Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 4

• Предыдущая
• 4/59
• Следующая

Політика в ті часи видавалася чимось далеким і не зовсім потрібним. Нею громадяни активно зацікавилися лише в розпал перебудови, коли почалися відкриті дебати між прихильниками Горбачова і Єльцина на рівні СРСР, а у самому Львові додалися ще дебати між шанувальниками колишнього політв’язня В’ячеслава Чорновола та першого секретаря Львівського міськкому Секретарюка. Однак тоді мало хто замислювався над тим, що Союз тріщить, і реформувати чи, як тепер кажуть, переформатувати його не вийде.

Як політична система СРСР уже почав давати тріщину.

Була ще одна обставина, яка не дозволяла Юрію Луценку поводити себе аж надто вільно. Родина керівника спочатку Рівного, а потім – Рівненської області завжди була на виду. Незалежно від того, що всі поводилися досить скромно і жили без зайвого шику. Батько завжди, ще з дитинства, говорив синам: «Не підведіть мене».

Зрозуміло, що у Рівному Луценко мусив триматися скромно і не підставляти батька. Здавалося б, у Львові, де його ніхто не знав і де він жив з усіма на рівних у гуртожитку, настала повна свобода і можна робити, що завгодно, ні в чому себе не обмежуючи і живучи без гальм. Однак Юрій саме там, подалі від батьківського ока, відчув себе як ніколи відповідальним за нього. Можна сказати, що саме там він навчився продумувати кожен свій вчинок і кожну свою заяву. А якщо вже він говорить і діє, то завжди готовий відповісти за свої слова та свої дії. Головне в цій ситуації – аби жодним чином не зганьбити доброго імені батька, яким Луценко пишається, як кожен вдячний син.

Коли наприкінці 2000-го року почалася акція протесту «Україна без Кучми», яку тепер називають першою українською революцією, Юрій Луценко як один із її лідерів був переконаний: батько схвалив би його дії. Саме за рік до того його не стало, і газети натякали на якісь загадкові обставини смерті члена Комітету Верховної Ради у справах ветеранів Віталія Луценка. Одначе сам Юрій спростовує ці чутки: просто його батько, залишаючись вірним своїм комуністичним ідеалам і в чомусь навіть романтиком, не був при цьому ортодоксальним комуністом, а намагався змінити саму модель цієї одіозної партії. «Я дуже люблю його, поважаю і вважаю, що він згорів на роботі за справу, на яку поклав життя», – відповів Луценко тим, хто намагався розвинути тему насильницької смерті його батька.

«Україну без Кучми», на мою думку, почали так само непереборні та невиправні романтики.

– Дехто з політиків намагається прийти до влади під гаслом «Україна без Кучми», – не раз говорив Президент України Леонід Кучма в дні, коли на Майдані виросло перше після жовтня 1990 року революційне наметове містечко. – Вони виставляють себе в непривабливому світлі тому, що діючий президент не бере участі в виборах. Але я можу запевнити співвітчизників – Кучми без України не буде ніколи. І дострокових виборів у країні не буде.

Пізніше Юрій Луценко, перебуваючи вже на посаді міністра внутрішніх справ України, озвучив своє бажання запросити екс-голову держави до себе в кабінет на розмову. Адже свого часу його самого як координатора УБК Кучма особисто запрошував до себе в кабінет.

Член опозиційної тоді Соцпартії, до того ж – координатор різко опозиційного видання «Грані», і взагалі – людина, безпосередньо причетна до оприлюднення злощасних плівок Мельниченка, Луценко після того не лише відчував, але й реально бачив за собою «наружку». В якийсь момент стеження почало набувати все більш відкритого характеру. Згодом Луценко дістав можливість побачити матеріали стеження і прослуховування редакції «Граней», які лягали на стіл керівництва СБУ.

Попри цю зовні розкуту атмосферу відчувалося певна напруга і відчуття того, що кільце довкола антикучмістів стискається, і недалеко до розправи. В світлі сказаного вище особисто мені здається, що телефонна розмова між Юрієм Луценком і Володимиром Чемерисом, яка відбулася в грудні 2000-го року, стала надбанням есбеушних «слухачів»: не могло бути так, аби телефони таких активних діячів опозиції не прослуховувалися.

Юрій Луценко пригадує, як одного вечора, напередодні його дня народження, Чемерис подзвонив і сказав: «Ти як хочеш, а ми зі Свистовичем виходимо і ставимо намети на Майдані». Відповідь була такою: «Давай не завтра, а післязавтра, 15 числа. В мене 14-го якраз день народження, відсвяткуємо – і на нари». Ми ж були впевнені, що нас пов’яжуть у перший же день.

Трійця перших «польових командирів» «України без Кучми» виглядала так: спадковий дисидент з сім’ї нацдемів Михайло Свистович, лівоцентрист Володимир Чемерис, який був теоретиком і прекрасно знав історію світових революцій, і сам Луценко – людина з лівими політичними переконаннями. У жодного з трійці не було депутатської недоторканності, тому на їхнє прохання поруч мусили стояти депутати від опозиції, аби в разі чого втрутитись і своїми мандатами «відмазати» революціонерів від міліції.

Перші намети на Майдан привезли активісти, організовані Свистовичем, і колеги Луценка з Житомира та Рівного. Навіть сьогодні, сім років по тому, Юрій не може згадати, звідки одночасно з ними на Майдані зі своїми наметами опинилися активісти УНА-УНСО.

Технічно марш-кидок на Майдан відбувався ось як. Учасники акції зібралися в офісі Соцпартії на вулиці Воровського і там розбилися на три групи. До Хрещатика вони рухалися з різних боків. Сам Луценко їхав машиною, у багажнику якої лежало п’ять туристичних наметів.

Діяти треба було блискавично. Навіть якби їх появи на граніті майдану Незалежності вже чекали, все одно міліція не встигла б оговтатись. У будь-якому разі фора по часу в таких випадках є завжди: адже правоохоронці спочатку мусять узгодити свої дії з керівництвом. Для цього потрібен час.

Коли слухаєш розповідь Юрія Луценка сьогодні, виникає підозра, що все тоді могло зірватися через якісь дрібниці. Проте в останній момент знаходилось якесь рятівне рішення. Бо акція, яку потім назвуть «Україна без Кучми», почалася з того, що Чемерис забув удома молоток, яким треба було забивати цвяхи для кріплення наметів, а замість цвяхів узагалі принесли шурупи. Та вихід придумали: для забивання шурупів використали звичайний важкий військовий шнурований черевик-берц, який зняв зі своєї ноги один унсовець. У результаті шурупи трималися слабо, намети розхитувало вітром і в будь-який момент вони могли зірватися з хистких та ненадійних кілочків. Але вони все ж таки якимось дивом стояли.

Захопившись, революціонери якось не звертали увагу на те, що електронне табло над Будинком профспілок показувало 5 градусів морозу. Просто на очах у отетерілих патрулів вони чіпляли на намети плакати з різними написами. З одного великими літерами запитували: «Кучма – вбивця?», на іншому написали прізвище тодішнього Генерального прокурора України Михайла Потебенька, жирною рискою закресливши в ньому букву «т». Ось уже мегафон хрипко підсилює перші заклики. Від того моменту, коли в шпарку між гранітними плитами було вбито першого шурупа, минуло менш ніж півгодини, а довкола маленького наметового містечка вже зібралося мало не дві сотні людей.

• Предыдущая
• 4/59
• Следующая