Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 9

• Предыдущая
• 9/66
• Следующая

— Що я забула у твоєму замку? Ми тут не можемо поговорити?

— У моєму замку, по-перше, спокійно й ніхто не завадить. По-друге, там повно гарної їжі та питва. По-третє… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боїшся ночувати з ним під одним дахом?

Він сидів у отворі вікна, влаштований так зручно, що від погляду на нього теж хотілося сісти, розкинутися, розслабитися; внизу, в темряві ночі, яка підкрадалася щораз ближче, горіли багаття, гуркотіли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.

— Не боюся, — озвалась я, недбало граючись посохом. — Я нічого не боюся, так і знай.

— Тоді полетіли, — він перекинув ноги через підвіконня, звісив їх із вікна. — Тримайся за мною, зараз темно, ніхто нас не помітить…

І зісковзнув з підвіконня.

У мене занило в животі. Я згадала, як востаннє ми літали з Обероном; я трималася за його руку; спершу висіла, як мішок, а далі виправилася…

Коли зважуєшся на щось, якоїсь миті слід переставати думати. Прийняв рішення — вперед; я видерлася на підвіконня. На мені, як і раніше, були кросівки, джинси, сорочка з короткими рукавами. Вночі у небі я змерзну…

На обрії збиралися низькі хмари. З них наполовину вистромився місяць, величезний, мов купол Храму-Музею. У його світлі кружляв чорний птах — зручно розпластаний у повітрі, він чекав на мене.

Я глянула вниз…

От дурниця. Скільки злітаю — стільки боюся. Душа в п’яти провалюється.

— Обероне, — прошепотіла я, дивлячись на місяць. Зібрала в кулак усю свою волю й ледь піднялася над підвіконням — сантиметрів на два. Відчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував назовні, назустріч місяцеві, наче я була струмочком диму…

І я полетіла.

Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд — я летіла з розкаряченими руками й ногами, начебто хапаючись за повітря. У правій руці стискала посох, і його навершям пробігали іскри, червоні й зелені. У небі виявилося не так холодно, як я очікувала, але все одно шкіра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотіли.

Птах летів попереду, вказуючи шлях. Летів уперед — і повертався, кружляв, очікуючи. Я додавала й додавала швидкості, й незабаром вітер засвистів у вухах, а поли сорочки заляпали, як вітрила; я трохи заспокоїлась і зважилася глянути вниз.

Піді мною пропливали скелі. Я бачила їх нічним зором — сірі й брунатні хребти, порослі лісом, обплетені струмками, як людська рука — синіми венами. Ми летіли геть від моря й геть від міста. Повітря дедалі холоднішало.

Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло, а по тому почав знижуватись. І на березі цього озера, у неприступній місцині замаячів недоладний, відстовбурчений гострими кутами чорний замок зі шпичаком на даху.

— Це вхід.

Замок обступав частокіл із височенних скель. Дві з них, вищі за решту, впиналися верхівками в небо, між ними темнів прохід такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними кінцями, що стирчали, мов ліс, у багато рядів.

— Ну ось, увійди без дозволу. Спробуй.

Я перевела подих — після польоту щоки пашіли й тремтіли руки.

— Нічого не пробуватиму. Нам дорога кожна секунда, відчиняй!

Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю — був, і не стало.

— Ти мене привів розважати чи говорити про справу? — поцікавилась я крізь зуби.

— Ти мій перший гість, — сказав він трішки ображено. — От як матимеш власний замок — теж, мабуть, захочеш трішки похвалитися.

І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це було красиво й ледь моторошно; я йшла за ним, трохи здивована. «От як матимеш власний замок»… але ж непогана думка. Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір, а на березі моря, щоб були піщані пляжі й…

Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів.

— Це навіщо?

— Тут у мене будуть кістяки, — сказав Максиміліан трохи ніяково. — Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.

— Справді? — я прокашлялась. — А чому… чому їх зараз нема?

— Не встиг. Не все відразу, ти ж зрозумій… Ну, ласкаво просимо.

Двері зарипіли. Я стримала посмішку; в дитинстві Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, і з віком його страх не минув. Добре, що я знаю його таємницю.

Тим часом двері відчинилися, відкриваючи напівкруглий отвір, і ми ввійшли.

Максиміліан кокетував, кажучи — «маленький замок». Зсередини він здавався куди більшим, ніж іззовні. І вигляд мав досить лиховісний — особливо якщо дивитися нічним зором.

По високому чорному склепінню бігали іскринки. Повітря було напрочуд свіжим, як після грози. Слідом за некромантом я зійшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор і знову виявилася під відкритим небом — у внутрішньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепіреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з міцними, незнайомими рослинами — бліді квіти подекуди зацвітали, подекуди обсипалися, а плоди, що дозрівали натомість, нагадували важкі волохаті кулаки.

Максиміліан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбільшки із футбольний м’яч. Навколо посвітлішало.

— Що ти їстимеш? — Максиміліан кивнув мені на крісло з високою спинкою.

Я сіла. Їсти хотілося жахливо.

— Врахуй, що я не їм жаб, летючих мишей, хробаків та іншої гидоти…

Максиміліан лагідно посміхнувся:

— Як щодо млинчиків із варенням?

— Млинчики я їм, — повідомила я суворо.

Максиміліан свиснув. Згори — мені здалося, з неба — спустився на павутинні великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повільно він розгойдувався, важив, бідолаха, кілограмів із п’ять.

— Накрити на стіл, — сказав йому Максиміліан. — Млинчики, варення, фрукти, чай.

На ходу згортаючи павутинку, слуга нечутно ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я почула голоси гір навколо. Десь — дуже далеко — зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом — схожим на перегук дерев’яних дзвіночків.

— А сюди ж Сарана не дістанеться, — сказала я ні з якого дива.

— Можливо.

— Тоді навіщо? Навіщо набиватися Гарольдові в союзники? Навіщо воліктися до іншого світу й витягати мене? Ти ж і так пересидиш тут, за кам’яною стіною, жуючи млинчики!

— Шукаєш, у чому мій зиск?

Я глибоко зітхнула. Повітря тут було як молочний коктейль.

— Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося?

Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь.

— Його забули, Ліно.

— Де він?!

— Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витисли з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, — Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись.

Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не вгасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.

— Валиться тонкий мир, — провадив некромант. — Руйнується чарівна оболонка нечарівних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість, завжди приходить Сарана.

При світлі вогненної кулі його біле обличчя здавалася жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.

— Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона знесе тут усе. Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство — острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин — бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, — Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.

• Предыдущая
• 9/66
• Следующая