Серце Всесвіту - Бердник Олесь Павлович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/42
• Следующая

Ось в широкому шлюзі десантна ракета. Чорніє відкритий люк. Вузьким проходом Андрій і Шура поспішають до керівної каюти, сідають в крісла перед невеликим пультом. Спалахнули екрани. На них з’явилося зображення воріт шлюзу. Вони відчиняються. Чорніє небо з вогниками зірочок. Ракета спрямована так, як і корабель «Розум» — дюзами до системи Сатурна.

Двигуни включені. Тихе гудіння. Одна мить — ракета в просторі. Андрій рішуче форсував двигуни. Сила перевантаження притисла космонавтів до крісел. В очах потемніло, зашуміло в вухах. Але Шура, мов крізь туман, бачила сріблистий диск Енцелада, велетенську туманну кулю Сатурна і на його тлі корабель «Розум», який блискавично мчав назустріч супутнику.

— Андрію! — жахнулася Шура. — Що він робить? Чому не гальмує… Корабель вріжеться в Енцелад!..

Савенко, не повертаючи до неї лиця, тихо шепоче, ніби в забутті:

— Тихше, Шурочко… Це єдиний шанс. Я розумію його… Гальмувати біля самого супутника. Пальне не встигне вийти…

— А перевантаження… Воно виросте в десятки разів!

— Це єдиний шанс! — суворо заперечив Андрій…

Суворі, непривітні скелі освітлені далеким Сонцем. На сіру рівнину падають чорні тіні. Прямо над головою сяє примарним зеленкуватим промінням Сатурн. В його атмосфері видно гігантські вихори, розмаїті смуги, острови якоїсь речовини, що плавають в середовищі газів. А навколо планети пливе у просторі фантастичне кільце. Воно яскравіше від Сатурна, і його промені породжують на Енцеладі другі тіні від скель — слабіші від сонячних.

Тиша. Непорушність. Велично пливе у безвість небосхил. Над обрієм сходить Мімас — другий супутник Сатурна, невеликий буруватий диск.

На схилах скель завмерли в спокої якісь предмети. Матовим світлом виблискує їх ромбовидна поверхня. Сонце падає за обрій. Ромби вперто слідкують за ним, повільно повертаються. Що це? Живі істоти? Чи якісь дивні мінерали?

В небі сяє нова зірочка. Вона наближається. Ні, то не зірочка, а вихор розпечених газів. Ромбовидні предмети заворушилися, згорнули докупи матові пелюстки, зникли…

З неба падає корабель. Пекельні потоки полум’я стримують його блискавичне падіння. Хмара пилу знялася над супутником, покотилася легким туманом поміж скелями.

Страшне це змагання розуму з могутньою силою інерції. Океан плазми, що виривався з дюзів корабля, досягнув супутника, гарячим віялом облизав рівнину, гірські хребти. Рожевими іскрами спалахнули хмари пилу, розпечені полум’ям вибухів.

Ніщо не допомагає! Занадто велика швидкість!

В хмарі сріблистого газу врізався корабель в поверхню Енцелада. Страшна сила розколола його пополам. Двигуни замовкли. Гігант захитався, кілька хвилин стояв вертикально, а потім повільно упав на бік…

Та ось знову серед зірок виник віночок полум’я. Він слабіший за попередній, наближається повільніше. Це невелика ракета. Вона майже затримала падіння, тихо опустилася серед рівнини.

Незабаром з апарата вийшло двоє космонавтів в скафандрах. Це були Шура і Андрій. Вони побачили недалеко від гірського пасма повалений на ґрунт корабель, перезирнулись. Не промовляючи й слова, побігли.

Невелика сила тяжіння Енцелада дозволяла робити гігантські стрибки, більші, ніж на Місяці. Космонавти перескакували невеликі скелі, провалля, тріщини. Андрій випередив Шуру, першим наблизився до корабля.

Це було жахливе видовище. Страшні тріщини розірвали тіло космічного велетня, крізь пробоїни видно було зруйновані прилади, апарати, коридори. Оптичні отвори не освітлювалися. Корабель скидався на мертву, переможену в поєдинку істоту.

Савенко почув стогін. За його спиною стояла Шура. Обличчя її в зеленкуватому сяйві Сатурна було блідим, мертвенним.

— Капітан… загинув, — почулися розпачливі слова.

— Ми не знаємо цього, — сухо сказав Андрій. — За мною…

Він рішуче ступив в чорний отвір однієї з пробоїн. Шура рушила за ним. Незабаром вони потрапили в круговий коридор, що вів до керівної каюти.

