Патетичний блуд - Дністровий Анатолій - Страница 39
- Предыдущая
- 39/46
- Следующая
Увечері мене забирають до себе на вечерю Юля та Дека. Ми жартуємо, говоримо, але в нашій радості криється смуток, який, складається враження, пройняв нас, немов радіація. Смуток дивиться нашими очима, говорить нашими словами, керує нашими жестами. Втім, Юля виглядає спокійною, хоча виснажене обличчя ще нагадує про її нещодавній відчай. Дека бере гітару й бринькає, він робить це настільки нестерпно та довго, що я дратуюся, пихчу, як чайник, і прошу його краще зіграти одну зі старих речей. Дека не чує і далі робить своє. Дивлюся на його видовжені музичні пальці, як вони лягають на гриф і як народжуються звуки. Обличчя Деки морщиться від найменшого фальшу, і він починає знову. Бляха, від цього може дашок поїхати. Юля також просить його зіграти, а не псувати нам нерви, ти ніби знущаєшся, скільки можна ґвалтувати інструмент, зіграй, як раніше. Дека зупиняється, відкладає гітару й каже, що не має сил.
«Тоска», — каже Юля і всідається на ліжко, прибравши ноги під себе.
«Повна жопа», — позіхаю я.
«Може, напрягнути Хо-хо, щоб зробив скачки? Я так хочу потанцювати, я так давно не танцювала. Пацани, ви будете зі мною танцювати?»
Я відхрещуюся, бо велике збіговисько людей мені зараз не до душі, кажу, піду поблукаю вечірнім містом, та й голова болить, ніби в ній лупить по барабанах Ларс Ульріх. Покидаю їх. Виходжу з общаги. Прямую до центральної площі, але раптово спадає думка пройтися ассирійськими кварталами, що туляться вузькими провулками між Гоголівською і набережною дорогою вздовж річки. Мене не бентежать страшні розповіді про звірства місцевої ассирійської мафії; біля їхніх будинків стоять дорогі іномарки: «мерси», «форди», навіть один «ягуар». На одному з подвір'їв неподалік від аптеки минулого року я бачив красиву молоду ассирійку. Завжди, коли проходжу повз її помешкання, зирю у вікна, щоб знову побачити милу мордочку. Намагаюся уявити кохання з ассирійкою, її рухи, доторки ласкавих долонь до моєї шкіри, запах волосся... це заняття так подобається, що я не помічаю, як опиняюся біля Всіхсвятської церкви. Раптом думаю, а що, якби я цієї миті потрапив під ніж ассирійця... удар у печінку або нирку. Уявляю: смерть була би легкою, млосною, я би недовго корчився, спокійно дивився б на нічне, чисте небо, намагаючись зрозуміти його глибину; ні за чим не шкодував би. Повертаючись до общаги, помічаю «швидку допомогу», що під'їхала до входу. На першому поверсі стоїть вахтерка, а навколо неї сполохані викладачі та студенти. Шушукаються, перепитують одне в одного, що сталося. Санітари й студенти виносять на носилках людину, не можу розгледіти її обличчя, бачу лише, що це чоловік. Підіймаюся до себе на восьмий і розпитую, кого госпіталізували. Хо-хо хихикає, що це одного викладача з третього поверху забрали, він був у душовій і задовольняв свою дупу саморобним пристроєм із двох пробок з-під шампуню, котрі трималися одна за одною на довгому металевому штирі, словом, одна з пробок ненароком злетіла і залишилася глибоко в дупі, так що тепер його змушений буде задовольняти хірург. Кажу йому: старий, ти це розповідаєш із таким детальним знанням справи. Хо-хо насуплюється, а я пирскаю зі сміху і йду до себе, він гукає услід мені: мудак. Не оглядаючись, махаю йому рукою, що все нормально, попустися.
Общага повільно, ліниво засинає, звуки приглушуються, довго вмощуються за стінами. Я залишаюся наодинці зі своєю тишею, за мотузку вмикаю лампу, сідаю за стіл. Кортить писати, малювати, читати, хочеться займатися серйозною і приємною справою, а не дрихнути без задніх ніг. Хвилин за десять-п'ятнадцять у неймовірному збудженні на папір лягає густа сторінка моєї незрозумілої прози, в якій нема ні сюжету, ні героїв, а є лише відчуття своєї внутрішньої тривоги. Завтра треба буде показати Деці. У хвилини творчості страшенно хочеться курити. Я шукаю цигарки, які навмисне перед тим заникую в різноманітних місцях: запихаю за книги на полиці, між течки й папери, в шафу під одяг. Це велика приємність натрапити на випадкову давню цигарку, яка дивним чином збереглася до скрутної хвилини і принесе тобі значно більшу радість, аніж тоді, коли цигарок було удосталь. І я знаходжу таку дивну цигарку в шухляді серед зошитів і паперів. Вона суха, гарно крутиться в пальцях, тютюн хрускотить, і я нюхаю його, ніби це найприємніше, що зараз існує. Виходжу в рекреацію на перекур і в темряві біля вікна помічаю дві фігури, мабуть, знову закохані не мають де провести час, але з голосів чую, що це чоловіки. Одного впізнаю — це Вічний Студент, який інколи, як подейкують, уже років сім-вісім швендяє по університетських общагах, ніхто не знає, де він мешкає. Закурюю, від сірникового вогника обличчя моє, певно, освітлюється, бо Вічний Студент відразу мене гукає. Підходжу до них, вітаюся, розглядаю обличчя іншого, воно здається мені знайомим, але не можу згадати, де його бачив раніше. На підвіконні розгорнута газета з величенькою купою трави. Вічний Студент каже мені: пригощайся; забиває цигарку, закурює, глибоко затягуючись, довгі секунди тримає дим у легенях і видихає:
«Віталя, це твій зємєля з Тернополя. Ви не знайомі?»
