Зневажаючи закон - Кристи Агата - Страница 2

• Предыдущая
• 2/70
• Следующая

— Що сталося?

— Неймовірне! Такого ще не було, — відповів Полк. — У Госсінгтоні, в полковниковій бібліотеці, знайдено труп молодої жінки.

— Вбита?

— Нібито задушена.

— Хто така?

— Полковник каже, що ніколи її не бачив.

— Що ж вона робила в його бібліотеці?

Полк докірливим поглядом урвав дружину й офіційно заговорив у трубку:

— Інспектор Слек? Це констебль Полк. Щойно надійшло повідомлення: сьогодні о чверть на восьму ранку знайдено труп молодої жінки…

Телефонний дзвінок пролунав у ту мить, коли міс Марпл одягалася. Вона насторожилась: адже о цій порі їй звичайно ніхто не дзвонив. Розмірене життя старої дівки було влаштоване так, що кожен несподіваний дзвінок викликав найстрашніші здогадки.

— Господи! — вигукнула міс Марпл, спантеличено дивлячись на телефонний апарат. — Хто б це міг бути?

У містечку сусіди й друзі дзвонять одне одному вранці — з дев'ятої до пів на десяту. О цій порі люди складають собі плани на день, запрошують одне одного в гості. Різник дзвонить до дев'ятої, коли бачить, що будуть труднощі з м'ясом. За день телефон озивається кілька разів, однак дзвонити після пів на десяту вечора тут вважають поганою манерою.

Правда, Раймонд Вест, небіж міс Марпл і письменник, а отже, й дивак, може зняти трубку коли завгодно. Якось він зателефонував майже опівночі. Але ж прокидатись так рано не додумається навіть Раймонд Вест. Ні він, ні хтось інший із знайомих міс Марпл не повинен був дзвонити раніше ніж о восьмій. А до восьмої ще цілих чверть години. Зарані навіть для телеграм, адже пошта відчиняється о восьмій. Мабуть, хтось помилився номером, вирішила міс Марпл, підійшла до телефону й узяла трубку.

— Слухаю, — сказала вона.

— Це ви, Джейн?

— Так, я. А ви сьогодні раненько, Доллі, — здивувалася міс Марпл..

— У нас тут такий жах! — промовила, задихаючись від хвилювання, місіс Бентрі.

— О господи!

— Ми щойно знайшли в бібліотеці труп!

— Що-що ви знайшли? — На якусь мить міс Марпл подумала, що її подруга трохи зсунулася з глузду.

— Я розумію, в таке важко повірити, правда? Таке буває тільки в книжках. Сьогодні вранці мені бозна-скільки довелося сперечатися з Артуром, поки він зійшов униз і подивився сам.

Міс Марпл спробувала зібратися з думками й запитала:

— Чий труп?

— Блондинки!

— Що?

— Блондинки. Вродливої блондинки. Такі бувають тільки в книжках. Ніхто з нас ніколи її не бачив. Вона лежить у бібліотеці мертва. Ось чому ви негайно повинні приїхати.

— Ви хочете, щоб я приїхала?

— Так. Я посилаю по вас машину.

— Ну звісно, люба, якщо я зможу вас утішити… — непевно промовила міс Марпл.

— Не треба мене втішати. Але ж ви так добре знаєтесь на трупах!

— Ой, та що ви! Мої скромні успіхи були суто теоретичні.

— Але ж ви добре розумієтесь у вбивствах. Її, бачте, вбито. Власне, задушено. Я так собі думаю: коли вже в домі сталося вбивство, то треба якось дати йому раду. Ви зі мною згодні? Ось чому я прошу вас приїхати, допомогти мені знайти вбивцю і взагалі розкрити цю таємницю. От цікаво — просто жах, правда?

— Ну звісно, люба, якщо я зможу допомогти…

— Чудово! Бо з Артуром так важко… Він, схоже, гадає, що я взагалі не повинна втручатися. Я розумію, це дуже прикро і таке інше, але ж я не знаю, хто та дівчина… Коли ви побачите її, то одразу збагнете, чому я кажу, що вона якась не така.

Затамувавши подих, міс Марпл вийшла з машини Бентрі; дверцята їй відчинив шофер. На сходах її зустрів здивований полковник Бентрі:

— Міс Марпл? Е-е… дуже радий вас бачити.

— Мені зателефонувала ваша дружина, — пояснила міс Марпл.

— Чудово! Просто чудово! З нею хтось має побути, а то вона не переживе. Доллі тримається добре, але ж ви знаєте, як воно…

Цієї миті з'явилася місіс Бентрі й вигукнула:

— Вернись і поснідай, Артуре! Бекон захолоне.

