звичний лад. — «Наших» бачив. Але базікати зараз нема коли. Мені час їхати. Може, на світанку все переміниться, тоді поговоримо як слід. Будьте обачні, тримайтесь якнайдалі від Ортханка. Щасти вам!

Попрощавшись з Гандальфом, Древес надовго поринув у роздуми. Видно, за чверть години він встиг довідатись багато чого і не міг одразу засвоїти. Потім поглянув на нас:

— Хм-хм! А ви, виявляється, не такі вже квапливі, як я вважав! Ви розказали мені дещо менше, ніж могли, хоча [154] й не більше, ніж можна було. Хм-хм! Оце так новини, нічого сказати… Однак час ставати до діла, до діла!

Він переказав нам новини, зовсім не втішні. Ми навіть забули про Фродо, Сема та бідолашного Боромира. Назрівала чи вже точилася велика битва, і хто знав, чи вийдете ви з неї живими…

— Уорни допоможуть, — кинув Древес, коли ішов геть, і більше ми його не бачили до сьогоднішнього ранку.

Ніч була темна. Ми лягли на купі щебеню під покровом суцільної імли. В імлі снували якісь тіні, повітря було парке та важке, навкруги шелестіло, скрипіло, шурхотіло. Мабуть, це нові легіони уорнів йшли на допомогу рохан-цям. Пізніше на півдні грюкнув грім, блищали блискавки, обриси далеких гір проступали та знов танули у пітьмі. З долини за Ізенгардом теж лунав гуркіт, але інший. Все навколо нас ходором ходило.

Опівночі енти зламали перемички, і вся вода полинула через пролом у північній стіні. Уорни розійшлись, гуркіт вщух. Місяць спокійно відходив за західні гори.

Чорні струмені та калюжі розпливались по всій улоговині, поступово зливаючись в одне величезне водяне дзеркало. Там, де вода заливала відкриті люки та ходи до майстерень, з сичанням здіймались стовпи пари, вогню, клубочився дим. Ортханк до половини занурився у хмари. А вода все підіймалась, поки улоговина не стала справжнім бурхливо киплячим казаном.

— Ми бачили це по дорозі до Нан-Куруніра, — сказав Арагорн. — І вважали це витівкою Сарумана.

— Чого нема, того нема! — змахнув рукою Пін. — Йому тоді було вже не до витівок. Сидів, мабуть, і давився від люті. Вранці вода виповнила всі заглибини, і над долиною поповз густий туман. Ми сховались тут, у кордегардії, нам було якось незатишно. Озеро виходило з берегів, все підворіття було під водою, вже заливало східці. Ми злякались, що потрапили разом з орками до пастки. Але за коморою знайшлись кручені сходи, що вели нагору. Ми ледь туди пролізли, все там було завалене кам'яними скалками. Зате повінь туди не дійшла, і ми мали змогу помилуватись затопленим Ізенгардом. Енти пускали воду, хвиля за хвилею, аж поки всі підземелля залляло і всі вогні згасли. Пара ставала щільнішою, підіймалась та нависала над містом, немов сіра парасоля. Ввечері по небові розкинулась веселка, [155] а потім пройшов сильний дощ. Стало тихо, тільки за рікою скиглили вовки. Вночі енти засипали канали та повернули Ізену у колишнє річище. Так все скінчилося.

39
Перейти на страницу:
Мир литературы