Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 31
- Предыдущая
- 31/80
- Следующая
Еомер і Арагорн стояли поряд на перемичці. Вони чули волання та глухі удари таранів, але тільки в світлі сильної блискавки змогли розгледіти, що робиться біля воріт.
— Ходімо, — сказав Арагорн. — Час нам з тобою братись до діла.
Вони побігли, на ходу скликаючи воїнів, що стояли за зубцями. З заходу, там, де перемичка зливалась зі скелею, була потайна хвіртка. Від неї до воріт бігла між стіною фортеці та краєм урвища вузька стежка. Еомер і Арагорн з жменькою людей проскочили через хвіртку. Два меча, вийняті з піхов, виблиснули, мов маленькі блискавки.
— Гутвин! — крикнув Еомер. — Гутвин, меч Рохану! [120]
— Андріл! — відізвався Арагорн. — Андріл, меч дунаданів!
Вони врізались у юрбу дикунів, що волали, мов навіжені. Радісно прогриміли вигуки на стінах:
— Андріл! Андріл став до бою! Хай блищить оновлений клинок!
Меч Арагорна впевнено злітав та падав, розссипаючи сині іскри. Орки покидали тарани та спробували відбитись, але падали, де стояли, або валились зі скелі додолу, на гостре каміння.
Орки побігли. Грім тепер гуркотів десь дуже далеко, блискавки миготіли над далекими горами. Прокинувся північний вітер, розтріпав хмари, над зеленими лугами виплив місяць та м'яко освітив умите небо.
— Ми встигли вчасно, — сказав Арагорн, постукавши по воротах. Міцні петлі хитались, залізна обшивка в багатьох місцях лопнула.
— Та все дарма, — відповів Еомер. — Бо неможливо тут залишатись… Поглянь он туди!
Він показав на дамбу. На тім березі струмка знову збирались орки та Темнолиці. Лучники натягали тятиви.
— Ходімо хутчіш, — сказав Еомер. — Треба підперти ворота з боку подвір'я. Та ходімо ж!
Вони побігли назад. В ту ж мить кілька орків, що причаїлися серед трупів, кинулись за ними. Двоє метнулись під ноги Еомеру; маркграф упав, орки навалилися зверху. Тоді хтось в темній одежі, маленький, ніким не помічений раніше, з гортанним криком «Барук казад! Казад ай-мену!» вискочив із затінку. Гупнула, падаючи, сокира. Дві орчих голови скотилися у провалля. Решта зникли, немов випарувались.
Еомер вже підіймався на рівні ноги, коли його наздогнав Арагорн. Через хвіртку вони повернулись до двору, скликали людей, назносили каміння та підперли ворота високим насипом, а стулки скріпили залізними балками. Тільки тоді Еомер відшукав гнома:
— Спасибі тобі, Гімлі, сине Глоїна! Бачииш, як з тобою вийшло: незваний гість, а без нього не обійтись… Отже, ти з самого початку йшов з нами?
— Я думав, погуляю, хоч сон віджену, — відповів Гімлі, - та виявилось, що Темнолиці великуваті, як на мене, [121] отож я й присів осторонь помилуватись, як ви мечами працюєте.
— Навіть не знаю, чим тобі й віддячити!
— До ранку встигнеш вигадати, — засміявся гном. — Мені й так добре! Бо моя сокирка після Морії нічого, крім дров, не рубала…
Гімлі повернувся до свого місця під зубцями парапета й похвалився:
— Двоє вже є!
— Та й тільки? — сказав Леголас. — Я краще впорався, їй-бо, всі стріли витратив. Два десятки поклав, не менше. Але це все одно, що зірвати у лісі кілька листків — бо ліс як стояв, так і стоїть…
Вилазка за ворота дала захисникам лише короткий передих. Небо на сході швидко світлішало, але ранок не обіцяв нічого доброго. Хоча перші ряди ворогів порідшали, з долини підтягувались усе нові й нові полки. Орки та дикі горці обліпили стіну, мов мурахи. Вони закидали канати з гачками на парапет так швидко, що неможливо було відрубати всі разом; сотні драбин приставлялись до стін одночасно, їх скидали, і вони з тріском ламались, але на місце кожної зламаної ставили нову, і орки п'ялися по них зі спритністю мавп. Убиті, поранені, уламки дерева та каміння валилися вперемішку до підніжжя стіни, ці страшні вали все зростали та зростали, але натиск не слабшав.
Втома долала захисників перемички. Сагайдаки вичерпались, мечі вищербились, щити розтріскались. Тричі Арагорн і Еомер водили воїнів на вилазки, тричі спалахував Андріл у стрімких нападах, тричі відкидали ворога.
