Патетичний блуд - Дністровий Анатолій - Страница 11
- Предыдущая
- 11/46
- Следующая
«Так, справді, я працюю в університеті, викладаю англійську мову, — каже вона, - - значить, ми могли бачитися в гоголівському корпусі». Пропоную познайомитися. Відрекомендовуюся. «Дуже приємно. А я — Лідія Анатоліївна».
Гарне ім'я. Кутиками уст вона легко усміхається й мовчить. Ми переходимо вулицю й невдовзі опиняємося біля Покровської церкви, пірнаємо в один із провулків, проходимо метрів двадцять, і Лідія Анатоліївна показує на свою хату. Прикро, що ми так швидко прийшли, але я не показую цього, кажу, що приємно було познайомитися. Викладачка знову усміхається, мабуть, я виглядаю кумедним і незграбним. Вона ввічливо дякує і зникає за металевою хвірткою, а я ще кілька секунд стою як укопаний і нарешті забираюся. Лише тепер помічаю, що від важкої ноші в мене понабрякали пальці: ручки трьох пакетів (двох її та одного мого) боляче в них врізалися. Я повертаюся зі своєю картоплею, морквою та цибулею в общагу, приголомшений цією дивною, вродливою жінкою.
Думаємо з Декою, що подарувати Тані на день народження. Два дні простим олівцем малюю її портрет з невеличкої минулорічної фотографії, а Дека складає із сірників церкву, що він робить досить професійно й красиво. Йому не вистачає сірників, ми вже задовбалися ходити по общазі і стріляти їх у знайомих. Сірників все одно не вистачає. На квіти не маємо жодної гривні. Після обіду приходить моя маленька Настя, вона виглядає засмученою, змарнілою і стривоженою. Розпитую, що сталося, рідна, але вона мовчить. Дека делікатно встає, каже, що має йти, але я його затримую:
«А як же квіти?»
«Я куплю вам квіти», — озивається Настя, вона здогадується, що ми думаємо про день народження Тані. Дека знічується ще більше, йому незручно це слухати. Я усміхаюся й мовчки за ним спостерігаю, він підводиться і прощається з нами, Насті каже, що буде про неї думати під час медитації, аби в тебе, сонечко, все було добре. Вона дивиться на нього, як на ескімоса, здивовано кліпає очима. «Дивні в тебе друзі», — каже глухим голосом через кілька секунд після того, як Дека покинув кімнату. Настя виглядає збентеженою, ніби її мучать важкі роздуми. Погляд байдуже блукає по кімнаті, лише зараз вона помічає те, чим ми займалися. Настя підходить до письмового столу й розглядає розпочатий портрет Тані, очі її розширюються, в них з'являється незрозумілий блиск. «Вона часто тут буває?» — гостро дивиться на мене. Я усміхаюся, хочу пожартувати, але не маю слів, на її ревнощі не можу реагувати серйозно. Обличчя Насті похмурішає, губки надуваються, ніби в дитини, яку за малу провину поставили в куток. Порожнім поглядом вона дивиться на портрет, який я так і не завершив, і багатозначно хитає головою, ніби хоче сказати: все тепер зрозуміло. Я підходжу, стаю на праве коліно й обіймаю її за талію. Настя сидить, склавши руки на колінах, і на мене не реагує. Притискаюся до неї й шепочу «дурненька», цілую непорушні, холодні долоні. Вона запитує, навіщо це все. Підводжуся, беру її обличчя в руки.
«Маленька, що з тобою?»
«Ти на мене більше не звертаєш уваги».
«Дурненька».
«Не звертаєш».
«Господи...»
«Що ти робиш?»
«Тебе роздягаю», — цілую її у вушко і продовжую.
Настя неохоче пручається й запитує, чи в мене є інша. Сміюся й кажу, що ні з ким не зустрічаюся, бо це мені не потрібно. Пауза. Стає сумно. Я брешу. Я змушений брехати, як останній негідник, як дешевий покидьок, який користується довірою. Навіщо я брешу? щоб її заспокоїти? щоб вона не знала турбот і болю? щоб її оченята усміхалися? Шкода, що Настя не хоче мене розуміти, їй би тоді легше жилося. Якщо неможливо змінити світ і себе, мабуть, краще змінити своє ставлення до світу. Чому вона не хоче цього збагнути? Бідолашна. Думаю, мені пора схаменутися й більше не займатися подібними речами, бо так я лише віддаляюся від того, що визначив для себе за найважливіше. Дека мене просто не зрозумів би в цій ситуації.
