Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 8
- Предыдущая
- 8/64
- Следующая
Посідали вони та й сиділи отак: понурі, мокрі, буркотливі,— поки Оїн із Глоїном усе силкувалися розпалити вогонь, безперестану одне з одним сварячись. Більбо сумовито розмірковував про те, що пригоди — це не тільки прогулянки на кониках під травневим сонечком, коли Балін, якому щоразу доручали пильнувати, сказав:
— Он там світло!
Недалечко був порослий деревами пагорб. Угледівшись, вони побачили крізь гущавину проблиск світла — червонястого, затишного нібито світла, що мерехтіло, як вогнище чи смолоскипи.
Надивившись на те світло, почали сперечатися. Хто казав “ні”, а хто — “так”.
Дехто казав, що неодмінно треба піти й подивитися, що гіршого немає, ніж ой як мало на вечерю, а на сніданок ще менше, та спати ніч у мокрій одежі.
Інші заперечували:
— Ці місця ми не дуже добре знаємо, та й до гір надто близько. Поліція ніколи сюди не доходила, і складачі карт досі ще не бували в цих краях. Та й про короля тутешнього не чували, і взагалі в дорозі чим менше пхаєш носа куди не слід, тим менше клопоту наберешся.
Перші доводили:
— Зрештою, нас аж чотирнадцятеро. Другі дивувалися:
— І де це подівся Гандальф?
— Де ж це подівся Гандальф? — підхопили всі. Тут із неба полило, як іще не було, а Оїн з Глоїном почали битися. Злива поклала край суперечці.
— Зрештою, з нами є Викрадач! — сказали гноми й рушили, ведучи поні (з усією належною обачністю) в напрямку світла. Дісталися до пагорба і скоро заглибилися в ліс. Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них бурчання та прокльонів.
Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.
— Тепер хай вперед іде Викрадач, — сказали гноми.
— Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки, — сказав гобітові Торін. — Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.
І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем — так само, як і літати кажаном. Але гобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі — тихо-тихо. Цим вони пишаються, і, як гноми пробивалися оце допіру через хащу, Більбо не раз та й не два пирхав, глузуючи з “гном'ячого гармидеру”,— хоч я не думаю, щоб ми з вами завважили будь-що вітряної ночі, навіть коли б уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки. А Більбо йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б вусиком на його ходу. Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню, — адже то був таки вогонь, — нікого не сполошивши. І ось що він побачив.
Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод.
Бони смажили баранину на довгих дерев'яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по пальцях. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, яке ті здоровила дудлили із жбанів. Але то були тролі. Навіть Більбо, тишко з гобітівського затишку, розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам'яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах.
— Баранина вчора, баранина сьогодні й, хай мене грім поб'є, коли й завтрашній день не пахне бараниною, — казав один із тролів.
— А давно, давненько не потрапляв нам на зуб хоч шматочок живої людятини, — вторував йому другий. — І якого тільки дідька тягнув нас Вільям у ці краї? Це мені така мука, а ще ж і питва нестає,— поскаржився він, штовхаючи ліктем лікоть Вільяма, що саме приклався до свого жбана.
Вільям похлинувся.
— Заткни пельку! — крикнув він, ледь відкашлявшись. — Чи ти думаєш, люди самі приходитимуть сюди, аби Том із Бертом брали й жерли їх? Відколи ми спустилися з гір, ви вдвох уже півтора села згамали. Скільки вам ще треба? І чи не бувало у нас таких днів, коли ви раденько сказали б: “Дякуємо, Білле!” — за гарний шмат баранини з долини, отакої ось баранини?
І Вільям відгризнув добрий кусень від баранячої ноги, яку саме смажив, а тоді втер губи рукавом.
Гай-гай, — либонь, отак і поводяться тролі, навіть ті, що з однією головою.
