Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 32
- Предыдущая
- 32/64
- Следующая
Бомбур усе не прокидався, і гноми дуже знесилилися. Часом чули сміх, що сповнював їх тривогою. А то ще звіддалік долинали співи. Сміялися приємні, не гоблінські голоси, і співи були чудові, але здавалися моторошними й химерними і не тішили гномів, — навпаки, ті з останніх сил чимдуж поспішали далі від цих місць.
Через два дні помітили, що стежка спускається донизу, і скоро опинилися в долині, порослій майже самими могутніми дубами.
— Чи цьому клятому лісові кінця немає? — спересердя сказав Торін. — Хтось повинен вилізти на дерево і, по змозі, виткнути голову вище листяного даху, щоб роздивитися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над стежкою.
Звичайно, той “хтось” був Більбо. Вибір упав на нього. Адже, щоб із верхолаза була якась користь, він повинен виткнути голову над найвищим листям; отже, він мав бути таким легким, щоб його витримали найвищі і найтонші гіллячки.
Бідолашний Злоткінс у житті своєму дуже мало лазив по деревах, але гноми підсадили його в найнижче гілля велетенського дуба, що ріс якраз посеред стежки, і, вмієш чи не вмієш, мусив гобіт дертися вгору.
Він пробивався як міг крізь плетиво гілок, і не раз йому хльоскало по очах, і позеленився, й забруднився від старої кори товщих гілок; не раз губив опору під ногами й ледве встигав ухопитися за галузку; і нарешті, після неймовірних зусиль у труднющому місці, де наче не було жодної зручної гіллячки, Більбо добувся до верхівки. Весь цей час він тільки й думав, чи немає на дубі павуків та як він спуститься вниз (коли не впаде).
Але ось він вистромив голову над листяним дахом і таки побачив павуків. Тільки ці павуки були невеликі, звичайні, й полювали вони на метеликів. Очі гобітові трохи не осліпли від сяйва. Гноми щось кричали йому знизу, але відповідати він не міг — тільки тримався і кліпав очима. Яскраво світило сонце, і нескоро Більбо призвичаївся до світла.) А коли призвичаївся, побачив скрізь довкола себе; море темної зелені, яке то тут, то там брижив вітрець. А ще навкруг літали сотні метеликів.
Гадаю, що ті метелики були з “пурпурових імператорів” — метеликів, що полюбляють верхівки дібров, от тільки були вони зовсім не пурпурові, а темні-темні, оксамитово-чорні, без будь-яких пляминок чи рисочок іншого кольору.
Довго дивився гобіт на “чорних імператорів”, тішачись леготом, що ворушив йому чуприну, пестив щоки; та зрештою вчув крики гномів, які з нетерплячки аж ногами тупотіли внизу, щоб нагадати Злоткінсові про його справжнє завдання. Але марні були ті надії. Скільки він не дивився навсібіч, а не бачив кінця-краю деревам і листю. Серце його як звеселилось ясним сонцем та приємним вітерцем, так і посмутніло знову: треба було злазити, а внизу на нього не чекало ані ріски їжі.
Насправді, як я вже казав вам, мандрівники перебували недалеко від краю лісу.
Більбо міг би помітити, що дерево, на котре він видерся, хоч і високе, росло близько до дна широкої долини, тож із його верхівки здавалося, що верхівки інших дерев здіймаються довкола, мовби краї величезної чаші, й гобіт не міг сподіватися побачити, чи далеко ще тягнеться ліс. Та він цього не помітив і поліз додолу, сповнений відчаю. Нарешті він спустився додолу і не зміг нічого розгледіти в довколишній сутіні. Від того, що він розповів, гноми відчули себе так само нещасними.
— Ліс тягнеться, тягнеться, тягнеться без кінця у всі боки! Що нам робити? І яке пуття з гобіта, що нам його накинули?! — закричали гноми, так ніби він був у чомусь винний. Чхати вони хотіли на гобітових метеликів і тільки ще дужче розлютилися, коли Більбо розповів їм про чудовий вітерець, — надто були вони важкі, щоб видертися на вершечок дуба і той вітерець відчути.
Увечері мандрівники поїли останні свої скоринки та крихти. Коли попрокидалися вранці, перше, що завважили, це був усе той самий гризький голод, а друге — дощ: то тут, то там важкі краплини спадали на лісову долівку. Те крапання лише нагадало їм, що вони ще й страшенно хочуть пити, але ніяк не полегшило їхніх страждань. Бо ж хіба вгамуєш палючу спрагу, ставши під велетенським дубом і чекаючи, коли-то крапне тобі на язик? Ото хіба Бомбур приніс несподівану крихту втіхи.