Я цілую Настю в губи, вони здригаються, оживають від смутку й відповідають взаємністю. Дивиться уважними і водночас сполоханими оченятами, ніби мовчки каже: я вірю, тільки не обманюй. Господи, я втрачаю голову. Ми підводимося й переходимо на ліжко, Настя підкоряється, звільняється від теплого светра, я обіймаю її худенькі плечі, цілую їх, обличчям занурююся між чорні чашечки бюстгальтера. Вона притискає мене до себе й гаряче шепоче: «Я хочу, щоб у нас усе було добре». Все буде добре, маленька, все буде добре. Скидаю з неї чорні вельвети, а за ними колготки. Настя в самій нижній білизні, каже, що холоднувато, я вмикаю саморобний обігрівач. Починаю її пестити, цілувати, оголюю груди, але відчуваю, що вона дуже напружена й чужа, певно, знову думає про всіляку маячню. В такі хвилини думати не варто, бо нічого гарного з цього не вийде, але й говорити їй про це не слід, бо образиться. Настя допомагає мені роздягнутися і — знову цей тривожний погляд, ніби я хочу в неї забрати найдорожче, ми ж це робили сотню разів... Я розвертаю її, ставлю на коліна, губами занурююся в її масивний зад, підстрижена шубка навколо двох рожевих пелюсток злегка поколює мені рот і підборіддя, язиком підіймаюся до ануса й масажую його (Рембо колись гарно про це сказав: шоколадне око); легко запускаю в нього вказівний палець, але Настя здригається й швидко перевертається на спину: «Що завгодно, тільки не це». Відразу пропадає настрій. Кажу: я хочу туди. Вона — ні. Від розчарування всередині мене аж в'януть фіалки. Я лягаю поруч неї й мовчки дивлюся в стелю. Нам тісно на вузькому студентському ліжку. Настя підводиться, спирається на лікоть і настороженим поглядом вивчає моє обличчя. Несподівано розумію, що не можу бути з нею, хочу, аби вона пішла. Вона запитує, що сталося, і це мене ще більше заводить. Я знову втрачаю спокій, втрачаю рівновагу, чого щоденно намагався досягнути за останні місяці. Знову стаю залежним від емоцій, які підкорюють і змушують робити дурні вчинки.
«Що сталося?»
Пауза.
«Йди додому».
Від цих слів Настю аж пересмикує, кілька секунд вона мовчить, як раптом накидається на мене з лавиною звинувачень, що я егоїст, що я думаю лише про себе, що більш байдужої людини вона не зустрічала, яка говорить, що любить, і разом з тим брутально відштовхує, ніби зневажає того, кого любить.
«Віталік, може, це в тебе пішов тепер психоаналіз? і ти на мені проводиш досліди? раніше тобі подобався абсурд, потім буддизм, а тепер що? експерименти над людьми? Може, завтра ти ще нацистом станеш? зрозумій, я не можу підлаштуватися під усі твої захоплення й жити так, наче вони мене переймають і страшенно подобаються; пауза; я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, — чуєш мене? — не хочу!»
«До чого тут це, — перебиваю її, — мене збуджує твоя дупа, а ти мені лекцію читаєш».
«Ти ж знаєш, я проти такого».
«Ти цього не пробувала». Вона обурюється ще більше, і це мене втомлює. «Йди додому», — знову повторюю.
Настя застигає на місці, обличчя сіріє, раптом зіскакує з ліжка, швидко хапає свої лахи й одягається. Спостерігаю за її знервованими, хаотичними, різкими рухами. Збуджено й недоладно натягує на себе бюстгальтер, колготки, вельвети, светр, хапає високі зимові чоботи, різко смикає замки на них, на правому чоботі замок трохи заїдає, і Настя дратується ще більше, хочу допомогти, але вона мене обрубує, тремтячи від люті, що справиться сама. На плечі кидає пальто й вибігає. Лежу й розглядаю посірілу від років стелю, ЇЇ давно не білили, певно, років десять. Спустошений, знищений, жалюгідний, я не знаю, куди подітися, як усьому цьому зарадити. Я міг би все змінити, пояснити, що наші стосунки останнім часом потребують значних взаємних зусиль, що якби ми захотіли, могли б їх покращити. Але... заради чого все це? заради чого ці кумедні сцени? Я не можу нічого змінити, я не хочу нічого змінювати, бо тоді треба відмовитися від найголовнішого — від пошуку тиші, в якій немає агресії, зневаги, брехні, обману, в якій нема ницості. Бхікшу, який себе стримує у всьому, звільняється від печалі. Все правильно, бхікшу повинен на все насрати. Я не можу звільнитися від печалі, я не можу звільнитися від пристрасті, я не можу звільнитися від страху, що одного дня мене знайдуть тут, у Ніжині, і тоді... не знати що буде. Господи, я втомився жити з цим, щодня носити це в собі, постійно думати про це, думати у снах, у час безсоння чи навіть кохання. Я хочу навчитися жити в спокої, лягати й прокидатися з чистим серцем, нікому не бажати й не робити зла.
- Предыдущая
- 11/46
- Следующая
