Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 41

• Предыдущая
• 41/53
• Следующая

Вона ішла впоперек залу, на неї оглядалися й дивувались, звідки взялася тут незнайома красуня в дешевій сукенці; Янко стояв у кінці залу й розмовляв з панею Доротою; тьмарилося в очах Льонці, обличчя Янка більшало, більшало і врешті постало перед нею; Бялоскурський зрозумів, що ця дівиця наближається саме до нього, він не встиг іще пригадати, де вже бачив її, як Льонця розмахнулася рукою і ляснула Янка по обличчі.

— Убивця... — просичала. — Упир! Поглянь, — Льонця піднесла до його очей руку з перснем. — Пізнаєш? Маю його, не вбив ти Антоніо в мені, не вбив ти ще в мені людину!

— Повія, повія серед нас! — завищала пані Дорога. — Злодійка! Мій перстень у неї на руці!

— А ти хто? — кинулась до неї Льонця. — Хто ти, коли прийшла сюди? Скільки грошей за нинішній шабаш принесеш чоловікові, скільки собі заховаєш, щоб купувати у вбивць заручинові персні?

— Хто це, хто це? — підвівся з-за стола архієпископ. — Патере Лятерна, кого ви привели?

— Ваша ексцеленціє, я... не знаю...

— Знає! — повернулася до нього Льонця. — Повію привів на шабаш шлюх, содомітів, убивць! Гроші платіть, святий отче!

Розлючена фурія підступала до стола. Стетерілі члени братства Магдалини посхоплювалися, позадкували. Льонця наступала, вона хапала із стола глеки, пугарі і жбурляла ними у вельмож, які збилися купою в кінці зали. Втім, передчуваючи лихо, оглянулася: ззаду до неї скрадався Бялоскурський. З глека, якого тільки що схопила зі стола, вихлюпнула все вино йому в лице, а тоді прожогом вибігла з зали.

Тепер володів нею тільки страх: її уб'ють, розтерзають, весь сонм розпусного братства уявився їй в одну мить зграєю чортів і відьом, які позлітались на Кальварію справляти людоїдський шабаш; пекельна музика сповнила довгий і тісний склепінчастий коридор, Льонця бігла ним у потемках, за нею тупотіла погоня; гриміт бляхи, скрип цвяхів по пилах шматували мозок, перед очима гойдалося зелене вогнище, біля якого шаленіла нечиста сила, до Люцифера з обличчям Соліковського підвели голу Льонцю на розтерзання, чорт-Бялоскурський вихопив з піхви ножа...

Абрековій снився кошмарний сон...

Льонця бігла крученим коридором і зупинилась, далі втікати не було куди; уздріла лише один рятунок — мале незагратоване віконце. Вдарила кулаками по склі, висунулась: внизу темно і глибоко. Опустилася в темінь, наче у воду.

Опритомніла перед світанком на схилі замкової гори. Як перелізла через мур, не пам'ятала. Обдерта, покалічена підходила до Руської з боку єврейського кварталу. Біля будинку Нахмана Ізаковича побачила Золоту Розу, яка тихо відмикала ключем двері.

— Ах, які ви бідні, плем'я Ізраїлеве, — похитала Льонця головою. — Вас б'ють, переслідують, але у ваших руках все — від магістрату до замтузу.

— Кожен робить, що може і як може, — для себе і для братів своїх, — відказала Роза. — А ти не йди додому, за тобою прийдуть. Втікай світ за очі...

Льонця недовго вагалась. Повернулася і пішла Козельницькою дорогою — навмання.

Вранці до Абрекової прийшли ціпаки. Перетрусили все в хаті, пані Лоренцовичева при свідках висипала з мідного дзбана золото, перебирала. Персня з діамантом, обрамленим золотою короною, не було. Шукали Льонцю — не знайшли.

За порушення міського спокою, за потурання злочинцям, які наклеюють над вікном ребелізантські пасквілі, за відьомство і кражу золота Абрекову посадили в Пекарську вежу.

Розділ одинадцятий

ДО НАЙВИЩОЇ СЛАВИ БОГА!

Одним з найстаріших навчальних закладів ордену єзуїтів є папський Грегоріанський університет у Римі. Тут працюють «спеціалісти» з питань комунізму. Нині у ньому навчається біля двох тисяч осіб з багатьох країн світу. Серед випускників цього уяі-верситету — папи Пій XII і Павло VI, сотні кардиналів та єпископів.