Раптом з глибини Яру долинув рев. Орки, мов щури, проповзли стоком струмка, зібралися у затінку скель і дочекалися, коли битва під стіною приверне всі сили та увагу роханців. Тоді вони вискочили зі сховища, впевнені, що успіх їм забезпечений. Частина банди проникла вглиб Яру, туди, де паслися табуни.
Гімлі прожогом скотився вниз:
— Егей! Орки з тилу! Поглянь, Леголасе! Тут вистачить на всіх. Казад ай мену!
Луна підхопила несамовитий заклик: «Казад! Казад!» Голос гнома перекрив гуркіт бою, старий Гамлинг уловив його на башті Гірського Рогу. [122]
— Орки в Яру! — стривожився він. — До зброї, діти Хельма!
Воїни Західного Долу напали на ворога з такою силою, що орки відразу піддались. їх затисли у найвужчому місці Яру, і там вони загинули під мечами роханців, а якщо хто й уповз у бокові ущелини, то потрапив до рук сторожі печер.
— Двадцять один! — оголосив Гімлі, подолавши останнього орка. — Ну, пане мій ельф, я тебе обігнав!
— Треба заткнути цей щурячий лаз, — сказав Гамлинг. — Кажуть, що гноми добрі будівники. Чи не допоможеш нам, майстре Гімлі?
— Для обробки каменю не бойова сокира потрібна і не голі руки, — відповів Гімлі. — Ну, що зумію, те зроблю.
Стік у стіні заклали, залишивши тільки вузьку шпарину. Струмок, розбухлий від дощу, незадоволено шумів, шпарина була йому замала, і вода почала повільно розливатись та виходити з берегів. Гімлі і Гамлинг піднялись на парапет довідатись, що діється.
Вони застали всіх друзів на місці. Під стіною нарешті стало тихо. Леголас сидів на краєчку бійниці та обтирав свій стилет.
— Двадцять один! — сказав Гімлі, підходячи до нього.
— Молодець! — похвалив ельф. — Але я, на жаль, устиг набрати дві дюжини. Ми тут мали рукопашну…
Еомер і Арагорн очікували нової атаки, втомлено спираючись на мечі. Серед вирування та гуркоту бою Гірський Ріг стояв непорушно, як скеля серед моря. Ворота вже були розбиті вщент, але насип з колод та каменю не зміг здолати жоден ворог. Зорі блідли, місяць повис над західними схилами, збираючись на відпочинок.
— Ця ніч довга, мов цілий вік, — сказав Арагорн. — Хоч би вже розвиднілось…
— Світанок прийде, — зітхнув Гамлинг, — та що зміниться?
— Світанок — це завжди надія.
— Годованці Сарумана, напіворки, огидні потвори, не бояться сонця. І Темнолиці теж — чуєш, як репетують?
— Звісно, чую, — сказав Еомер, — та й що з того? Просто звіряче ревіння. [123]
— Ти не розумієш їхньої мови, — сказав Гамлинг, — а я розумію. Колись нею користалися всюди у Західному Долі. Знаєте, що вони кричать? «Бий, хапай! Де їхній вождь? У полон його, у полон! Смерть Форгойлам! Смерть Біловолосим! Кінець убивцям з півночі!» Ось якими прізвиськами вони нас нагородили… Протягом п'яти століть все ніяк не забудуть, що королі Гондору віддали Рохан Еорлу та уклали з ним союз! А Саруман уміло роз'ятрив давню неприязнь. Темнолиці — народ невгамовний, якщо їх розпалити, на все здатні. Вони не відступлять ні в сутінках, ні на світанні, поки не захоплять Теодена чи самі не поляжуть…
— А все ж таки я сподіваюсь, що світанок допоможе, — повторив Арагорн. — Чи не кажуть у вас: поки не згинаються захисники, фортеця стоїть?
Еомер обернувся, щоб відповісти, і тут у стані супротивника торжествуюче заграли сурми. Земля глухо задудніла, здригнулась, з-під стіни вилетіло полум'я. Коли уламки впали і розвіялась хмара диму, відкрився величезний пролом. Води струмка ринули у пролом, а назустріч їм побігла чорна ріка ворожого війська.
— Недогляділи! — стиснувши кулаки, вигукнув Арагорн. — Поки ми теревеніли, вони підвели підкоп і запалили Саруманів вогонь!
Усі кинулись до пролому. Пізно! Сотня драбин лягла на зубці парапету. Чорні хвилі нахлинули і зверху, і знизу; роханців потіснили. їхній шлях був позначений трупами — ворожими, але й їхніми власними; огризаючись, чіпляючись за кожну п'ядь, одні відходили до печер, інші прорубались до фортеці.
- Предыдущая
- 31/80
- Следующая
