Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей - Страница 17

• Предыдущая
• 17/58
• Следующая

— Гарольде, ну чого вони причепилися? Що їм від нас треба?!

Мій учитель не відповідав. Тільки зітхав тяжко й із присвистом, ніби й дихати йому було важко. Я прицілилася.

Тепер я знала, як виштовхувати вогонь з палиці. І знала, як багато сили на це потрібно. І відчувала, як з кожним «пострілом» я меншаю й меншаю. Я ніби танула, худнула й слабшала. Очі сльозилися, погано бачили, доводилося покладатися на слух. Вороги намагалися рухатися безшумно, проте бите каміння під їхніми підошвами лунко скрипіло.

Бабах!

Встигли ухилитися. Відскочили за ріг.

Бабах!

Один, здається, впав. Другий лаявся. Отже, влучила.

Зникнуть вони коли-небудь?!

Бабах!

Я бачила, як вогненний струмінь виривається з посоха. Як летить, освітлюючи землю і навіть низькі хмари. Але замість того, щоб ударити у ворога, мій вогонь раптом ніби віддзеркалився, і рівним струменем пішов угору, в небо. А посох в руках затрусився, засмикався, затріщав — і раптом переламався навпіл!

— Ай! Гарольде! Ай!

— Тихо, Ліно, — долинув із провулка знайомий голос. — Свої.

І я побачила Оберона.

Із розповіді мого вчителя виходило, ніби найліпше, що може зробити зараз король, — відрубати йому, Гарольдові, голову при великому скупченні народу чи хоч при малому, тільки б скоріше. Оберон слухав його так серйозно, що я злякалася: а раптом зараз візьме та й відрубає?!

Гарольд брав на себе всю провину: що поплентався, як бевзь, з давнім знайомим до шинку, дав себе обпоїти вином із пилком скнира, наразив мене на смертельну небезпеку і, замість того щоб одразу ж, заледве вирвавшись із «Кришталю», погукати короля на допомогу, вирішив приховати подію, сподіваючись на власні сили, і знову-таки накликав на мене смертельну небезпеку. Я спочатку намагалася вставити в його розповідь пояснення від себе, проте Оберон тільки раз скоса на мене глянув — і я замовкла.

Гарольд закінчив свою розповідь. Оберон ні про що не перепитував, тільки сказав, ніби нічого й не сталося:

— Іди вмийся.

І Гарольд, похнюпивши голову, вийшов. Він справді виглядав жахливо: подряпини затягнулися, однак обличчя було всуціль вимазане кров’ю, а волосся злиплося бурульками.

Оберон перевів погляд на мене.

— Ви ж не відрубаєте Гарольдові голову? — вирекла я.

— Я схожий на людину, яка рубає голови вірним людям і чудовим бійцям?

Мені стало ніяково.

Ми сиділи в королівському шатрі, напнутому посеред найбільшої міської площі. Тут було тепло й спокійно; зовні монотонно лунали чеканні кроки варти. Не вірилося, що якусь годину тому я лежала в бруді на пузі й прощалася з життям.

— Злякалася? — запитав Оберон.

— Так, — зізналася я. — Дуже.

— Розумію, — Оберон кивнув, ніби знімаючи з моєї душі тягар. — Я в тобі не помилився, Ліно.

— Ми там один ресторанчик ущент рознесли, — сказала я з покаянням у голосі.

— Повечеряти хоч устигли?

— Ні, — зізналася й зрозуміла, що їсти мені хочеться ще сильніше.

Оберон прибрав серветку з тарілки на низькому столику. Мовчки підсунув до мене. Шматочки м’яса й обсмаженого хліба вихололи, однак коли я встромила в них зуби, по тілу розлилося відчуття блаженства.

— На жаль, — сказав Оберон, — сьогодні ти злякалася не востаннє. Це як штормове попередження — дорога на нове місце буде дуже важкою. Можливо, найважчою за весь час існування Королівства.

— А… хто ці люди? — запитала я, жуючи. — Чого їм було треба?

— Позбавити нас, магів, дороги.

— Навіщо?

— Щоб Королівство, заблукавши в незвіданих землях, ніколи не знайшло нового притулку. Ніколи не заснувало нового світу.

— Навіщо?

Король глянув на мене по-особливому. Я перестала жувати.

— Ваша з Гарольдом пригода, — сказав Оберон, — не єдина на сьогодні подія. Було ще дещо… Доїдай і йди спати. Завтра вранці — перша велика нарада магів дороги.

