Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 6
- Предыдущая
- 6/66
- Следующая
Я пішла далі, раз у раз оглядаючись, і за кілька хвилин вибралася на битий шлях.
Я ввійшла в місто через північну браму. Раніше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нікого — ні у воротях, ані на найближчих вулицях. Місто, таке поважне, обжите, нині виявилося майже порожнім. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, ніж міг би налякати десяток Максиміліанів.
Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто мені здався п’яним. Хто крався, не піднімаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив і сміявся. Мені зустрілося кілька візків, навантажених домашнім майном — люди, які правили кіньми, не підіймали погляду від кругляка бруківки. Всі вони прямували до нижньої частини міста, до виходу на битий шлях, а може, до порту.
Я вийшла на центральний майдан та зупинилася перед Храмом Обіцянки. Я встигла забути, який він великий. Яскравий купол майже не потьмянів за минулі роки, зараз він виблискував червоним і золотим, відбиваючи призахідне сонечко.
Але ж королівську обіцянку давно виконано. Чому й досі цей Храм стоїть?
Широченну браму було відчинено. Входу ніхто не стеріг. Я зійшла на кам’яний ґанок; просто на сходах було висічено якісь слова. Я придивилася.
«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».
Вуха мої, а не очі сказали мені, що всередині нема нікого. Там панувала особлива тиша дуже великого приміщення, пахло пилом і вологою, було зовсім темно. Я замружилася, закликаючи нічний зір, а коли розплющила очі, вся величезна зала постала переді мною в сіро-брунатному світлі — без барв, але дуже виразно. Я могла розрізнити кожну плиточку на мозаїчній підлозі, кожну краплю вологи на бронзовому свічнику. Це дійсно був музей, і я зроду не бачила нічого подібного.
У центрі височів макет палацу — точний, у найдрібніших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один із них я впізнала: повз руїни, що подекуди встають із піску, йшов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні. Це Королівство в дорозі, а на чолі його — Оберон; мені страшенно схотілося побачити короля просто зараз.
Я придивилася. Раніше, коли гобелен висів у палаці, він мав кращий вигляд. Зараз нитки потьмяніли, подекуди розкуйовдилися, гобелен здавався вологим. Я пам’ятала, що колись обличчя короля виткали в дрібних деталях, а тепер його й розібрати не вдавалося. Може, це тому, що я дивилася нічним зором?
І на інших гобеленах був літопис того давнього походу: як ми їхали повз озера та поля, як ішли лісом і які на нас кидалися хижі тварини. Для Королівства це стало історією, адже звідтоді спливли роки; для мене все це було зовсім недавно. Я навіть не встигла до пуття подорослішати.
Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за музей, де так вогко?!
А по тому я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет — у музеї Того, Що Варто Пам’ятати?
До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, скліпуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля — вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів…
А потім я побачила свій посох.
Колись мені його подарував Оберон — видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в Музей — не своїм портретом помилуватися.
Я прийшла по свою зброю.
Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася — у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно.
Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару — дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом.
Я простягла руку, взяла свій посох і відразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з Храму-Музею, зупинилася на сходах, озирнулась; по тому начебто мене під лікоть штовхнули — я обернула посох навершям на захід…
Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся та ледь не випав із рук.
Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє мужичків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камінчику, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався прийняти вузол із одягом. Я вдарила посохом — зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.
Той, що був зовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайника, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, виніс і раму на широких плечах, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла підпалити цьому другому штани — коли він звертав за ріг.
За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом…
Якби Оберон залишився в місті — хіба таке було б можливе?
Ось де виявилося повно люду — перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королівства та ополченці з сусідніх сіл. Тут зібралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свій дім замість того, щоб дати драла. Загін грабарів із лопатами кудись вирушав під командуванням мого старого знайомого — канцлера. Гачконосий не помітив мене. Він усім своїм виглядом демонстрував, що застарий для військових операцій і, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.
Я ледь проштовхалася до замкової брами, й тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі:
— Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда, він знає про вас? Йому вже доповіли?!
Йому не доповіли. Тому коли я стала — в джинсах і з посохом — на порозі його кабінету, він ледь столу не перекинув, так рвучко підхопився.
Він теж постаршав. От лихо! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, нянькав сина… А тепер він відростив бороду та неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чоловік.
— Ліно! Це точно ти?
Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:
— Ви вільні. І зачиніть двері!
Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.
— Це справді ти? — повторив він вимогливо.
— Це я. Не мара, не привид.
— Звідки ти взялася?
— Мене привів Максиміліан.
— Некромант?!
Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.
— Доброго дня, Гарольде. Рада вас… тебе бачити, друже.
Він помовчав. По тому з силою провів рукою по чолу:
— Вибач. Бачиш же, що діється…
Цей жест нагадав мені Гарольда колишнього. Молодого. Друга.
— Бачу, — сказала я через силу. — Я прийшла, щоб допомогти.
Він підняв очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.
- Предыдущая
- 6/66
- Следующая
