Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 25
- Предыдущая
- 25/53
- Следующая
Господи, жахнувся Рогатинець, який страшний викуп править Барон за те, що зберіг таємницю його і Гізі, — рівності з ним хоче тоді, коли не знаходить її в найбруднішому подонні міста! Скільки років тримав він для цієї нагоди на кінці свого язика слово, яке, напевне, лоскотало його, пекло і яким він у кожну хвилину міг збити з ніг Рогатинця: перелюбник! І втримав. А був би випустив, і Юрка прокляли б у церкві, люди на вулицях супроводжували б його осудливими глузливими поглядами, братчики витерли б із списків, а Гізю, — якби тільки знайшли, — вимазану в дьоготь вивели б ганебно процесією за межу міста.
Кожного дня він готовий був до цього, і у невтішному смутку радів іноді, що Гізі нема — йому ще, може б, і простили, їй — ніколи.
Гізі не знайшов ніде, а сам чекав: ось покличуть його на сходку й спитають: ти прелюбодіяв? Відректись — як відректись від власної душі? Признатись — як признатись, що він, поважний громадянин міста, голова братства, просвітитель, охоронець моралі, звів дочку бідної Абрекової, і вона пропала, а може, з горя покінчила з собою?
Виростала школа, церква, знову обрали його сеньйором братства, писав книгу проти уніатів, сивів і ждав розплати. Бо що кому до того, що з Гретою він не живе, кого переконає, що якби не Гізя, то в ту ніч, коли Бялоскурські били вікна в братському будинку, він знайшов би собі смерть, бо безнадія — страшне й темне почуття. Воно триває одну мить, але ж для смерті більше не потрібно; тоді, коли все, чим жив і в що вірив, разом пропадає — як тоді ніхто не подасть тобі руки, щоб провести по кладці над прірвою, канеш безслідно. А Гізя взяла за руку людську тінь, яка ще сьогодні вранці була сильним мужем, — чи то ждала цієї миті, чи любов їй підказала, що саме в цю хвилину вона йому потрібна, — і обережно провела над урвищем і на тому березі вдихнула в тінь своє кохання і дала тій людській тіні в сто крат більше сили й віри, ніж було досі... Хто це зрозуміє? А нині розплата підповзла?
Він пішов тоді за нею, бо нікуди йому було йти. Вона полишала за собою вузьку й тверду стежку, ту стежку міцно й туго витоптували її стрункі ноги, він ішов по ній, наче справді над проваллям, що зіяло з обох боків; не існували для нього ні люди, ні місто, тільки порожнеча глухо стугонів в грудях, а вона іноді оглядалася, її очі були сповнені не бажанням, не пристрастю, не хтивістю — тільки добром, і він відчував, як це добро вливалося в нього; він ставав важчим, дужчим і вже впевненіше ступав стежкою, втоптаною її ногами, — Гізин погляд кожного разу додавав йому рівноваги. Вони вийшли за місто, йшли попід схилами горбів, густо засаджених виноградом, місто вже було далеко позаду, минули розкиданий унизу панський фільварок на Знесінню, і заховав їх густий ліс.
«Я кохаю вас, пане Юрку, — сказала вона, йдучи поруч, не зупиняючись, не шукаючи його рук, і було йому від цього добре, хоч не знав, чому й за віщо любить його ця дівчина; Юрій дивився на неї і мовчав, тільки погладив її по довгому кучерявому волоссі й від дотику до нього заспокоївся зовсім. — Я — Гізя, — підвела вона на Юрка очі, наче злякавшись, що він не знає, з ким іде, — дочка Абрекової. Я змалку люблю вас, бо ви — для мене. Усе у вас — для мене, а ви того й. не знаєте...»
«Але чому?» — спитав він тихо.
І вона у відповідь думала вголос, йдучи поруч з Рогатинцем сивим буковим лісом:
«Я вперше побачила вас, Юрку, коли була ще підлітком. Ви ходили щодня Руською до братства, такий заглиблений у себе, поважний, мудрий... Нікого рівного вам у нашому великому місті не було, а я й не роздивлялась, усіх побачити не могла, та знала — нема... Ні в. кого не могло бути такого проникливого погляду сірих очей, а в них — доброта й розум; ваше чорне, мов крукове крило, волосся побила перша вкрадлива сивина, і нікому вона не могла так пасувати, як вам... Ви стояли на колінах у Трьохсвятительській каплиці перед іконостасом, і я бачила по вашому обличчі — молитва ваша була не такою, як у всіх. Якими словами і за кого ви молилися? Людськими, звичайними і — за мене, за бідну Гізю, доньку перекупки Абрекової, за маленьку Льонцю, за пияка Пися. П'яного Пися, який усе життя мовчить, мов безсловесна твар, бо ж бидлом він і є — німим, безправним; що може нещасний Письо сказати, що йому те слово допоможе, вино лише для нього розрада, як для вівці сіль... За мене ви молилися, за покоївку пані Лоренцовичевої, а в тієї пані на стінах образи світових малярів, у шафі — книги, в душі ж чорна темінь пожадливості й фальшивої віри в Ісуса... За мою дитину, яка не буде рости, як я, у темряві, бо ви дали нам, русинам, світло науки. Я чула вашу молитву, розуміла, і коли ви підіймалися з колін і йшли до виходу, я, не усвідомлюючи, що роблю, вставала і йшла за вами, а ви не бачили й не знали цього...»
