Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей - Страница 4

• Предыдущая
• 4/56
• Следующая

— Це галерея історії, — Гаральд говорив упівголоса. — Сто вишивальниць трудились сто тижнів. Тільки зараз зовсім немає часу.

— Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…

— Послухай, король не знає, що ти тут. Я не хочу, щоб він нас піймав, як змовників. Мені потрібно його підготувати. Ходімо!

Він потяг мене за руку — коридором ліворуч, потім угору гвинтовими сходами, та так швидко, що в мене запаморочилось у голові. Внутрішня обстановка палацу зливалась у яскраву стрічку картин, скульптур, розкішних тканин, ліпних і кованих прикрас, але скільки б я не вертіла головою, нічого як слід не могла роздивитися.

Нарешті Гарольд заштовхнув мене в маленьку кімнатку з єдиним щільно завішеним вікном.

— Зачекай тут. Розвідаю, який настрій у короля. Останнім часом він чомусь часто гнівається…

І він вийшов.

Я огляділась; у кімнатці не було меблів. Двоє дверей — одні навпроти інших — нещільно зачинялися. Я виглянула з-за одних — довгий коридор, тиша. З-за других — сходи, тиша, пахне димом і трояндовою олією. А замок же, мабуть, великий, піду гуляти — напевне заблукаю…

Цікаво, де всі? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милість комендант. Чи в них обідня перерва?

Я підійшла до вікна. Тихцем розсунула парчеві штори; кольорова сонячна смужка лягла мені на обличчя. Я знайшла серед вітражних скелець одне, найпрозоріше, і, примружившись, подивилась крізь нього.

Піді мною лежало залите сонцем місто (трішки жовтеньке, бо я дивилася крізь блідо-жовте скло). Черепичні дахи, труби і флюгери, дерева, вулиці, площі, статуї, мости і над усім цим, як ялинкова прикраса, — срібний купол у формі краплі. Цікаво, що це — храм? Чи палац якогось місцевого багатія?

Я наблизила обличчя до скла і підвелась навшпиньки. Місто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, і я, скільки б не витягувала шию, не могла розгледіти його цілком. Скільки ж там живе народу?

Коли Королівство прийшло сюди — нас було осіб сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди — сказали, що шукають роботу…

Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ знати, і зовсім інша — побачити це місто на місці колишньої пустки!

Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітражі, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де ж Оберон?

Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем з хвилини на хвилину, — і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку, він мені як батько, тут Гарольд має рацію. З іншого, я його трішечки боюсь — не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже трапилося…

Є тут якесь дзеркало?

Я обережно опустила штору на місце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я різко відступила від вікна — і врізалася, ну просто-таки налетіла на людину, що тихо стояла в мене за спиною. Від несподіванки злякалась. Відсахнулась. Наїжачилась — і тут злякалась удруге, до сиріт по шкірі.

— Ваша ве…

Він ані крапельки не постарів. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно підстриженій бороді. Ні однієї нової зморщечки на чолі й щоках.

— Доброго дня… ваша величносте!

У волоссі короля виблискував золотий обруч. У поході Оберон не носив корону. Але тепер — інша річ: тепер він живе у замку і править великою країною! І одягнутий він був по-королівськи, і горностаєва мантія на його плечах не виглядала ні вдаваною пишнотою, ні карнавальним костюмом.

Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля: припхалася без дозволу! Без виклику! Ні з того ні з сього, із якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як правильно зазначив Гарольд…

І де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер одній віддуватися перед його величністю?

Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання.

— Я… невчасно? — запитала я майже жалібно.

— Ти виросла, — сказав він задумливо.

— Так, — зізналася я після короткої паузи. — Аж на вісім сантиметрів.

У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, виявилась чудовою і страшенно зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені шкурами в клітинку (що це за звірі — в клітиночку?), затишна грубка, а посередині кімнати — тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці — я мигцем побачила — якесь креслення. Паровий млин, чи що?

Вікна маленького залу виходили на три боки так, що видно було відразу й гори, і море, і місто, і ліс.

— Ти їсти хочеш?

— Ні.

— А якщо подумаєш?

— Я пити хочу, — зізналася я.

— Морсу?

— А є?

— У короля є все, — відповів він серйозно. — Сідай, де тобі подобається.

Я присіла на краєчок дерев’яного крісла. Провела рукою по підлокітнику. Похнюпилась.

— Що ти мостишся, наче чужа?

Я подивилася на нього — і раптом заревіла.

Сама не знаю чому. Сльози бризнули з очей, як у клоуна в цирку — струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася, але все не так. У них тут шість років минуло, шість років Оберон про мене не згадував, навіщо я прийшла — похвалитися новим зростом?! Подумаєш, заввишки з горщечок плюс вісім сантиметрів…

Оберон, немов і не зауважуючи моїх сліз, простягнув мені чашку; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс.

— Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем.

— З як… яким?

— З Максом. Максимом, тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться — треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді.

Я підвела очі:

— То ви…

— Тільки не подумай, що я за тобою постійно стежив. Ні. Я тільки інколи, дуже рідко. Я повинен був переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе як завжди…

— Як завжди, — гірко пробурмотіла я, рукавом утираючи шмарклі.

— Ми скучали за тобою, магу дороги, — м’яко сказав Оберон. — Я радий тебе бачити. І дарма Гарольд…

З того боку дверей залунав короткий умовний стукіт. Гарольд, про вовка промовка, а вовк і в хату; блідий і дуже засмучений.

— Ваша величносте… Ліно!

— Заходь, — Оберон поманив його пальцем.

— Я шукав вашу величність у залі для нарад…

— Будь ласка, вчися приховувати свої почуття, бо в тебе все на обличчі написано. Не дуже пристойно для людини, яка претендує на владу.

— Я ні на що не претендую, — Гарольд насупився ще дужче. — Я хотів повідомити вашу величність, що привів молодшого мага дороги.

— Я помітив, — Оберон посміхнувся.

Я дивилася в кухоль із залишками морсу. Мені не хотілося, щоб старший маг побачив мене заплаканою.

— Гарольде, знаєш що? — Оберон раптом засяяв, наче в голову йому щойно стукнула чудова ідея. — Чому б тобі не провідати дружину й сина? Просто зараз, га?

Я переконалася в правдивості слів короля: у Гарольда дійсно на обличчі відбивалися усі думки. Він розцвів, але відразу засоромився своєї радості. Заново звів брови, але губи все одно розповзалися в усмішці. Доросла ж людина, подумала я докірливо; втім, зараз він здавався таким, як раніше. Моїм старшим братом.

Я не втрималась і теж усміхнулася.

— Я хотів… — почав Гарольд.

— Я знаю, що ти хотів, — м’яко перебив його Оберон. — Ми з Ліною вже давно один одного знаємо. Ми знайдемо спільну мову, навіть якщо ти в цей час гратимешся зі своєю дитиною. Правда, магу дороги?

Я кивнула, не підводячи очей.

• Предыдущая
• 4/56
• Следующая