Патетичний блуд - Дністровий Анатолій - Страница 33
- Предыдущая
- 33/46
- Следующая
«Тобі було добре?» — намагаюся змінити тему.
«Хіба це має значення?»
Мабуть — ні. Хочу чимшвидше попрощатися з Настею і піти швендяти вулицями (я без причини волочуся, коли не можу зрозуміти, що зі мною діється). Зараз доведу її додому, вона зникне за хвірткою, і я належатиму тільки собі. По Московській вийду до центрального ринку, а там зверну до центру. Настя виглядає чужою, мабуть, напружено думає. Не заважаю. Вона каже, що має зізнатися переді мною в одній серйозній справі. Я уважно слухаю. Настя мнеться, не знає, з чого почати. Підштовхую її: кажи як є, я все зрозумію. Настя сполохано зиркає, опускає очі, знову зиркає і несміливо, посміхом говорить, у неї такий тон, ніби відчуває провину. Мене кидає в мороз, бо я раптово здогадуюся, до чого вона веде. Раптом тихо вичавлює: я зустрічаюся з іншим. Пауза. Я знищений. У мені все обривається, що раніше дозволяло впевнено поводитися. До горла підкочується важкий кавалок болю, я вдихаю повітря на повні груди, аби... Не можу навіть уважно слухати її зляканого белькотіння...
«Віталік, — сполохано дивиться на мене, — зрозумій, це сталося саме по собі, зрозумій, чорт, що я плету, Віталік, просто... як би це сказати... ти до мене останнім часом так байдуже ставився, що я... я... Господи, за що мені все це... що я не знала, як далі жити...»
«Не буду вам заважати», — обрубую її.
У Насті злісно спалахують очі:
«А що мені, по-твоєму, залишалося? ти на мене більше не звертаєш уваги, ніби ми незнайомі, а ще ці плітки про твої шури-мури з викладачкою англійської... постав себе на моє місце: я мусила бути наївною ідіоткою і на щось сподіватися? чекати, коли твоя милість удостоїть мене своєю увагою? по-моєму — це лише знущання над ближнім, ти про таке не читав? ні?»
З нею говорити — нема сенсу, будь-які докази чи аргументи будуть просто даремними та наївними. Господи, заспокой неспокійних жінок. Я торкаюся долонею до її обличчя, легко цілую і йду. Настя мені не вірить, але я справді хочу, аби в неї все вийшло; прикро, що я вже не зможу цього довести. Деколи люди розходяться, так і не знаючи справжнього ставлення одне до одного. Прощавай, моя ніжна дівчинко, я тебе чесно любив. Пройшовши метрів тридцять, обертаюся, Настя стоїть на місці, але, заскочена тим, що спостерігала за мною, миттю зникає за хвірткою. Трішки драматично все це відбулося, аж ніяково від цього. Треба зізнатися, що її зізнання я сприйняв як жорстокість: у мені все запротестувало, обурилося, сказилося, знахабніло, я ледве це подолав. Хіба подолав? Бляха, мені ніколи не позбутися мого «внутрішнього» жлобства! Цю внутрішню, потворну, агресивну личину людини Юнг називає «тінню»; яка там тінь — це звичайнісіньке жлобство! Йду в бік центрального ринку, проходячи мостом через Остер, на іншому боці дороги помічаю Тому, яка зустрічається (?) з А, а з нею вайлуватого гаврика з кримінальною зовнішністю. Він до неї говорить, а вона тримає його під руку і заходиться гучним сміхом. Тома мене не бачить, або вдає. Може, вона кинула АР. Бо що він їй може дати, крім яблук і прустівської прози? У неї, певно, темперамент — ого-го! Не хавати ж їй балачки про літературу. В небі народжується гул реактивного літака, я здивовано підводжу голову й шукаю білу смугу польоту. Давненько ніжинські льотчики не літали, мабуть, Міністерство оборони підкинуло бабки на пальне. Наскільки мені відомо, офіцерство за роки незалежності конкретно підсіло на стакан, а хулі роботи? — спирту валом. А ще п'ять-сім років тому своїми польотами військові встигли добряче набриднути місцевим жителям, особливо тим, які живуть на вулиці Космонавтів поблизу аеродрому. А за совєтів, подейкують, через постійні польоти стратегічних бомбардувальників жити в місті було просто нестерпно.
Біля ресторану «Полісся» стоїть з десяток іномарок, місцеві бандюки, певно, повернувшись із вдалої роботи у Польщі (щороку їздять цілими паланками обробляти місцеве населення), гуляють на всю котушку. Мабуть, пора телефонувати до матері в Тернопіль, о шостій вона має повернутися додому. На переговорному пункті черга студентів, які беруть жетони і займають вільні кабінки. Є трішки грошей — на розмову вистачить. У випадкової дівчини запитую, котра година; 17.45. Виходжу на вулицю. В сивого дядька у пожмаканому і брудному коричневому костюмі, який щойно поставив велосипед біля телеграфу, стріляю цигарку без фільтру і закурюю. Він сам до себе лається через якісь дубові дошки, що вони намокли і їх покрутило, гнівно спльовує на асфальт і заходить у приміщення телеграфу. Я думаю про Тернопіль, і в мене починається депресняк. Хвилин за десять беру жетон на кабінку. Набираю домашній номер. Довгі гудки. Голос матері. На моє привітання вона реагує кволою, кислою радістю і тихим, приглушеним голосом. Певно, вдома проблеми. Розпитую, що сталося, і мати каже, що батько худне, втратив сім кілограмів, синочку, приїдь. Неживим, сухим голосом вичавлюю, що неодмінно вирвуся. Мати розпитує, як даю собі раду, чи маю що їсти, вдягнутися, Віталічку, як подумаю, що ти бідуєш... Господи... в слухавці народжується ридання. Я заспокоюю, що все добре, навчання не кинув і таке інше.