Думала — не засну. Ага, якраз. Як упала на хистке готельне ліжко, так і проспала всю ніч без снів. Лише на ранок приснилася якась нісенітниця, і то тому, що мене трясли за плече:

— Ліно… вставай.

— Ну ма-а… Ну ще п’ять хвилин… Ну я встиг…

Я різко сіла. Переді мною стояв Гарольд, трохи блідий, однак цілком живий і бадьорий.

— Тьху ти, — сказала я винувато. — Що… вже час?

Старшого мага дороги, Ланса, я дотепер бачила тільки здалеку. Мені він здавався сердитим і неговірким дядьком. На правій руці в нього не вистачало середнього пальця, і це теж трошки лякало. А найбільше лякали його очі — він дивився дуже холодно й пильно. Ніби не просто вмів убивати поглядом, а любив це робити при кожній слушній нагоді.

Коли Гарольд привів мене до королівського шатра, Ланс стояв біля входу й уважно роздивлявся свій посох — жовтувато-білий, кістяний, прикрашений різьбленням від низу до верху.

— Доброго ранку, Гарольде. Доброго ранку, Ліно.

Він привітався зі мною як із рівнею!

Оберон запросив нас до шатра. І поки ми розсаджувалися колом у розкладних кріслах, мені доводилося щосили стримувати посмішку. Губи так і розповзалися до вух: мене покликали на нараду магів! Нарівні з дорослими! Нарівні з Гарольдом і навіть із цим суворим Лансом! Ура! Ура! Оце так життя!

Так вийшло, що Оберон сидів навпроти мене. Він виглядав, як завжди, спокійним, проте зморшки між його бровами пролягли трохи глибше ніж звичайно.

Ми розсілися. Кілька хвилин усі мовчали, в шатрі стояла тиша, і тільки зовні долинали форкання коней, дзюрчання води, далекі крики торговців чи якихось перекупок. Уже не знаю, про що вони там кричали.

Суворий Ланс усе розглядав свій посох, наче вперше бачив. Гарольд сидів, низько опустивши голову, незадоволений тим, що її так і не відрубали. Оберон позирав по черзі на кожного з нас, і під його поглядом я потихеньку перестала усміхатися.

— Отже, — сказав нарешті Оберон, — учора Королівство зазнало першої атаки. Лансе, будь ласкавий, розкажи молодим людям, що трапилося вчора з тобою і з високостями.

Я нашорошила вуха. З високостями ми не бачилися з того самого вечора, коли, сидячи з принцом біля багаття, я розказувала про звичні в нашому світі речі — тролейбуси, літаки, жувальну гумку… Три дні тому — як це було давно! Принц слухав уважно, проте його наречені, здається, ревнували. Між ними і так тривала прихована війна — адже принц приділяв кожній із них одну шосту частину вільного часу, а це образливо мало, я розумію…

Суворий Ланс міцно стиснув губи, і без того ніби склеєні. Поклав посох на коліна і, не дивлячись на нас із Гарольдом, почав свою розповідь.

Він як старший маг дороги відповідав за особисту безпеку принца та його наречених. Учора трьом дівчатам (Алісії, Ельвірі й Ортензії) захотілося оглянути місто, тоді як інші три (Філумена, Стелла і Розіна) вирішили залишитися в готелі, прийняти ванну й відпочити.

Його високість принц спочатку теж вирішив залишитися, однак в останню мить передумав і приєднався до екскурсантів. Ланс перерахував підопічних по головах (цікаво, він примушував їх ставати парами і братися за руки?), потім вся компанія рушила на пішу прогулянку містом, причому екскурсоводом зголосився бути сам господар того розкішного готелю, де поселилися принцеси.

Спочатку все йшло гладко. Принцеси вмивалися з фонтанів, захоплювалися мальовничими вулицями й прекрасним краєвидом, який відкривався з Черепа Дракона. Щоб вони не дуже втомилися в дорозі, Ланс непомітно «підживлював» їх — ну і, зрозуміло, про всяк випадок поглядав навколо.

Уперше він відчув небезпеку, коли принц затягнув дівчат у збройову крамницю — його зацікавив незвичайний меч на вітрині, і він вирішив поговорити з господарем про особливості заточування. Ланс запідозрив зброяра, проте небезпека виходила не від нього — щось дивне творилося в місті ближче до порту, причому відразу в кількох місцях.

• Предыдущая
• 17/58
• Следующая