Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 5

• Предыдущая
• 5/39
• Следующая

Добре, що після дванадцятої довго не засинаю й люблю спостерігати за нічним містом. Але ж є люди, які лягають рано, бо йдуть о сьомій на роботу; вони, певно, від цього бісяться, п’ють снодійне, затикають ватою вуха, закривають квартирки й балконні двері, або просто шепочуть слова терпіння, запитуючи в стін, коли ж це неподобство скінчиться.

Вдалині, біля зупинки «Парк імені Рильського», знову чути п’яні крики, які, проте, швидко вгамовуються. З темряви, з-під крон дерев, виходять двоє патрульних, які, судячи з їх рішучого вигляду, вже налаштовані до зустрічі з бешкетними; в одного з них у руці оживає гумовий кийок, легко, але ритмічно вдаряючись об праву ногу. За кілька хвилин між патрульними та ватагою зароджується жвава розмова, чути гарячі та слухняні слова виправдання, якими підлітки намагаються вплинути на міліціонерів. Невдовзі все затихає й юні шакали мовчки, як слухняні вівці, під пильними поглядами патрульних, полохливо обертаючись, бредуть у своєму напрямку, поки не зникають за рогом першого будинку, лише звідтіля лунають їхні сміливі викрики на адресу патрульних.

До Теремків їде порожній тролейбус, у його освітленому, ніби акваріум, салоні, лише дві людини; він зупиняється перед світлофором і через кілька хвилин зникає в нічній тиші. У квартирі піді мною плаче немовля і я чую, як молода матір, яку звуть Дана, підходить до нього і заспокоює. Потім жінка затихає, раптом різко шипить, мабуть до чоловіка, і я чую його сонне бурмотіння з нотками незадоволення від небажаного пробудження. Через кілька хвилин чоловік виходить на балкон, клацає запальничкою й глибоко затягується. Роблю ковток вина і ставлю кружку на табуретку. Дивлюся вниз і бачу його невелику лисину, він, здається, інженер із державного науково-дослідного інституту з дуже довгою назвою і звати його, якщо не зраджує пам’ять, Саша. Він, мабуть, також дивиться на той краєвид, яким милувався я десять хвилин тому. Не вийде: я не Геракліт, але ж знаю, що двічі один і той же краєвид не побачиш. А може його хвилює небо, або ж транспорт, який їде Голосіївським проспектом? Мені все це набридає, допиваю вино й заходжу до кімнати.

Від нудьги «скачу» пультом по каналах, але нічого путнього: на 1-му національному як завжди розмовляють поважні вискочки в костюмах і краватках із самовдоволеними пиками, ніби вони представляють інтелектуальний цвіт суспільства, на «1+1» показують нудний американський телесеріал про лікарів, на «Новому каналі» бойовик із Веслі Снайпсом, який я бачив, мабуть, тричі, на «ICTV» знову поганенька еротика з несимпатичними героїнями далеко не першої свіжості, які навіть по-людськи стогнати не вміють, на «Інтері» як завжди о такій порі тупенька розважальна передача для молоді, а на інших — подібна ахінея, яка при зміні каналу одразу забувається. В такі миті беру книгу й читаю; щоб не сумувати — телевізор не вимикаю: отак він і працює до того часу, поки не закінчить трансляцію канал, тоді переключаю на інший, а коли закінчить і той, знову переключаю.

Так минає година, а за нею ще одна. Це ніби невідома кара: щодня переживати незадоволеність собою, навколишнім, усім тим, що потрапляє випадково на очі. Це стає особливо неприємно, коли свідомість зосереджена лише на теперішньому, на цьому нудному, повільному станові, коли кімната стає не просто кімнатою, а викривленим гіпертрофованим замкнутим простором, гул комарів уночі не просто гулом, а справжнім психічним знущанням. Таке враження, що кожного дня поволі, по частинах, тихо помираю.

Кілька днів тому, коли ми сиділи в пивниці на Поштовій площі і перехилили з десяток плящин світлого пива, Юра, мій добрий приятель і симпатичний поет, сказав, що мені треба завести собі коханку. Він це говорив у такій манері, ніби в моєму житті відбуваються неприємні речі, а коханка — єдиний порятунок чи така собі «швидка допомога». Юра говорив поважно, зі звичним покашлюванням, яке сказаному надало буденної приземленості; так само він міг би говорити про трипер чи про зламану сантехніку. Дивлячись, як він роззявляє рота й запихає туди хот-доґ, як майонез із капустою звисає з його ріденьких вусиків, при цьому вислуховуючи його серйозні міркування про жінку в моєму житті, я нічого йому не відповів. Господи, і цим ротом він деколи ще говорить про поезію, міркує про українські і польські переклади з Елюара, Рільке, Квазімодо.