«Ти приїдеш? Коли ти приїдеш?»
«Приїду. Скоро».
Мати розповідає про хатні проблеми, що під ванною прорвало трубу, затопило сусідів, а ті як ворота повідкривали, знаєш, які вони нарвані, почали погрожувати судами, ох, синочку, довелося відшкодовувати, а ще на дачі злодії зломили будку і покрали лопати й сапи, я мало не здуріла, коли побачила, що нема чим обробляти землю. Раптом усе обривається — через малий завдаток грошей на переговори. Я ще кілька секунд заціпеніло стою зі слухавкою біля вуха і чую короткі гудки. Не відчуваю ні суму, ні радості, ні болю, ні горя... лише безмовна, тиха порожнеча наповнює мене, ні про що не хочеться думати. Виходжу з переговорного, бреду до центральної площі, хочеться пива. Бляха, з бабками — голяк.
Я би міг усе зробити навпаки. Я би міг відійти від тієї звичної лінії, котрої дотримуюся, і моє подальше життя змогло би стати альтернативним до того, в якому я перебуваю, борсаюся, страждаю. Може, саме так люди впливають на власну долю? Це ніби інженерія карми, коли на певному відрізку ти керуєш потоком подій, що стосуються тебе, і змінюєш їхню можливість відбуватися. Дека сказав би, що це повна туфта, що це думки невпевненої в собі людини, яка не здатна створити внутрішню рівновагу, а тому вигадує всіляку маячню.
Який важкий цей світанок: він виповзає з чорноти ночі, мов велетенська густо-синя брила олова, і причавлює крони дерев Графського парку та дахи навколишніх будинків. Майже цілу ніч — через кляте безсоння — думаю. Майже цілу ніч мучуся не з власної волі. Таке враження, ніби думки — це безмежна внутрішня країна, яку не можу підкорити і через це все більше стаю безсилим і виснаженим. Подумки я встиг переговорити з Настею, Лідою, Декою, Юлею, А., з купою знайомих, особливо важко було розмовляти з батьками... з батьком; я не міг уявити його обличчя, лише бачив погляд — гострий, пронизливий, холодний, що засуджує і дивиться на тебе, як на нікчему. Я уявляв своє повернення в Тернопіль, як сумну подію, що не принесе радості.
Думав: про те, що постійно хочу їсти; оскільки можливостей харчуватися за власний кошт у мене нема, то я багато думав про те, що хочу їсти за чужий рахунок, так воно в більшості випадків і виходить. Це знову мене гнітило, принижувало, і я сушив голову, як поправити ситуацію. Через тотальне безробіття в Ніжині роботу знайти неможливо. Ми з Хо-хо та ще з кількома студентами ходили на залізничний вокзал, щоб влаштуватися на розвантаження товарних вагонів, але місцеві мужики мало нас не побили, бо і їм бракувало підзаробітків. Багато з моїх знайомих влаштувалися працювати на ринок, їхнім інтелектуальним намаганням настав повільний, але незворотній кінець: спершу вони трохи сумували і гризлися, що не можуть багато читати чи писати, але невдовзі в них з'явилася байдужість і навіть агресивність до таких, як я; про мене вони й зараз висловлюються, що я невдаха, який «не вміє добре заробляти» чи якому «начхати на майбутнє». No future — як казали старенькі й добрі панкоші. Бариги, ви хоча би понімаєте, що Сід Вішелс срав на ваші ґешефтні проблеми, на весь ваш бізнес і на ваше майбутнє. Барити, ви хоча би понімаєте, що і я — скромний, голодний студентик — також скромно срав на всі ваші проблеми, ну, хіба я винен, що народився на цій землі і опинився в цьому містечку торгашів? Ну, хіба я винен, що опинився серед таких самих напівбожевільних (а через це в чомусь і шляхетних) юних майже-інтелектуалів, які все віддають заради серйозної книги і заради ідіотських, поверхневих балачок про трансцендентальність і деконструкцію. Звісно, я волів би жити краще: ірландські широти чи — на крайняк — шотландські, туманні гори й глибокі озера, над якими сидів би зранку до вечора зі спінінгом і кидав на блешню. Кидати на блешню значно приємніше, ніж щодня парити себе дилетантськими балачками про літературу, філософію, творчість, живопис, скульптуру, архітектуру, релігію та історію. Мені навіть цікавіше було б з ескімосами, бо я страшенно обожнюю сніги, їхнє безмежжя нагадує безмовну містику (тільки приємну на колір), в якій усе зливається, засинає; інколи я думаю, що сніги ескімосів — це ніщо, в якому зустрілися всі початки і завершення, абсолютний мінімум і абсолютний максимум (якщо за кардиналом Казанським), вочевидь, це настільки спокійне видовище, що звільняєшся від будь-якої тривоги. Бляха, я всього цього не знаю, але мені так думається зараз, у цьому містечку торгашів. Бариги, я краще стану останнім жебраком, але не покину думати про сніги ескімосів, Тибет, Кузанського, Вішелса та інше.
- Предыдущая
- 33/46
- Следующая
