Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 22

• Предыдущая
• 22/63
• Следующая

— Ви хочете сказати, що його вже вигнали?

— Ще ні. Але й це станеться. Бо Томас, як ви здогадуєтесь, іноді укладав угоди на постачання зброї з власної ініціативи, а гроші клав собі в кишеню. Дирекція — за океаном, зброї — багато, ревізію роблять вряди-годи й дуже приблизно, то чому ж людині не попрацювати на себе, замість сидіти склавши руки! Суб'єкт, який допомагав йому в цій приватній торгівлі зброєю, також ваш знайомий, Ерліх. — Сеймур підводиться й широкими кроками міряє терасу. Йому важко всидіти на місці більше п'яти хвилин. — Останнім часом, однак, сталися зміни. Томасу довелося відмовитись від сольної партії й задовольнитися партією другої скрипки в дуеті, нав'язаному йому згори. Не знаю, чи то щось пронюхали в дирекції про його приватні оборудки, чи просто вирішили влаштувати на тепленьке місце ще одного паразита, але в концерт включили й першу скрипку. Тепер шеф секції Райєн, а Томас його підлеглий.

Американець перестає ходити й спирається на поруччя.

— Я вже казав вам, Майкле: моя мета — Райєн.

— Якщо ваш Райєн веде подвійну гру, чому ви не викриєте його, замість клеїти фальшиві звинувачення.

— На жаль, він не веде подвійної гри. Надто дурний для нашої професії. Зате в інших справах він кмітливий. Тому свого часу його виключили з гри, як і Томаса. Але Томас — паразит невідомого походження, тим часом як цей тип — знатного. Думаю, як тільки ви його побачите, вам стане все зрозуміло. Поводиться він так, наче хоче сказати: «Я закінчив Гарвард, а чи знаєте ви, хто мій батько?» Зауважимо в дужках, що Гарвард він закінчив з великими труднощами й не без батькової допомоги. Ця людина мені й потрібна, Майкле.

— Розумію. Тільки не можу збагнути — навіщо?

— В даному випадку мої особисті причини нічого не важать. Головне, що Райєн має бути викритий. Безпосередньо на нього вийти не вдалося, тому ви зробите це через Томаса. Така в загальних рисах схема: Ерліх зв'язує вас із Томасом, а Томас — з Райєном.

— Все ніби дуже просто.

— Ну, не так вже й просто, звичайно. Але про деталі — потім. Зрештою, ви діятимете не голими руками. Розраховуйте на допомогу трьох дам.

Він дивиться на мене: чи добре я його зрозумів? Потім знову підходить до столика, бере відерце для льоду, пересвідчується, що там уже сама вода, і, зрештою заспокоївшись, відпиває зі своєї склянки.

— Спека.

— Гарний день, — відповідаю я, дивлячись на розпечене білясте небо. Потім додаю: — І все-таки дивно, що такий женоненависник, як ви, завжди працює з жінками.

— Я не женоненависник. Навпаки: підтримую рівноправність. У тому розумінні, що обидві статі мають однакове право бути зневаженими.

— Проте використовуєте як робочий інструмент переважно жінок.

— Вам хочеться, щоб я використовував якогось типа, чий похмурий погляд промовистіший за поліцейський жетон і який машинально обмацує свій зад, перевіряючи, чи на місці його пістолет?! Жінки спритніші в грі, особливо коли треба мати невинний вигляд. Вони делікатно беруть вас на мушку й чарівно посміхаються, підштовхуючи в провалля.

— Можливо, ви маєте слушність.

— Не кажучи про те, що вони старанніші й педантичніші в дрібницях…

Ніби на підтвердження цих слів з холу зазирає Мод і запитує:

— Чи ви ще не зголодніли?

— Тут нема чого їсти, — бурчить Сеймур.

— Уже все приготовано, — заперечує дама.

— От бачите, Майкле? — підхоплює американець. — Чоловік ніколи б не додумався до такого. Жінка, якщо вона збирається дати вам отруту, зробить це, пригощаючи вас розкішним обідом. А чоловік — у найкращому випадку — піднесе вам отруту разом із склянкою води, та ще й просичить: «Ану, пий швидше, бо в мене немає часу!»

— До чого тут отрута? — запитує спантеличена Мод. — Асорті зовсім свіже, салат — також.

— Ми висловлюємось алегорично, люба, — заспокоює її Сеймур. — Говоримо якраз про перевагу вашої статі.

