Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 60

• Предыдущая
• 60/64
• Следующая

Гобліни ще тільки почали отямлюватись і стримувати натиск ельфів, коли з протилежного краю долини почувся горловий рев. З криками: “Морія!” і “Даїн, Даїн!”— в гущу ворогів уклинилися гноми із Залізних гір, завдаючи удари своїми кайлами; поруч них озеряни косили потороч довгими мечами.

Сум'яття пойняло гоблінів. Ледве обернулися, щоб відбити напад гномів і людей, як ельфи напосіли із свіжими силами. Уже чимало потвор тікало назад, униз за течією річки, щоб вислизнути з пастки, а їхні ж вовки-уорги накидалися на них, роздираючи і мертвих, і поранених. Близька вже нібито була перемога, коли це з висоти залунав крик.

Частина гоблінів видерлася на гору з другого боку, й чимало їх було вже на схилі над передньою брамою, а ззаду безтямно напирали на передніх, не звертаючи уваги на тих, що з вереском зривалися в урвище, — і потоками ринули вниз, щоб напасти на відноги згори. На кожен з тих кряжів можна було зійти згори стежками, що спускалися з головного громадища гори. Захисників там було надто мало, щоб вони могли довго стримувати ворога. Надія на перемогу розвіялась. Поки що вони вистояли тільки перший натиск чорної навали.

День почав хилитися до вечора. Гобліни знову згуртувалися в долині. Наперед вискочила, лютуючи, величезна зграя уоргів, а за ними — особиста охорона Болга, здоровезні гобліняки з кривими шаблями. Скоро буряне небо ще дужче стемніло, а великі кажани досі кружляли над головами, коло вух ельфів і людей, впивалися, як вампіри, в тіла загиблих. Бард тепер захищав східний кряж, поволі відступаючи, в той час як ельфи-ватажки скупчилися навколо свого короля, притиснуті до скель південної відноги, неподалік від Крукового бескиду.

Несподівано почувся гучний крик, і від брами долинув звук сурми. Всі забули про Торіна! Частина муру, підважена важелями, похилилася наперед і з гуркотом упала в плесо. Із брами вискочив король Самітної гори, а за ним вибігли його товариші.

Ніяких тобі каптурів та плащів — нащадки Дуріна були в сяйливих обладунках, багряним полум'ям жаріли їхні очі. Серед мороку Торін виглядав таким величним і осяйним, неначе золото в меркнучому вогнищі.

Згори гобліни жбурляли в них камінням, але Торінові гноми не злякалися; ось вони збігли до підніжжя водоспаду і рвонулися до бою. Вовк і вовчий вершник падали або втікали перед ними. Торін завдавав могутніх ударів бойовою сокирою, і здавалося, ніщо не здатне зупинити чи уразити його.

— До мене! До мене, ельфи й люди! До мене, о мої родичі! — гукав він, і голос його розлягався в долині, мов гук ловецького рога.

Безладно сипонули вниз йому на поміч усі Даїнові гноми. Вниз, слідом за гномами, збігло чимало озерян, яких Бард не зміг утримати. А з другого боку долини до Торіна перейшло багато ельфів-списоносців. І ще раз купно вдарили на гоблінів посеред долини, й скоро Діл потемнів від огидних ворожих трупів. Уоржа зграя розбіглась, і Торін пішов просто на особисту охорону Болга. Але не здолав пробитися крізь той заслін.

Уже позад короля Самітної гори поміж забитих гоблінів лежало багато мертвих озерян, і чимало гномів, і не один гожий ельф, що мав би ще жити довго-довго й весело у своєму лісі. Долина далі ширшала, і Торінів наступ уповільнювався помалу. Надто нечисленний був його загін. Фланги його були не прикриті.

Незабаром від наступу вони перейшли до оборони — до кругової оборони, бо зусібіч їх тіснили гобліни й вовки-уорги. Завиваючи, налетіла на них Болгова особиста охорона, б'ючись об їхні лави, неначе хвилі об піщані пагорби. Друзі не могли прийти їм на поміч, адже з подвійною міццю вдарили знову гобліни зі схилу гори, і коло обох відног люди й ельфи помалу відступали, втрачаючи на силі.

З жалем дивився на все це Більбо. Він вибрав собі місце на Круковому бескиді серед ельфів — почасти тому, що з того поста легше було втекти, а почасти тому, що волів (туківською половиною серця) захищати лісового короля, коли дійде до останньої відчайдушної сутички. Гандальф теж був там — сидів на землі, ніби поринувши в глибоку задуму, й ладнав, певне, який-небудь останній чарівний спалах перед остаточною поразкою.

