Знахідка в бібліотеці - Кристи Агата - Страница 28

• Предыдущая
• 28/31
• Следующая

Якусь мить Діна вражено дивилася на міс Марпл, потім недовірливо спитала:

— Безіла? За вбивство? Ви жартуєте?

— Анітрохи. Ви хіба не читали в газетах?

Діна перевела дух.

— Ви маєте на увазі ту дівчину з готелю «Меджестік»? Ви хочете сказати, що Безіла підозрюють у вбивстві?

— Так.

— Але ж це дурниця!

Знадвору долинуло гудіння автомобіля, грюкнули ворота. Безіл Блейк розчахнув двері й переступив поріг, тримаючи в руках пляшки.

— Джин і вермут. Ти… — почав він і затнувся, перевівши погляд на сувору, випростану гостю.

Задихаючись, Діна заголосила:

— Вона, мабуть, збожеволіла! Каже, що тебе заарештують за вбивство Рубі Кіні.

— О господи! — вихопилось у Безіла Блейка. Пляшки попадали у нього з рук на канапу. Похитуючись, він дістався до крісла і впав у нього. Затуливши обличчя долонями, чоловік усе проказував: — О господи! О господи!

Діна кинулася до нього, вхопила його за плечі:

— Безіле, подивись на мене! Це неправда! Я знаю, це неправда! Я не вірю!

Він обійняв її і промовив:

— Господь з тобою, мила!

— То чому ж вони кажуть… Ти ж її навіть не знав, правда?

— Чого ж, він її знав, — озвалася міс Марпл.

— Заткни рога, стара відьмо! — люто кинув Безіл. — Послухай, Діно, люба моя. Я її майже не знав! Випадково зустрівся з нею раз чи два в готелі «Меджестік». Оце й усе — їй-богу, це все!

— Нічого не розумію, — спантеличено промовила Діна. — Чому ж тоді тебе мають підозрювати?

Безіл застогнав. Він затулив долонями обличчя й сидів, похитуючись уперед і назад.

— Що ви зробили з килимком? — спитала міс Марпл.

— Викинув його на смітник, — машинально відказав Блейк.

Міс Марпл гірко прицмокнула язиком.

— Ви вчинили безглуздо, дуже безглуздо. Добрі підстилки на смітник не викидають. У ній, певне, заплуталися блищики з її сукні?

— Так, я не міг їх повибирати.

— Що ти кажеш? — закричала Діна.

— Спитай її. Вона, здається, знає все.

— Коли хочете, я можу розповісти, як усе було, — промовила міс Марпл. — Містере Блейк, поправите мене, якщо я казатиму не те. Думаю, після гострої сварки з дружиною на вечірці та чималої дози… спиртного, ви приїхали сюди. Я не знаю, о котрій це було.

— Близько другої ночі, — сумно мовив Безіл Блейк. — Я хотів був податися до міста, та, коли виїхав на околицю, передумав. Гадав, що Діна поїде туди вслід за мною. І повернув сюди. У будинку було темно. Я ввійшов, ввімкнув світло й побачив… я побачив… — Йому перехопило в горлі, і він замовк.

Міс Марпл почала розповідати далі:

— Ви побачили, що на підстилці перед каміном лежить дівчина. Дівчина в білій вечірній сукні, задушена. Не знаю, чи ви впізнали її тоді…

Безіл Блейк похитав головою:

— Я не міг на неї дивитись. Я тільки помітив її синє, опухле обличчя. Вона була вже мертва й лежала… отут, у моїй вітальні. — Він затремтів.

— Ви, звісно, були сам не свій, — лагідно промовила міс Марпл. — Ви були п'яні, а нерви у вас слабенькі. Вас, певне, охопила паніка. Ви не знали, як бути…

— Я боявся, що ось-ось з'явиться Діна й побачить мене з мертвою дівчиною, подумає, що це я її вбив. Потім мені прийшла в голову одна ідея. Тоді… Не знаю чому, але вона здалася мені блискучою. Я подумав: а чому б не підкинути дівчину в бібліотеку старому Бентрі? Той старий пихатий тип завжди на все дивиться звисока, зневажливо так, артистично, по-жіночому. «Хай знає, старий бундючний грубіян, — міркував я. — Ох і дурний же він матиме вигляд, коли побачить блондинку на своєму килимку». І, щоб пояснити все до кінця, додав: — Я був трохи п'яний, знаєте. Це було як розвага. Старий Бентрі з мертвою блондинкою!

— Атож, атож, — мовила міс Марпл. — У малого Томмі Бонда теж була така сама ідея. Досить вразливий хлопчик із комплексом неповноцінності. Він казав, що вчителька чіплялася до нього. Посадив у настінний годинник жабу, і та вистрибнула на вчительку. Ви вчинили так само, — провадила міс Марпл. — От тільки труп — куди серйозніша річ, ніж жаба.