«Чому ти вмовкла? — Юрко діткнувся долонею до Гізиного ліктя. Йому не похвала була потрібна, а ствердження своєї потрібності на світі: устами Гізі говорив той люд, якому він захотів дати зір і голос, а нині здалось йому, що цього зробити не зможе, — Говори, Гізю...»
«Ви не знали, а я любила вас, як люблять повітря, сонце, хліб, дощ, грозу — те, чого нічим не заміниш, не розлюбиш, не перелюбиш. Мені було страшно за вас: ось спіткнетеся, впадете на брук, баскі коні, запряжені в бричку, затратують вас; або з риштування впаде цегла, камінь, і вас уб'є, і я... і ми залишимось без вас, мов сироти... Боже, чого я тільки не придумувала, бо ще ж була підлітком, щоб відчути себе вашим захисником, вашою доброю долею... А роки йшли, і я почала розуміти, що інші лиха чигають на вас — не коні, не камінь, а злі люди, проти яких ви пішли, щоб заступитися за мене, беззахисну Гізю. Я хотіла, щоб ви покохали мене, бо без тії любові ви зникли б колись з мого світу і — я боялась — пропали б. Пропали б у той мент, коли моє добро перестало б слідкувати за вами, мов вірний пес. Я ж не для себе вас полюбила — для Абрекової, для Пися, для сотень таких, як вони, для Гізиної дитини, і тому носила зілля материнки за пазухою, а збирала її на вершечку Чортової скали — бачите, крізь ліс вона видніє, ми йдемо туди... Я зривала у вербну неділю пахучі жовті базьки ліщини, м'яла їх і замішувала в хліб, а потім той хліб відносила Мацькові в надії, що ви зайдете до корчми на обід чи на вечерю і з'їсте його. Шукала до сходу сонця чебрецю на сокільницьких лугах і купалася в його виварі, а в місячні ночі ходила до млина на Полтву і ставала одягнена під потоки... Ви мене і в обличчя не знали, а я все одно була щаслива своїм коханням. А нині побачила, що вам дуже важко і зважилась...»
«Дуже важко, Гізю...»
У лісі зсутеніло, хоч був ще день, а вони йшли під гору навмання, полишивши втоптані стежки; темно-зелений сутінок пах лопухами, рястом і торічним прілим листям. Гізя йшла попереду, постать її то ховалася поза буковими сірими стовбурами, то виринала, вона квапилася, і Юркові здавалося, що дівчина хоче втекти від нього; вона схожа була тепер на лісове видмо, він наздогнав її, схопив за руку, повернув до себе. її сумовите обличчя перший раз проясніло, але усмішка вмить згасла на устах і засвітилася добротою з очей, сказала:
«Ходімо ще трохи».
І коли на гребені гори, над верхів'ям сосон засірів величезний камінь з химерними головами, з-за якого прозирало призахідне небо, вона зупинилася, повернулася до Юрка обличчям і так стояла опустивши руки — застигла в чеканні. Він легко діткнувся губами до її білої довгої шиї і відчув, як тече по ніжно-синіх жилах її кров; легко, наче боявся, що видмо розпливеться, розтане в його руках, узяв долонями її за плечі, а вона ще раз сказала:
«Я кохаю вас. А більш нічого...»
«А чого іще треба, — вимовив Юрко, — чого іще треба?»
«Жити вам треба. Для мене... Для нас...»
«Я буду жити... Тепер буду».
Тихо захрустіло й подалося торішнє листя під лісовою травою, дівчина була легка, немов очеретина, і він поніс її, поніс і не дійшов до каменя. З його грудей добулося слово, дивне у своєму солодко-терпкому звучанні — його він вимовляв уже не раз, але досі не знав, що те слово має вагу, плоть, дихання і що не похіть, а сильне, мов смерть, почуття, назване тим словом, е тою великоюі радістю, яка дає життя.
- Предыдущая
- 25/53
- Следующая
