Выбери любимый жанр

Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 1


Изменить размер шрифта:

1

Дві Вежі

© J.R.R. Tolkien, The Lord of the Rings: Two Towers, 1954.

© А.В. Немірова (переклад з англійської), 2003.

Частина третя

Розділ 1 ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ

У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.

«Я вірно збагнув, — подумав він. — Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився…»

Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.

Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.

— Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.

— Горе мені! Що б я нині не робив — усе не вдається… Ось і Сема ніде не видно…

Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.

— Еленділ! — вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали… [5]

На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп'ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.

Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:

— Ганьба мені… Я хотів відібрати. Персня у Фродо… Тепер мій борг сплачено…

Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.

- Їх зв'язали, повели… Гобіти в полоні. Живі, але в полоні…

Він знесилено опустив обважнілі повіки.

— Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв…

— Ні! — сказав Арагорн. — Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине!

Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.

— Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.

Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас — гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.

З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.

— Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що — з його Хранителем?

Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.

— Горе нам! — тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. — Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули назад, але все ж таки запізнились… Ти поранений, Арагорне?

— Цілий. Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко…

— Захищаючи гобітів? — здивувався Гімлі. — Де ж вони, в такому разі? Де Фродо?

— Не знаю, — стомлено відгукнувся Арагорн. — Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю. Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується… Як нам тепер бути?

— Перш за все поховати полеглого в бою, — сказав Леголас. — Не личить залишати героя серед падла.

— Тільки швидше, — додав Гімлі, - Боромир сам не схотів би нас затримувати. Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати!

— Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, — сказав Арагорн. — Отже, кинути його? Чи навпаки — йти за ним?

— Спочатку віддамо останню шану, — не поступався Леголас. — Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння…

— Тривала й важка праця, — заперечив Гімлі. — Каміння довелося б носити з берега ріки.

— Віддамо Боромира хвилям Андуїну, — вирішив Арагорн. — Так хоча б кістки його знайдуть спокій…

Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім'ялись та подекуди луснули.

— Дивіться, що я знайшов! — вигукнув Арагорн. З-під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді вузьких листків з червоно-золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами.

— Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за-кляття проти Мордору. Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам…

— А я зберу якнайбільше стріл, — сказав Леголас. — Мій сагайдак порожній. [7]

Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих.

— Ось ці з Мордору, ці — з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.

Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоблінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла долоня на чорному тлі, а на залізних шоломах — кована з білого металу рунічна літера «С».

— Цей знак мені ще не зустрічався, — сказав Арагорн, — Що він може означати?

— Неважко здогадатися, — відповів Гімлі. — «С» — це Саурон.

— Ні, - заперечив Леголас, — Саурон не користується рунами ельфів.

— Він приховує своє справжнє ім'я й забороняє не тільки записувати, але навіть промовляти його, — підтвердив Арагорн. — І потім білий — не його колір. Орки Барад-Дура носять знак «Криваве Око». Скоріше «С» — це Саруман. Справджуються Гандальфові побоювання: зрадник довідався про нашу мандрівку. Про загибель Гандальфа йому теж, напевне, доповіли: ті, що чигали на нас у Морії, могли обійти сторожові пости Лоріену. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам'ятаєте, як шпигували за нами птахи?

— Нема часу зараз про це гадати, — махнув рукою Гімлі.

— Як не зараз, то пізніше доведеться знайти розгадку, щоб обрати вірний шлях.

— Хтозна, — спохмурнів Гімлі, - чи є взагалі для нас вірний шлях…

Гном зрубав кілька дубових гілок. Гілки перев'язали тятивою від луків, поверх розстелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег Ріки тіло загиблого в бою й зброю — трофеї його останньої битви. Арагорн залишився біля нош, а Гімлі й Леголас помчали бігцем на стоянку, де більше нікого не було. Від Причальної Бухти їх відділяло півтори милі, і тому немало часу збігло, доки вони повернулись на двох човнах, через обережність пересуваючись у тіні берега. [8]

— Ми знайшли тільки два човни, — повідомив Леголас. — Третій пропав, наче розчинився!

— Гадаєш, орки побували й там? — запитав Арагорн.

— На перший погляд, не схоже, — сказав Гімлі. — Вони б геть усе пограбували, а то й сплюндрували вщент.

— Коли повернемось, я сам подивлюся.

1
Перейти на страницу:
Мир литературы