Із сучасної преси

Ключ тихо повернувся в замку вхідних дверей, двері прочинилися теж негучно, Роза ввійшла до передпокою, зупинилась перед дзеркалом і прошепотіла до красивої жінки з точеним єгипетським обличчям:

— Досить... Не можу більше, і вже й не треба...

Сказала це — і на душі полегшало, вона втомилася від грубих пестощів безсилого старця, слава богу, що досі не спіймана, хто б їй простив, коли б дізнався, чому Мнішек того тривожного літнього дня 1607 року був таким милосердним: подарував єврейській гміні грамоту на синагогу, та ще й в додачу глинянську митницю її мужеві — сеньйорові гміни Нахманові Ізаковичу.

А може, знають? Може, та наївна легенда про міфічну Золоту Розу, котра принесла старості золото за синагогу й проколола своє серце кинджалом, коли він пожадав її тіла, для неї складена, щоб огородити і її, і єврейську громаду від ганьби; рабин щосуботи читав із святої книги цю легенду в синагозі, Роза ловила на собі чиїсь то осудливі, то побожні погляди і думала: про неї ця баєчка чи ні, знають чи не знають, що вона й до сьогодні платить Мнішекові за старостинські грамоти?

Роза роздяглася в передпокою, взула м'які пантофлі й почалапала до спальні. Коротко скрипнуло ліжко, жінка боязко глянула на мужа, який лежав повернений до неї спиною і спав; втомлена бурхливою ніччю й теперішнім напруженням, Роза враз розслабилася і перед тим, як запасти в міцний сон, ще раз глянула на чоловіка.

Жахнулася: Нахман лежав горілиць, булькатими очима дивився у стелю й беззвучно ворушив губами — певне, підраховував прибутки з глинянської митниці або процент від позики Вольфові Шольцу. Він скоса глянув на Розу, висунув з-під ковдри руку і, погладивши її по обличчі, сказав:

— Спи.

Роза рвучко підвела голову з подушки — знає, вся гміна знає! — і проказала затинаючись:

— Душно в нас... Я виходила подихати. Така тепла ніч...

— Спи, Розо, — промовив спокійно Нахман. — Мені все відомо. Я знав про це з самого початку. Я знав про це ще перед початком. Ну і що?

Роза схопилася з ліжка, позадкувала до дверей; Нахман дивився в стелю й беззвучно ворушив губами; жінці раптом здалося, що вона не існує, бо як це так — всім усе відомо й ніхто... Кинулась до чоловіка, вчепилася пальцями за обшлаги його халата й істерично закричала:

— Ну і що?! Як — ну і що?.. Чому ж ніхто не сміється, не свище мені вслід, не кидає каміння, чому?

— Ша-а, що вона говорить!.. — Нахман знову погладив її по кучерявому волоссі й мовив побожно: — Ти кудойша, мучениця за віру, хто піднесе руку на святу, хто? Ти дала гміні синагогу, а в мої руки — глинянську митницю, найди когось у нашому гетто, хто міг би це зробити, бідні й багаті жидове моляться за здоров'я своєї Giildene Rojse^[58].

— Guldene RoJse?! Таж вона, та, із казки, Роза, наклала на себе руки, щоб не стати наложницею старости... Як ми з нею можемо бути однією людиною?

— Ну, тепер ще ні... А за сто років хто буде питатися, скільки ти жила і чи жила після того, як пішла до старости із золотом? Бідні, дурні пейсахи почали погане говорити про тебе, а навіщо бог дав багатим розум? Ну, то ми записали в святу книгу, а що записано в святу книгу, тому мусять вірити...

— Але ж я наложниця, наложниця Мнішека, — простогнала Роза. — І більше не хочу, не можу! О Нахмане, як це так, що ти не вбив мене досі за такий бруд?

— Ти дала бідноті святиню, а в мої руки митницю. Тебе записали святою, а святі гріха не мають. Ти вбила себе для нашої гміни, і так записано в книзі...

— То я живу чи не живу на світі? — заридала Роза.

— Що тебе то обходить? Ти кудойша, і ніхто не дозволить тобі тепер відступити. Кагал засудить тебе, якщо ми втратимо митницю, бідні пейсахи розтерзають твоє тіло, коли магістрат відбере у них синагогу. Спи, ти втомлена...

Нахман знову втупив очі в стелю й беззвучно заворушив губами. Роза лягла і, заспокоївшись, прошепотіла:

— А я, дурна, стільки років боялася, не знаючи, що за це мені буде шана... О mein Gott, чи є щось на світі таке, що не продавалось би і не купувалось?

• Предыдущая
• 41/53
• Следующая