Коханка… навіщо вона мені? Вона внесе докорінні зміни в моє звичне життя, в якому поки нема нічого сталого. Коханка — це стабільність, але про це Юра не говорив, пережовував хот-доґ, а потім, злостиво посміхнувшись і звівши на мене свої очі, додав:

— Ну скільки можна читати нудних філософів і дрочити, старий?

Я спитав:

— Тобі купити ще один хот-доґ і пиво?

Юра не відмовився. Мабуть, я боюся серйозних стосунків, бо це позначиться на способі мого життя. Про що з нею розмовляти? Набридати їй своїми гуманітарними балачками? Вони інколи бувають такими жалюгідними й непотрібними.

Цікаво, що б ти на це сказала. Чи уявляєш ти мене з іншою, як ми щодня говоримо, бачимося, сваримося, снідаємо чи проводимо тихі вечори? Нудний час заповнюватиметься всілякими дурницями: інтелектуальним базіканням чи спогадами про власне дитинство й про втрату цноти (про це жінки чомусь із особливим смутком і прихованим захопленням люблять розповідати), а ще балачками про своїх батьків, про їхні заморочки, потім можна буде розвивати цю лажу далі — базікати про родичів, про їхні проблеми, котів і собак чи дітей. У це не важко й втягнутися, ніби у вживання наркотиків: місяць, другий… усе це, як вірус, проникатиме в свідомість і там відбуватимуться зовсім інші речі, ніж ті, про які насправді думаєш. Не помітиш, як у тобі поступово відбуватиметься таке собі внутрішнє переродження, коли з кожним днем ставатимеш інакшим, спершу «ледь-ледь інакшим», потім «трішки інакшим», допоки не станеш «геть інакшим».

У спілкуванні є один суттєвий недолік: тобі мимоволі нав’язується предмет для спілкування, конкретна тема для обговорення, над якою ти, якби не було цього співбесідника, що розпочав подібну розмову, можливо б і ніколи не замислювався. От чому спілкування є вкрай небезпечним — як не як, воно збиває твій сталий ритм на іншу колію, присипає твою пильність в одному, натомість брутально, зате непомітно, переводить твою увагу на інше. Ми не помічаємо, як іще з дитинства стаємо жертвами цілої купи придурків, маразматиків, ідіотів, шизофреників, імбецилів, базік, брехунів, пліткарів, фантазерів, аферистів, дебілів, звихнутих мрійників, а ще ґеніїв, лайдаків, недоношених вилупків, самозакоханих гнид, педагогів, релігійних фанатиків, політиків, видатних діячів, зануд, бовдурів, дурбеликів, ораторів, даунів, демагогів, хитродупих жлобів, котрі тільки й прагнуть, аби запхати у нас те сміття, що знаходиться в їхній свідомості, залити в нас ті помиї, в які перетворилися їхні колись світлі ідеали.

В нас на кафедрі є кілька таких пристаркуватих шизоїдів, які лише й шукають об’єкт, з яким можна було би без перестану ляпати язиками, не усвідомлюючи того, що це базікання може бути неприємним і нав’язливим. Один, після третьої сотки горілки починає бити себе в груди, що він неокантіанець, хоча він так прогинається та вислужується перед начальством, прагнучи в похилому віці очолити нашу кафедру, що навряд чи йому осягнути кантівську автономію волі та автономію свободи. Чому я повинен слухати це лайно, що витікає з цього нікчемного рота? Чому я повинен зупинятися біля цього кретина, аби вислухати його міркування про події в Чечні чи враження від останнього (до речі, геть поганенького) матчу «Динамо»? В дупі я бачив його міркування, його враження! Запхайте собі в задницю події в Чечні! Запхайте собі в задницю останній матч «Динамо»! Запхайте собі в задницю усіх футболістів, масажистів, тренерів і прибиральників ФК «Динамо»! І взагалі — хай живе «Шахтар» або львівські «Карпати» (не принципово)!

Що там казати. Мені запропонував коханку той, від кого я цього найменше чекав! Навіть не знаю, як би міг з нею поводитися, думаючи про тебе. Це вже було, насилу відмазався, а все так невинно починалося, зі словами «дорогий, я все розумію, я не претендую на тебе». Після двох місяців наших стрічань мене несподівано забажала побачити її матір, наполегливо запрошуючи щосуботи в гості на вареники чи пельмені. Добре, що хоча б не в церкву чи в драматичний театр! В мене болить шлунок від вареників і пельменів.

• Предыдущая
• 5/39
• Следующая