Безіл знову застогнав:

— На ранок я прохмелів і збагнув, що накоїв. Мене скував страх. Потім сюди приїхала поліція — ще один віслюк, отой начальник поліції. Я його боявся, а щоб це приховати, повівся з ним грубо.

Діна виглянула у вікно й сказала:

— Під'їхала машина. У ній чоловіки.

— Мабуть, поліція, — кинула міс Марші.

Безіл Блейк устав. Він раптом зробився спокійний і рішучий. Навіть усміхнувся. Потім сказав:

— Отже, мені доведеться за це відповідати, так? Гаразд. Діно, люба, тримайся. Зв'яжися зі старим Сімсом — він адвокат нашої родини. Поїдь до матері й признайся, що ми одружилися. Вона не вкусить. І не хвилюйся, я цього не робив. Все має бути гаразд, розумієш, серце моє?

У двері постукали, і Безіл гукнув:

— Увійдіть!

У дверях з'явився інспектор Слек зі ще одним чоловіком і сказав:

— Містер Безіл Блейк?

— Так.

— Я маю ордер на ваш арешт. Ви звинувачуєтесь у вбивстві Рубі Кіні вночі на двадцяте вересня цього року. Попереджаю: все, що ви казатимете, може бути використане проти вас на суді. А зараз ходімо зі мною, прошу. Ви дістанете можливість зв'язатися зі своїм адвокатом.

Безіл кивнув головою, подивився на Діну, але не торкнувся її, тільки сказав:

— До побачення, Діно!

«Міцненький горішок» — промайнуло в інспектора Слека. Легенько вклонившись, він привітався з міс Марпл і подумав: «А ця стара кицька метка, її не обдуриш! Гарно ж ми прокрутили з килимком! І чоловік з автопарку біля студії допоміг, засвідчив, що молодик пішов з вечірки об одинадцятій, а не о дванадцятій. Не думаю, що його хлопці давали фальшиві свідчення, просто вони були п'яні, а на другий день Блейк їм сказав, що поїхав о дванадцятій ночі, і вони йому повірили. Ну що ж, цей уже попався. Йому пахне Броадмур[6] — він божевільний, його не повісять. Спочатку, мабуть, задушив Рівз, вивіз її за село, пішки повернувся до Дейнмута, взяв свою машину, що стояла десь на бічній алеї, помчав на вечірку, тоді повернувся до Дейнмута, притяг сюди Рубі Кіні, задушив її, підкинув у бібліотеку старого Бентрі, потім гайнув на своїй машині до кар'єру, підпалив чужу машину й приїхав сюди. Божевільний!»

Коли поліцейські з Безілом поїхали, Діна Блейк обернулася до міс Марші і промовила:

— Я не знаю, хто ви така, але ви повинні зрозуміти одне: Безіл цього не робив!

— Я знаю. І знаю, хто це зробив. Але це не так легко довести. Те, що ви щойно сказали, може допомогти. Ви наштовхнули мене на одну ідею… Я ніяк не могла збагнути, який же зв'язок… Отже, що там було?

— Я вдома, Артуре! — оголосила, немов королівський указ, місіс Бентрі, коли ввійшла до кабінету. Полковник Бентрі підбіг, палко поцілував дружину.

— Це просто чудово!

Слова його лунали щиро, манери були вишукані, але ніжну дружину, якою довгі роки була місіс Бентрі, не ошукаєш. І вона відразу ж запитала:

— Щось сталося?

— Ні. Нічого. А що таке?

— Ну, не знаю, — непевно мовила місіс Бентрі. — Все якось не так, хіба ні?

Розмовляючи, вона скинула пальто, і полковник Бентрі, обережно підхопивши його, поклав на спинку канапи. Все, як завжди, і водночас якось не так. «Чоловік наче всох, — подумала місіс Бентрі. — Потоншав, ще більше згорбився, під очима мішки, а погляд його не готовий зустрітися з моїм». Удаючи веселого, полковник Бентрі провадив:

— Ну, то як там у Дейнмуті?

— О, це була справжня насолода! Тобі слід було поїхати туди, Артуре.

— Я не міг, люба. У мене дуже багато справ.

— І все ж, гадаю, переміна місця не завадила б. Тобі подобаються Джефферсони?

— Так, звичайно. Бідолаха… Славний чоловік. Все так прикро…

— Що ж ти робив, поки мене не було?

— А нічого, власне. Ходив по фермах. Сам переконався, що Андерсонам таки пора перекривати дах. Старий уже не полагодиш.

• Предыдущая
• 28/31
• Следующая