І здавалося, що та поразка, той кінець уже й недалеко.

“Скоро гобліни вдеруться до брами, а нас усіх переб'ють чи візьмуть у бран, — сумно думав Більбо. — Просто хоч сядь та й плач! І це після всього того, що довелося зазнати! Краще б уже старий Смауг лежав собі живий на своєму триклятому скарбі, аніж його загребуть оті підлі поторочі, а бідолашний старий Бомбур, а Балін, а Філі й Кілі і вся решта загинуть, і з ними Бард, і озеряни, й веселі ельфи! Лихо мені! Я чув багато пісень про битви і знав з тих пісень, що поразка може бути славною. Д це ж так невтішно, так невесело! Хотів би я нічого цього не бачити й не чути…”

Раптом вітер розірвав запону хмар, і пурпурова заграва розтяла крайнебо на заході. Вражений тим раптовим проблиском серед мороку, Більбо роззирнувся і голосно скрикнув. Він побачив щось таке, від чого його серденько стрепенулося:

темні обриси птахів, малі ще, але величні проти далекої заграви.

— Орли! Орли! — закричав він. — Орли летять!

Гобітові очі рідко помилялися. Орли летіли за вітром, ключ за ключем, і їх було так багато — мабуть, зібралися від усіх гнізд півночі.

— Орли! Орли! — вигукував Більбо, танцюючи й махаючи руками. Ельфи не могли його бачити, але могли чути. Скоро й вони підхопили той крик, і луна полинула над долиною. Не один воїн звів очі до неба, але поки що благородних птахів можна було бачити лише від південної відноги Самітної гори.

— Орли! — ще раз вигукнув Більбо, але тієї миті камінь, кинутий згори, важко вдарив по його шоломі; гобіт гримнувся на землю і не пам'ятав більше нічого.

Коли гобіт прийшов до тями, то побачив, що зостався один-однісінький. Він лежав на кам'яному майданчику Крукового бескиду, й поблизу не було нікого. Безхмарний, але холодний день сяяв над ним. Більбо весь трусився і почувався нахололим, як камінець, от тільки голова горіла вогнем.

— Хотів би я знати, що скоїлося? — мовив він сам до себе. — Принаймні я не став полеглим героєм, але, гадаю, ще встигну ним стати!

З болісним зусиллям сів. Глянув у долину й не побачив там живих гоблінів. За хвилину голова йому трохи проясніла, й він начебто розгледів ельфів, що ходили поміж скель унизу. Протер очі. Таки напевне досі стояв табір посеред рівнини трохи віддалік, і… що то за рух біля брами? Нібито гноми розбирали мур. Але ця мертва тиша довкола! Ніхто не гукав, не співав. Навіть повітря, здавалось, було напоєне скорботою.

— Мабуть, перемога все-таки! — сказав він, мацаючи болючу свою голову. — Ну, як на мене, то все це виглядає вельми невесело.

Раптом він помітив чоловіка, що видерся стеж. кою на бескид і прямував до нього.

— Гей там! — погукав він тремтливим голоском. — Агей! Які новини?

— Що за голос промовляє серед каменів? — здивувався чоловік і, ставши, почав розглядатися довкола неподалік від того місця, де сидів Більбо.

І тоді гобіт згадав про свого перстеника!

— Яке ж я дурне! — мовив сам до себе. — Не завжди й добре бути невидимим. Якби не це, може, цю ніч я спав би в теплому й вигідному ліжку!

— Це я, Більбо Злоткінс, товариш Торіна! — сказав він голосно, квапливо скидаючи персня.

— Добре, що я тебе знайшов, — зрадів чоловік, підходячи. — Ти дуже потрібен, і ми тебе довго шукали. Тебе замалим не порахували серед загиблих, яких багато, але чарівник Гандальф сказав, що востаннє чув твій голос у цьому місці. Це востаннє мене послано тебе шукати. Тяжка в тебе рана?

— Здається, добрячий удар по голові,— признався Більбо. — Та в мене шолом, і череп міцний. А проте я себе почуваю зле, і ноги наче солом'яні.

— Я віднесу тебе до табору в долину, — запевнив чоловік і легко взяв його на руки.

• Предыдущая
• 60/64
• Следующая