Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 2
- Предыдущая
- 2/66
- Следующая
Я намацала стілець і сіла.
Минуло чотири місяці з часу мого останнього візиту в Королівство. Там час швидше спливає.
— Скільки тобі років?!
— Маги поза віком, Олено. Не муч себе підрахунками.
— Максиміліан, — простогнала я.
Це був він — хлопчисько-маг, некромант, якого я кілька разів рятувала від смерті. Який і мене колись порятував, але перед цим — зрадив, покинув на неминучу загибель і навіть не поморщився. Оце такого вже гінця з Королівства ніколи не хотілося б мені тут бачити.
Він посміхнувся кутиками тонкого рота.
— Що, не рада?
— Ні!
— Дарма. Бо ти — небезпечна неповнолітня злочинниця і твоя доля в моїх руках.
— Бреши, та не забріхуйся, некроманте.
— Ти як розмовляєш зі старшими? — він посміхнувся ширше, блиснув білими гострими зубами.
Я стисла кулаки. Під час нашої минулої зустрічі він був ледь молодший за мене, але вже тоді смертельно небезпечний. Чого тепер від нього очікувати, та ще й тут, у моєму повсякденному світі — я не мала жодного уявлення.
— «Оперуповноважений у справах неповнолітніх»… — я говорила навмисне повільно, викроюючи собі час на роздуми. — Така посада в природі існує? Ти впевнений?
— Головне, щоб вони, — Максиміліан кивнув на двері, — були впевнені. — А я вмію переконувати, — і знову посміхнувся.
Я набрала в груди повітря — і не знайшла, що відповісти. Надто раптово звалилося нещастя, ще півгодини тому я мирно дрімала над річкою… Що некромант може мені заподіяти? Як захищатися?
Як він сюди потрапив?!
Тільки досвідчений, могутній маг може ходити між світами. Пригадую, в Гарольда, мого друга, були проблеми з цим… «Тільки у свій світ завжди легко повертатися», — казав Оберон. Король Оберон! Ось у кого знайдеться управа на Максиміліана. Ось кого мусить боятися самозваний опер!
— Його величність не попередив, що ти з’явишся, — сказала я недбало. — Що йому передати?
У нього щось змінилося в очах. Мені на мить здалося, що ім’я Оберона протверезило некроманта й тепер він не посміє більше з мене знущатися. Однак нічого подібного! Максиміліан задер підборіддя:
— Не попередив? Ще б пак. Його величність нічого тобі не повідомляє про справи у Королівстві. Не вважає за потрібне.
Некромант поцілив у болісну точку. Я часто ображалася на Оберона за його, як мені здавалося, байдужість. Варто мені лишень опинитись у своєму світі, як про мене забувають: спасибі, Олено, вільна, можеш іти.
— А стосовно «що передати», — провадив Максиміліан, із задоволенням спостерігаючи за мною, — таж король тобі не телефонує. І в тебе нема зв’язку з ним. Він великий чарівник, ходить поміж світами, як ти між ванною і кухнею. Хотів би — залишив би ниточку.
На превелику силу я себе опанувала. «Я некромант, — сказав колись Максиміліан. — Де ти бачила, щоб некроманти були гарними?» Не варто вірити чужим в’їдливим словам. Навіть коли вони здаються справедливими.
— Навіщо ти прийшов?
— Побачити тебе.
— Дуже рада. Оббрехав мене, знеславив, виставив якоюсь злодійкою… Не думай, що це тобі так минеться.
Він підняв брови.
— Авжеж! — сказала я виклично. — Тут тобі не… не замок принца-деспота! У тебе й документів нема, ти самозванець! У будь-якому відділенні міліції тебе розкусять, мов горішок!
— Ти впевнена?
— Подивимось!
Я силкувалася бути зухвалою та спокійною, але насправді боялась щораз дужче. Начальник табору вже напевне подзвонив мамі. Розповів усю цю маячню. І мама зірветься з роботи, примчить… Вона, звичайно, моїм словам повірить, але невже я муситиму доводити ще комусь, що не є злодійкою… Стривайте, а що він там про обшук торочив?!
— Ти брехав про обшук?
— А ти як гадаєш?
— Брехав, — сказала я, і голос у мене затремтів. А що, коли ні? Якщо некромант приборкав невідомі сили в моєму власному світі? І зараз удома в нас і справді триває обшук, і в мене з-під светрів у шафі витягають викрадені чужі речі?!