Зненацька товстун прокинувся і сів, чухаючи голову. Бомбур ніяк не міг збагнути, де ж це він, ані чому такий голодний, бо забув геть усе, що з ним було, відколи вирушив з усіма в дорогу того далекого квітневого ранку. Останнє, що Бомбур пам'ятав, це була гостина в гобітовій оселі; розповідаючи йому про всі пригоди, яких вони зазнали відтоді, товариші насилу змусили його в те повірити.
Почувши, що не лишилося нічого їсти, Бомбур сів і заплакав, бо почувався дуже кволим, йому підгиналися ноги.
— І нащо я взагалі прокидався! — приказував він. — Мені снилися такі гарні сни.
Нібито я йшов лісом, схожим на оцей, тільки освітленим смолоскипами й світильниками, розвішаними в гіллі дерев, та вогнищами, що горіли на землі, й там справляли бенкет, якому не було кінця. Там сидів лісовий король, у короні з листя, і лунали веселі співи, і я не зміг би полічити чи описати всіх наїдків та напитків, що там були…
— То й не силкуйся, — урвав його Торін. — Якщо ти не здатен говорити ні про що інше, краще мовчи. Ти й так нам завдав досить клопоту. Якби ти не прокинувся, нам слід було б залишити тебе в лісі разом із твоїми дурними снами. Нести тебе, та ще після тижнів мізерного харчування, — зовсім не жарти.
Але що діяти? Гномам нічого не лишалось, як затягнути пояси на порожніх животах і, закинувши за плечі порожні мішки та клунки, тюпати далі стежкою, не дуже й надіючись, що ліс кінчиться швидше, ніж вони полягають і помруть від голоду.
Цілий день повільно й стомлено посувалися вперед, а Бомбур усе нарікав, що ноги не хочуть нести його і що він оце ліг би та й заснув.
— Не смій! — заявили йому всі.— Хай і твої ноги потрудяться, — ми тебе он скільки несли!
І все одно невдовзі він заявив, що не ступить більше й кроку, і простягся на землі.
— Ідіть далі, якщо вам треба, — ще сказав він. — А я ляжу собі тут і засну, й снитиму про їжу, коли
не можна дістати її ніяким іншим чином. Сподіваюся, що не прокинуся більш ніколи.
Ту ж мить Балін, що йшов попереду, вигукнув:
— Що це? Наче вогонь мерехтить он там, у лісі!
Всі подивилися туди, куди показував Балін, і побачили якесь червоне мерехтіння в сутіні; потім біля першого вогника замерехтів ще, і ще один. Навіть Бомбур підвівся на ноги, і весь гурт подався мерщій вперед — байдуже, чи там тролі, чи гобліни. Світло мерехтіло попереду і трохи ліворуч від стежки, й коли нарешті порівнялися з ним, усім здалося, що бачать, як там під деревами горять смолоскипи та вогнища, тільки далеченько від стежки.
— Схоже на те, що справджуються мої сни, — видихнув Бомбур, хекаючи позаду. Він ладен був так і кинутися в ліс, до тих вогнів. Але решта надто добре пам'ятала застереження чарівника та Беорна.
— Кепський то бенкет, коли ми не вернемося з нього живими, — сказав Торін.
— Але без бенкету, зрештою, ми протримаємось не набагато довше, — заперечив Бомбур, і гобіт усім серцем погодився з цими словами.
Довго вони сперечалися і так і сяк, аж поки домовилися послати двох розвідників, щоб підповзли якнайближче до тих вогнів і гарненько все роздивилися. Але як дійшло до вибору, кого ж послати, охочих не знайшлося — ніхто не хотів загубитися, щоб потім ніколи не повернутись до товаришів. Кінець кінцем, попри всі застереження, за них вирішив голод — адже Бомбур не вгавав, змальовуючи всяку смакоту, яку, згідно з його сном, їли на тому лісовому бенкеті. Отож усі полишили стежку й разом пірнули в гущавину.
Довго вони продиралися й повзли, поки, визирнувши з-за стовбурів, побачили галявину, де було зрубано кілька дерев і вирівняно грунт. Там сиділо багато якогось люду — з виду ніби ельфи; вбрані в зелене та брунатне, великим колом сиділи вони на кругляках, на які розпиляно зрубані дерева. Посередині кола горіло багаття, довкруги палали прикріплені до дерев смолоскипи, але найчудовіше було те, що бенкетники їли, пили й весело сміялись.
- Предыдущая
- 32/64
- Следующая