— Я гадав, це приїхав інспектор, — пояснив полковник.

— Він буде дуже скоро, — сказала місіс Бентрі. — Тому вернись і швиденько поснідай. Це тобі треба.

— Доллі, тобі теж не завадить поснідати.

— Я за хвилинку прийду, — пообіцяла місіс Бентрі. — Не стій, Артуре.

Полковника Бентрі випровадили до їдальні, мов неслухняну дитину.

— А тепер ходімо, — переможно промовила місіс Бентрі й швидко рушила довгим коридором до східного крила будинку. Біля дверей бібліотеки на варті стояв констебль Полк. Він владно загородив місіс Бентрі дорогу.

— Боюся, мадам, сюди нікому не можна. Так наказав інспектор.

— Дурниці, Полк, — відповіла місіс Бентрі. — Ви ж добре знаєте міс Марпл.

Констебль Полк заперечувати цього не став.

— Вона має оглянути труп, це дуже важливо, — правила своєї місіс Бентрі. — Не будьте таким упертим, Полк. Зрештою, це моя бібліотека чи не моя?

Констебль здався. Це було у нього в крові — звичка поступатися перед дрібним дворянством. Зрештою, подумав він, інспекторові не конче про все знати..

— Тільки ні до чого не торкайтесь і нічого не беріть у руки, — застеріг Полк.

— Ну звісно. Ми знаємо. Якщо хочете, можете ввійти з нами й самі пересвідчитись, — нетерпляче відрубала місіс Бентрі.

Констебль Полк цим дозволом скористався. Власне, він цього й прагнув. Місіс Бентрі урочисто провела свою подругу через усю бібліотеку до великого старомодного каміна й там драматично сказала:

— Ось!

Міс Марпл одразу збагнула, чому подруга назвала дівчину якоюсь не такою. Бібліотека була дуже типова для її власників. Велика, обшарпана, безладна, з великими просидженими кріслами; на масивному столі валялися люльки, книжки, ділові папери. На стінах — гарні давні сімейні портрети та поганенькі, акварелі вікторіанської доби, кілька картин із сценами полювання, задуманих у гумористичному плані. В кутку — велика ваза з квітами. Сама кімната темна, якась невиразна, занедбана. Все тут лежало давно, мало своє призначення й давні традиції.

А впоперек вичовганої ведмежої шкури перед каміном виднілося щось чуже, страшне й водночас трагічне. То було тіло дівчини з неприродно білим волоссям, зачесаним назад і викладеним чудернацькими кільцями та кучериками. ЇЇ худенька постать була одягнена в білу атласну вечірню сукню з блискітками й глибоким вирізом на спита. На обличчі багато косметики — товстий шар пудри якось безглуздо виділявся на посинілому й опухлому виду, туш із вій густою плямою впала на спотворені щоки, а жирно наведеш червовою помадою губи скидалися на рану. Нігті на руках і ногах покриті яскраво-червоним лаком. Взута дівчина в дешевенькі сріблясті сандалі Ця простенька, позбавлена смаку, крикливо одягнена фігурка являла собою цілковиту протилежність солідному, старомодному затишку б полковника Бентрі.

— Тепер ви бачите, що я мала на увазі? Вона якась не така, — притишено мовила місіс Бентрі.

Міс Марпл кивнула головою, уважно й замислено дивлячись на розпростерте тіло. Потім тихо озвалася:

— Вона дуже молода.

— Атож, здається, молода. — Місіс Бентрі мала такий здивований вигляд, ніби щойно зробила відкриття.

Перед будинком загальмувала машина.

— Це приїхав інспектор! — похопився констебль Полк.

Щоб не вбити в ньому безмежну віру в порядність дворян, місіс Бентрі відразу рушила до дверей. Міс Марпл поспішала за нею.

— Все буде гаразд. Полк. Констебль із полегкістю зітхнув.

Поквапно ковтаючи запитий кавою останній шматочок грінки з повидлом, полковник Бентрі вибіг у вітальню і побачив, полковника Мелчетта, начальника поліції графства, що саме виходив з машини: вслід за ним із дверцят з'явився інспектор Слек. Мелчетт і Бентрі були друзі. Слека начальник поліції брав з собою вкрай рідко — той, всупереч своєму прізвищу[1], був енергійний, метушливий і не дуже зважав на почуття людей, а надто простих.

— Доброго ранку, Бентрі! — привітався Мелчетт. — Краще б я приїхав сам. Випадок, здається, незвичайний.

• Предыдущая
• 2/70
• Следующая