— Твоя подільниця є ученицею вашої школи, — м’яко сказав Максиміліан. — Ти виймала ключі з кишень пальт у гардеробі, а потім ви разом ішли й обкрадали квартири, коли точно знали, що там нікого нема. І клали ключі на місце. Чудово спрацьовувало, поки вас нарешті не побачила сусідка…
— Це маячня і неправда, це легко перевірити!
— Легко, — він кивнув. — Сусідка тебе впізнає. А ця дівчинка, з якою ти здійснювала крадіжки, Зайцева Людмила…
— Зайцева?!
Я зрозуміла, що наступної миті зареву. Він громадив наклеп на наклеп, але робив це так спокійно та впевнено, що я помалу переконувалася: це правда. Некромант на таке здатен.
— Якби в нас був обшук, мати б уже прибігла сюди…
— А якщо вона дає свідчення й не може відлучитися? Дзвонить тобі… Де твій мобільник, вимкнений?
Я маг дороги. Бойовий маг. Не маю посоха, але дозволити розчавити себе, як порохнявий гриб, — таке не гідне мого звання. А Максиміліан був близький до цього. Дуже близький.
— Я тобі не вірю. Ти… Чого тобі треба?!
У нього були чорні очі. Дуже чорні на білому обличчі.
— Лінко, ти потрібна в Королівстві. Саме зараз. Тому я прийшов, щоб тебе забрати.
— Що… Та ти що… Пішов ти на фіг!
— Слухай-но, справи дуже кепські. Наближається навала Сарани, це такі пустельні варвари. Їх сотні тисяч, вони сплюндрують усе дочиста, каменя на камені не залишать.
Він говорив дуже серйозно, дивлячись мені просто у вічі.
— Що ти… знову брешеш, так?!
— Ні.
— А Оберон…
— Із Обероном особлива історія. Він… його немає вдома. Замість нього нині Гарольд. Я пропоную Гарольдові союз, а він не хоче.
— Бо ти ошуканець і негідник!
— Ні, бо я некромант. А в Гарольда забобони.
— Просто він розумніший!
— Гарольд? Розумніший? Не сміши мене. Він дивиться на світ отак, — Максиміліан склав з долонь щось на кшталт кінських шор. — Ти потрібна в Королівстві, по-перше, як союзник, а по-друге, щоб переконати твого друга Гарольда: я гідний довіри.
— Ти? Гідний довіри?! Та що ти зробив зі мною? Ти ж…
— Ходімо в Королівство — зараз. Повернемося — все виправно.
— Ось, — я згорнула дулю. — Отак я купилася на твою брехню.
— Даремно. Бо я правду кажу. А Сарана за три переходи від столиці.
— Не вірю!
— Що, не йдеш у Королівство?
— Ні!
— А якщо я засаджу тебе в колонію для неповнолітніх?
Я болісно ковтнула.
— Знайди собі здохлого пацюка та й залякуй. А мені на тебе начхати, Максиміліане. Я раніше тебе перемагала — всиплю й зараз.
— Прямо-таки всиплеш?
— Іди на фіг!
— Шкода, — він відвернувся. — Тебе як по батькові? Василівна?
— Олександрівна!
— Щасти тобі.
Він потяг на себе рипучі двері бібліотеки. Миттю вискочив із кабінету начальник. Я чула, як Максиміліан говорить із ним у коридорі.
— Помилка вийшла, — сказав Максиміліан. — Приношу вибачення від імені всієї міліції. Та дівчинка — Лапіна Олена Вікторівна, а ця — Олена Олександрівна, трапилося прикре непорозуміння. До побачення.
І пішов собі, залишив остовпілого начальника.
Лише за кілька секунд, коли внизу вже завелось авто, начальник отямився й заволав:
— Та як же так можна! Та це ж… Я ж її батькам уже подзвонив! Ви що робите!
Машина загула. Пригальмувала у воротях, аби пропустити білі «Жигулі», на яких приїхала до табору моя мама.
Вона так кричала на начальника, що мені стало шкода його. Мама вимагала, щоб він назвав ім’я, прізвище та по батькові опера, номер його посвідчення, ще чогось, а начальник нічого цього не пам’ятав, хоча опер — цілком точно! — показував йому документи. Мама кричала, що її ледь не схопив інфаркт, що вона поїхала з роботи, заплатила водієві, що вона все це вирахує із начальникової зарплати й що дитині завдано моральної травми.
Збіглися всі хлопці й дівчатка, було дуже неприємно, що Макс Овчинін теж став свідком скандалу.
- Предыдущая
- 2/66
- Следующая