«Я не з Тернополя, а з Франківська».
«З Франківська? — здивовано дивиться на мене незнайомець, його обличчя морщиться, ніби він переварює почуте. — Я ж тебе бачив з Сєрьогою Бритим, ви часто зависали в «Нічлаві»... Це правда, шо його завалили?»
...торба; я, здається, попав. Розводжу руками. Він починає називати інших штемпів, яких я знаю, але роблю вигляд, що про них чую вперше. Ця розмова починає харити.
«Віталя, — усміхається Вічний Студент, — ти розслабся, тут всі свої, потягни нормально». Він простягає мені нову забиту цигарку, і я закурюю. Тернопільський штемп починає чірікати про літній відпочинок у Судаку, а Вічний Студент без причини гигикає і каже: класно.
«Там, карочє, такі кабили, на, шо просто ховайся, наш номер гудів, на, як вулик, а Паспарту тільки гнив, на, дайте, уроди, поспати, а то загнуся».
«Класно», — знову гигикає Вічний Студент.
Від згадки про Паспарту в мене починається мандраж. Я не можу повірити, що мене так випадково й просто знайшли; його ж відморозки як дізнаються — відразу приїдуть.
«Зємєля, а ти знаєш Паспарту?»
«Нє».
«Серйозний пацан. Таких мало лишилося».
Да, думаю про себе, таких недоношених, дякувати Богу, і справді сьогодні мало. Потім він розпитує в мене, що тут роблю; він глибоко затягується і знову пристає; ти, тіпа, вчитися приїхав? да? так далеко? я би ніколи... Потім він мовчки час від часу зиркає, повільно оглядає мій одяг. Мені здається, що в його очах народжується недовіра. Значить, скоро все припиниться і стане на свої місця? Паспарту (і його папа — Патра) рано чи пізно про мене дізнається. Скільки в мене є ще часу? Три дні, тиждень, місяць? Одна думка, що той даун припхається з мого минулого аж у Ніжин — у реальність, в якій я хочу розпочати нове життя, — мене просто вбиває. У цьому криється дика несправедливість: страждати від власного минулого у власному майбутньому. Мені треба їхати додому, щоб усе, що має статися, трапилося там і більше ніде; минуле треба повернути минулому. Залишилося дочекатися слушної нагоди, дістати гроші й купити квиток на потяг «Москва—Львів».
«Чьо потух, зємєля?» — здригаюся від неприємного голосу, кисло усміхаюся, все нормально. Вічний Студент каже, що пора йти, вони прощаються зі мною і підіймаються на дев'ятий поверх, де, мабуть, залишаться в дівчат на ніч. Повертаюся в рідну кімнату і лише тепер відчуваю, як сильно тремтять руки, вони ніби перестають мене слухати і діють за власною волею.
«Тобі на нас насрати!»
«З чого ти взяв?»
Батько обурюється ще більше, матюкає мене як тільки вміє, від його збудженого, грімкого голосу в слухавці страшенно тріщить. Не хочу сваритися, бо йому залишилося недовго. Кажу, що скоро прищу, але він різко відрубує: поки я живий — не хочу тебе бачити; кидає слухавку. Байдуже дивлюся на купу студентів, які стовбичать у черзі по номерки до кабінок із телефонними автоматами. З пункту переговорів повертаюся виснажений і пригнічений. Не ображаюся, зрештою, ображатися має моя безсилість, яка настільки в'їлася в моє нутро, що її не відчуваю. Згадую батькові слова: я у твоєму віці гори перевертав. Усміхаюся, нині, мабуть, не існує гір, які хотілося б перевертати. Зрештою, я і досі не знаю, що мені треба від життя. Тепер все так заплутано й непевно, що я не уявляю, чим скінчаться ці переживання; хотів би мріяти про приємне й добре, але уява — під впливом ідіотських передчуттів — ніби в комі. Бреду повз ринок униз до Остра, біля ресторану «Полісся» помічаю знайому машину, яка повільно під'їжджає до входу. З неї виходить Валєра, який підбивав копита до Ліди. Згадую, як він тримав мене за горлянку й сичав, щоб я не переходив йому дорогу. Невже це чудо горохове з Лідою? Завтра знайду її на роботі й запитаю, чи можу повернутися. Які дурниці — ображатися через випадкові непевні писання, а через задрипану фразу навіть рвати стосунки! Ліда зробила це спересердя, її вже мало би попустити. Валєра зачиняє машину і підіймається по сходах до ресторану, він так упевнено почувається, ніби вважає себе господарем світу. Мабуть, я займуся тобою. Оглядаю його машину, особливо кришку бака (вона без замка — це добре), запам'ятовую номер. Тепер лише
- Предыдущая
- 39/46
- Следующая
