Погоня за вівцею - Мураками Харуки - Страница 10

• Предыдущая
• 10/64
• Следующая

— Я не хотів, щоб ти розлучався.

— Знаю, — сказав я. — Та, як ти гадаєш, чи не час нам поговорити про вівцю?

Він кивнув головою, поклав ручку на стіл і кінцем пальця протер очі.

— Той чоловік прибув сьогодні вранці об одинадцятій годині.

Той чоловік прибув об одинадцятій годині ранку. Для такої, як наша, маленької фірми такий час буває двох різновидів. Тобто, або повністю зайнятий, або зовсім вільний. Чогось проміжного не буває. А тому об одинадцятій годині ми або бездумно і квапливо працюємо, або бездумно і далі дивимося сон серед білого дня. Проміжну роботу (якщо така взагалі трапляється) вважаємо розумним відкласти на другу половину дня.

Той чоловік прибув об одинадцятій ранку останнього різновиду. Ранку, пам’ятного своїм повнісіньким байдикуванням. У першій половині вересня дні були до божевілля клопітними, а після того раптом робота скінчилася. Троє з нас, включно зі мною, взяли запізнілу на місяць літню відпустку, а решті працівників залишалося тільки таке заняття, як стругання олівців. Мій партнер подався до банку переказати гроші чеком, інший працівник збавляв час, прослуховуючи нові грамзаписи в демонстраційному залі музичного магазину поблизу нашої фірми, а дівчина-секретарка, перегортаючи сторінки журналу для жінок «Осінні стилі зачісок», залишилася відповідати на телефонні дзвінки.

Чоловік беззвучно відчинив двері до контори і так само беззвучно зачинив їх. Та це не означає, що він свідомо вирішив поводитися тихо. Така поведінка була для нього звичною і природною. Настільки звичною і природною, що дівчина-секретарка навіть не могла по-справжньому відчути його прихід. А помітила його лише тоді, коли він уже стояв перед її столиком і дивився на неї згори.

— Якщо можна, я хотів би зустрітися з ким-небудь з начальства, — сказав він так, наче рукавичкою стирав пил зі стола.

Дівчина-секретарка не могла второпати, що, власне, сталося. Вона підвела очі й глянула на чоловіка. Його погляд був надто проникливим, як для контрагента, одяг надто добрим, як для податкового інспектора, а вигляд надто інтелектуальним, як для поліцейського. Якоїсь іншої професії, яка відповідала б його зовнішності, вона не могла пригадати. Немов витончено-зловісна новина, чоловік з’явився раптом звідкись і тепер стояв перед її очима.

— Зараз нікого немає, — сказала дівчина-секретарка, квапливо закриваючи журнал. — Обіцяли повернутися хвилин через тридцять.

— Я почекаю, — ні на хвилину не вагаючись, відповів чоловік. Здавалося, що саме такої відповіді треба було сподіватися.

Вона збиралася запитати його ім’я, але передумала і провела його у приймальню. Чоловік умостився на блакитному дивані, поклав ногу на ногу і, вп’явшись очима в електричний годинник на стіні перед собою, застиг на місці як укопаний. Анітрохи не ворушився. І навіть пізніше, коли вона принесла йому чашку ячмінного чаю, сидів у тій самій позі.

— Саме там, де зараз ти сидиш, — сказав мій компаньйон. — Сидів там і в однаковій позі упродовж півгодини дивився на годинник.

Я глянув на заглибину під собою в дивані, потім перевів погляд спочатку на настінний електричний годинник, а відтак знову на компаньйона.

Незважаючи на незвичну для другої половини вересня спеку, чоловік був одягнутий як личить за всією формою. Манжети білої сорочки виступали точно на півтора сантиметри з рукавів добре скроєного костюму, смугаста краватка з тонко підібраними кольорами була зав’язана з ледь помітною ліво-правою асиметрією, а чорні черевики — начищені до сліпучого блиску.

Віком від тридцяти п’яти — сорока років, заввишки понад сто сімдесят п’ять сантиметрів, він не мав на собі жодного зайвого грама ваги. На руках не було ні одної зморшки, а десять довгих пальців викликали в уяві табун тварин, які зберегли на дні своєї душі первісну пам’ять усупереч довгим рокам тренування і контролю. Його нігті були ретельно відполіровані, на їхніх кінцях видніли гарно намальовані еліпси. Руки справді були красиві й водночас якісь дивні. В них відчувалася висока спеціалізація в дуже обмеженій, нікому невідомій сфері.