Андрій зупинився перед дверима. На одну тільки мить завагався. Зціпив зуби, ніби одважився на якийсь ризикований крок. Рішуче натиснув кнопку автомата.

Двері не одчинялися.

— Напевне, зіпсувався автомат від удару, — прошепотіла Шура.

Андрій присвітив ліхтарем над дверима. Там був аварійний важілець. Легкий поворот рукою. Двері повільно розчинилися.

Космонавти вступили до каюти, з острахом поглянули на командирське крісло. Наблизилися.

В каюті, очевидно, ще були залишки повітря — на приладах, на скафандрі Огнева сивіла паморозь. Крізь неї не видно було обличчя командира.

— Іване, — тихо покликав Андрій.

Відповіді не було.

Шура схопилася рукою за груди, ніби стримувала крик, що рвався з душі.

Савенко легким рухом обмів паморозь з шолома, поглянув на лице товариша. Воно було синім, непорушним. В кутиках вуст запеклася кров. Тільки вії тріпотіли. Андрій ясно відчував, як за ними билося бажання вернутися до життя, побачити світ, очі товаришів. І те непоборне бажання перемогло. Мить напруженого чекання, остраху. Друга. І ось, нарешті, повіки Огнева повільно розплющилися…

— Живі… любі мої, — прозвучав тихий голос. — Знову всі разом…

— Капітане, — благально сказала Шура. — Що треба зробити? Говоріть. Ви поранені?

Огнєв ледве помітно похитав головою.

— Не про мене йдеться… Все буде гаразд. Просто жахливе перевантаження…

Командир з натугою повернув лице до перископа, побачив кулю Сатурна. Слабо всміхнувся.

— Ну от… Ми біля Сатурна. Тільки торжество зіпсоване, Андрію.

— Ти ще можеш жартувати, друже, — похмуро озвався Савенко.

— Щось придумаємо. Обійдіть всі вузли корабля. Дізнайтесь, що ціле… що загинуло… Особливо запаси продуктів, води, кисню… Десантна ракета в порядку?

— Так. Тільки пального майже нема…

— Про це поговоримо потім. Ідіть. Я ждатиму вас…

Через півгодини космонавти знову зібралися в керівній каюті. Доповідь Савенка була короткою, безрадісною:

— Продуктів вистачить на три місяці. Всі інші загинули. Води ще менше. Кисню на чотири місяці. Реактор вийшов з ладу. Джерела струму також не працюють. Корабель повалений на бік. Обшивка розірвана майже до середини…

— А зв’язок?

— Радіостанція не працює, — тихо озвалася Шура.

— Відновити не можна?

— Ні.

— А радіо десантної ракети? — з надією запитав командир.

— її потужність мала. На Землі не почують.

Огнєв помовчав, заплющивши очі. Товариші з надією дивишся на його змучене обличчя. А втім, що можна було чекати від командира? Він теж не здатний на чудеса. А реальних можливостей для рятунку нема.

— Давайте підсумуємо, — нарешті сказав командир. — Андрію, допоможи мені підвестися. Дякую, друже… Сядьте, не стійте наді мною. Я ще не покійник… І надіюсь, не скоро буду ним… Ну, ну, не сердься, Шуро, — в такому стані, як я, жартувати необхідно. Так ось, підсумуємо… Ми летіли сюди не для прогулянки. Треба пам’ятати, що завдання, яке ми одержали — важливіше за особисту долю кожного з нас. Сподіваюсь, ви згодні зі мною… Катастрофа невідомих космонавтів сталася на Міма-сі, сусідньому супутнику. Нам треба побувати там…

— Як? — вражено скрикнула Шура.

— Тихо, Шуро. Є вихід. Наша десантна ракета. Через десять-п’ятнадцять годин я очуняю і знову стану до лав, як пишуть газетярі… Ми з Андрієм злітаємо на Мімас, знайдемо місце катастрофи. Може, там ще є хто-небудь живий… Зрозумійте, друзі, що це конче необхідно…

— А де ти візьмеш пальне? — розвів руками Андрій. — Навколо голі скелі.

— Не падай духом. На Енцеладі мусить бути замерзлий аміак. Це буде чудова робоча речовина. Так от… Ми злітаємо на Мімас. Повернемось. Знову зарядимось тут…

— Якщо знайдемо аміак, — похмуро кинув Андрій.

• Предыдущая
• 9/42
• Следующая