Кажуть, життя середньовічного міста зосереджувалося навколо кафедрального собору. В цьому немає нічого дивного, якщо взяти до уваги, що за двісті метрів від собору починалися поля. Сучасний Кельн, звичайно, дуже відрізняється від того, давнього, але й нині осередком міського життя є кафедральний собор, особливо коли йдеться про життя полчищ туристів.

Дві високі готичні дзвіниці церкви вп'ялися в небо, мов два гострих зуби, потьмянілі й роз'їдені часом. Будівля має темно-коричневий колір, наче обгоріла. Вона й справді горіла, навіть була частково зруйнована тими англійцями, діти яких тепер уважно розглядають її, вивчаючи особливості німецької готики.

Так, собор палили й руйнували, але після того акуратно відбудовували й реставрували — в силу тієї дивної манії людства руйнувати, щоб потім мати змогу дбайливо реставрувати… Шкода лише, що скалічених людей уже не реставруєш, інакше все було б гаразд.

Величезний майдан біля кафедрального собору — найулюбленіше місце туристів і… вітрів. Навіть коли в усьому місті безвітряно й спокійно, тут гуляє вітер. Та це анітрохи не зменшує притягальної сили просторої бетонованої площі, де рої хлопчаків, зібравшись з усього міста, гасають на роликах, налітаючи з гуркотом на кіоски з сувенірами й наганяючи жах на туристів.

За два кроки звідси — вокзал, куди прибувають туристи, що приїхали подивитися на кафедральний собор, і звідки від'їздять ті, хто вже побачив його. За два кроки звідси — магазин в пішохідній зоні, де ви можете витратити свої західні марки. Нарешті, по сусідству тут і музеї, готелі, кав'ярні, ресторани, нічні заклади, — все це задумано й споруджено так, щоб зробити ваше короткочасне перебування тут приємним і змістовним.

Наше перебування, на жаль, здається, не буде короткочасним. Ось уже десять днів моя діяльність тут зводиться до того, що я нічого не роблю. З власного досвіду я знаю, що невідомість — обтяжлива, але ніколи не уявляв, як збільшується ця обтяжливість, коли до неї додається ще й неробство.

— У вас пригнічений вигляд, — співчутливо зауважує одного дня Мод, коли ми прогулюємося пішохідною зоною.

— Хіба?

— Так. Хоч ви й намагаєтеся це приховати.

— Я не звик вештатися без діла.

— Оці люди довкола вас так само вештаються без діла і втішаються цим.

— Вони на канікулах.

— Вважайте, що й ви на канікулах.

— Не допоможе. Я не терплю канікул.

— Тоді беріть приклад з мене.

— Не можу розгадати вашої таємниці.

— Яка ще таємниця? Просто переконуйте себе, що неробство — неминучий етап праці. Це заспокоює.

Мабуть, воно так і є. Але ж її робота не така, як у мене. Бо, коли тебе залучили до операції силоміць, важко працювати з ентузіазмом.

Думка, що підбадьорює мене, не має нічого спільного з їхньою операцією. Думка, що підбадьорює мене, кружляє навколо цифри 29 — останнього терміну, коли я можу підняти якір і відчалити до Вісбадена, де на мене чекає рятівна автомашина. Справді заспокійлива думка, але трохи приправлена гіркотою: повертатися до своїх з порожніми кишенями, наче блудний син, — не таке вже велике щастя. Інша річ — повернутися з якимись даними про проект «Спрайт» і внутрішнім задоволенням від того, що Томаса спіткала заслужена кара.

За прикладом туристів ми з Мод товчемося переважно в закладах біля кафедрального собору й прогулюємося пішохідною зоною. Це такий собі досить просторий і дуже довгий коридор, обрамлений торговельними вітринами, прикрашений барвистими неоновими написами й заповнений юрмами перехожих, покупців і роззяв.

Ми належимо до категорії роззяв. Я — з примусу, а Мод — з природної жіночої цікавості до всього, що може прикрасити чи спростити побут. В даному випадку це, так би мовити, байдужа цікавість, без прагнення щось придбати.

— Ви, здається, цікавитеся сумками, — кидаю я, коли ми зупиняємося біля вітрини фірми «Саламандра». — Коли я вас побачив уперше, ви теж стояли біля магазину жіночих сумок.

• Предыдущая
• 22/63
• Следующая