Його обличчя — просте, з правильними рисами, але безвиразне — не могло розповісти так багато, як руки. Прямі, наче стесані, лінії носа і надбрів’я, тонкі і безкровні губи. Чоловік виглядав злегка засмаглим, однак з першого погляду було видно, що цього не досягнуто десь на морському березі або на тенісному корті. Так можна засмагнути лише під променями невідомого сонця в небі невідомої місцевості.

Час спливав на диво повільно. Холодні і непорушні, ці тридцять хвилин викликали в пам’яті кріплення велетенської механічної конструкції, що спинається у небо. Коли мій компаньйон повернувся з банку, атмосфера в кімнаті здавалася надзвичайно важкою. Можна навіть сказати, що все в ній було прибите цвяхами до підлоги.

— Звичайно, так лише здавалося, — сказав мій компаньйон.

— Авжеж, — погодився я.

Самотня дівчина-секретарка, залишена відповідати на телефонні дзвінки, знемагала від напруження. Коли розгублений компаньйон зайшов у приймальню і назвався співвласником фірми, незнайомець нарешті змінив позу, вийняв з нагрудної кишені сигарету і, запаливши її, з невдоволеним виглядом випустив з рота клубок диму. Навколишня атмосфера ледь-ледь полегшала.

— У нас обмаль часу, а тому переходьмо відразу до справи, — спокійно сказав чоловік. Він вийняв з гаманця тонку, мов лезо ножа, візитну картку і поклав її на стіл. Вона була виготовлена з особливого паперу, схожого на пластик, неприродно біла, з іменем, надрукованим маленькими чорними ієрогліфами. Без зазначення посади, адреси й телефонного номера. На ній було тільки ім’я та прізвище з чотирьох ієрогліфів. Від одного погляду на неї відразу очі боліли. Мій компаньйон перевернув її і, пересвідчившись, що зворотна сторона нічим не заповнена, ще раз глянув на лицьову сторону, а потім — на гостя.

— Сподіваюсь, вам знайоме ім’я цієї людини, чи не так? — спитав незнайомець.

— Знайоме, — відповів мій компаньйон.

Чоловік випнув підборіддя на кілька міліметрів уперед і коротко кивнув головою. Лише його погляд анітрохи не змінився.

— Спаліть її!

— Спалити?

Мій компаньйон витріщився розгублено на чоловіка.

— Цю картку… спаліть негайно… і розсипте попіл, — чітко розділяючи слова, звелів гість.

Мій компаньйон квапливо схопив зі стола запальничку і підпалив один кінець білої візитної картки. Тримаючи її у руці, він дочекався, поки вона наполовину згоріла, потім поклав її у велику кришталеву попільницю, й обидва, один навпроти одного, почали стежити, як вона зникала, перетворюючись у білястий попіл. Коли нарешті картка згоріла дотла, в кімнаті запанувала важка тиша, ніби після масової різанини.

— Я прибув сюди, наділений уповноваженнями цього пана, — через якийсь час промовив чоловік. — Інакше кажучи, я хотів би вашого розуміння того, що все, що я вам зараз повідомлю, відповідає його волі та бажанням.

— Бажанням?.. — перепитав компаньйон.

— «Бажання» — це найгарніше слово для вираження суті позиції щодо певної мети. Звісно, — додав гість, — є також інші способи вираження. Ви мене розумієте?

Мій компаньйон спробував у голові перекласти слова співрозмовника звичайною мовою.

— Розумію…

— В усякому разі, мова піде не про концепції або політику, а винятково про бізнес.

Слово «бізнес» чоловік вимовив так, наче був у другому поколінні американцем японського походження.

— Ви бізнесмен — і я бізнесмен. Якщо триматися здорового глузду, то ні про що інше, крім бізнесу, ми з вами і не мали б говорити. А обговорення нереальних речей залишімо іншим людям. Ви згодні?

— Згоден, — відповів компаньйон.

— Наше завдання полягає в тому, щоб нереальним чинникам надати вишуканого вигляду і поставити їх на твердий ґрунт реальності. Люди часто намагаються втекти в нереальне. А все тому, — і чоловік погладив кінцем пальця правої руки смарагдовий перстень на середньому пальці лівої, — що їм це здається простішим. Іноді трапляються випадки, коли створюється враження, ніби нереальне поборює реальність. Але ж у нереальному світі немає місця для бізнесу. Загалом ми належимо до такого різновиду людей, які приносять із собою труднощі. А тому, — сказав чоловік і ще раз погладив пальцем перстень, — пробачте, якщо те, що я вам зараз повідомлю, якось ускладнить ваше життя або вимагатиме від вас рішучих дій.

• Предыдущая
• 10/64
• Следующая