Почувши все це, Більбо мав би зразу щось зробити. Треба йому було або вернутися нищечком і попередити своїх друзів, що неподалік вештається трійко чималих тролів, які не від того, щоб зігнати оскому на смаженому гномові чи й на поні, для переміни, — або ж було б йому трохи попрактикуватися красти справно і блискавично. Справжній першорядний і славетний Викрадач при такій нагоді перевідав би кишені тролів — заглянути в ті кишені майже завжди варто, коли вам до снаги таке втнути, — познімав би ту баранину з рожнів, викрав би пиво й щез би непомічений. Хтось практичніший, позбавлений такої професійної гордості пригостив би кожного з них кинджалом, перш ніж вони б його помітили. А тоді можна було б сміло бенкетувати до ранку.
Більбо це знав. У книжках він вичитав багато такого, чого ніколи не бачив і не робив. Йому було дуже тривожно — і так само бридко. Хотілося йому опинитися за сто миль звідтіля, і все-таки… все-таки він не міг просто так, із порожніми руками вернутися до Торіна і компанії. Тож він стояв у затінку й вагався. З усіх злодійських штук найлегшим йому здавалося перевірити кишені тролів, тому нарешті Більбо поповз до дерева, під яким сидів Вільям.
Берт і Том якраз відійшли до барила. Вільям ще раз приклався до свого жбана. І тут Більбо зібрав усю свою хоробрість і засунув своє рученя у величезну Вільямову кишеню. В кишені був гаманець — як на Більбо, з мішок завбільшки. “Ха!
— подумав гобіт, проймаючись запалом до своєї нової роботи, і дуже обережно вийняв гаманця з кишені.— Оце-то початок!”
Так, це був справжній початок! Гаманці тролів — то лихо, і цей був лихом так само.
— Гей, а хто ти? — писнув гаманець, лишаючи кишеню. Вільям миттю крутнувся і схопив Більбо за карк швидше, ніж той встиг би сховатися за деревом.
— А хай мене грім поб'є! — вигукнув Вільям. — Глянь, Берте, що мені попалося!
— Що ж воно таке? — спитали, підійшовши, його товариші.
— Хай я провалюсь, коли знаю! Ти хто?
— Більбо Злоткінс, Викра… гобіт, — відказав бідолаха Більбо, весь трусячись і гадаючи, як-то крикнути совою чи пугачем, поки його не задушили.
— Викрагобіт? — трохи сторопіло перепитали вони. Міркують тролі повільно й страшенно підозріливо ставляться до всього нового.
— Яке викрагобітові діло до моєї кишені, га? — поцікавився Вільям.
І чи годяться викратобіти в страву? — докинув Том.
— Можеш випробувати його, — сказав Берт, хапаючи невеликий рожен.
— Та там нічого буде і в рот укинути, — заперечив Вільям, що вже добряче повечеряв. — А ще як здерти шкуру та відкинути кісточки…
— А, може, довкола вештаються ще такі, як воно, і ми б зробили пиріг, — міркував Берт. — Слухай, ти, чи багато твого роду бродить тут, у лісі, ти, бридкий кролику? — І, взявши Більбо за п'яти й роздивляючись його пухнасті ноги, троль потрусив його.
— Так, багато, — встиг сказати Більбо, поки згадав, що не можна виказувати друзів. — Ні, більш нікого, жодного, — додав квапливо.
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Берт, цього разу тримаючи гобіта прямовисно за чуприну.
— Те, що кажу, — видихнув Більбо. — І ще прошу, не смажте мене, добродії! Я сам неабиякий куховар і вмію куховарити краще за самого себе, розумієте? Я вам наварю смачно-смачно, зварю смачнюще снідання для вас, якщо тільки ви не повечеряєте мною.
— Ох ти ж, нещасне, — зітхнув Вільям (я вже казав, що він навечерявся по саму зав'язку та й пива чимало випив). — Ох, нещасне! Пусти його!
- Предыдущая
- 8/64
- Следующая
