Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 33

• Предыдущая
• 33/39
• Следующая

Згадую тебе, моя маленька дівчинко. Згадую власні згадки про тебе ще тоді, коли приїздила до мене, вириваючись зі своєї нестерпної, одномірної буденності, що пила твою молодість і робила завжди тривожною. Деколи думаю, що ти була послана мені вищою невідомою силою, щоб я міг повірити в неймовірне, але водночас у звичайне, щоб міг поглянути одного доброго дня на навколишній світ і сказати — все чудово, чудові дерева, що прикрашають вулиці й будинки, чудові люди, яких я не знаю, чудові машини, які, мов інші живі істоти, також поспішають у своїх клопотах, не звертаючи увагу на йолопа, що радісно на них дивиться.

Я не повинен був відпускати тебе. Я повинен був збрехати, що в касі квитків того дня не було і що можна поїхати лише наступним потягом… Не було б цього пекла. Господи, я завжди не повинен…

Ніколи не думав, що це може бути настільки приємно! Навіть безперервні потоки незнайомих людей, які раніше мене дратували, заважали йти, тепер видаються мені милими і рідними. На станції «Вокзальна» з натовпом сонних людей із торбами, пакунками, валізами, візками заходжу в метро, насилу запихаюся у вагон. Під шум метро згадую, як приймав екзамен і мені стає трохи смішно. Студенти «наперед» знали свої білети, заготували кожен по «бомбі» (відповіді на питання), а мені нічого не залишалося, як робити серйозний вираз обличчя й уважно слухати їхнє уміння читати зі шпаргалок. Зрештою, хіба було б справедливо змушувати їх читати нудні підручники з філософії чи, не доведи Господи, окремі роботи філософів, від яких у них би почалися мігреневі болі? Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності. (Так в оригіналі. — Прим. верстальника.) Торби зі смачною усякою всячиною, яку разом зі мною, п’яненьким, запхали у вагон, має вистачити бодай на тиждень-другий. Тепер не соромно буде запросити на коньяк та червону ікорку до себе у гості знайомих.

Завтра знову лекції. Нудьга.

— Чому ти не йдеш викладати в гуманітарний заклад, ну хоча б в Київський університет? — запитує несподівано Юра після двадцятихвилинних телефонних теревень ні про що.

— Я себе там не бачу.

— Але там більше людей, які цікавляться тим же, що й ти.

— А ще на кожному кроці родич на родичеві сидить. Крім того, Юрку, я дуже стомився від навколоінтелектуального базікання. Мої аграрії та економісти мені цікавіші, можливо тому, що займаються речами, до яких я дуже далекий і про які я більше ніде не дізнаюся.

— Наприклад?

Я оповідаю йому кумедну історію про одного з деканів аграрного університету, як йому дали хабара — живу свиню в лантусі; поспіхом він закрив «хабар» у своєму кабінеті і побіг на нараду, коли ж вернувся — то побачив, як із вереском паця, яке чудом вибралося з лантуха, бігало в його кабінеті. Коли за нещасною твариною почала ганятися зграя заступників і помічників декана, то свинка зі страху наклала на деканському килимі. Юра регоче й не вірить сказаному.

— А тепер уяви, хіба такі оказії можливі в гуманітаріїв, на філософському чи соціологічному факультеті? Там же суцільне застигле царство абстракцій та ідей. Хочеться бути там, де більше сміху.

Чому я збрехав йому, що мені кортить залишатися на своїй роботі? Мабуть, я надаю шарму своєму жалюгідному становищу.

На письмовому столикові помічаю папірця з номером телефону білявої симпатичної студентки, який недбало кинув перед від’їздом до коледжу. Набираю, довгі гудки. Кладу слухавку. Зателефоную після обіду. Поволі повертаюся в київську дійсність, спершу візуально — неспішно обмацую очима, наче дорогі предмети, голосіївські дерева, густе холодне небо над парком, засніжені смуги асфальтних доріжок, проспект, яким туди-сюди снують на колесах його металеві мешканці, поодиноких незнайомих, а проте рідних людей. Чому вони рідні? Може через те, що я дивлюся на них із власної квартири, повернення до якої стало найбільшою радістю? Врешті, жадібно п’ю радісним поглядом легкий, пухнастий сніг.

Виходжу на балкон. Заплющую очі і задираю обличчя до неба. Відчуваю, як на мою шкіру сідають лагідні вологі метелики сніжинок, які за кілька секунд одразу вмирають, відчуваю, як моя шкіра набирається зимовою свіжістю, як поволі холоне кров, а дихання стає вільнішим. Я смакую повітря і ніяк не можу збагнути чим воно пахне: деревами? снігом? зимою? поверненням? київським небом? З поручні балкону згрібаю шар снігу і втираю в обличчя, а губами хапаю його, наче скибини хлібу. Мені стає настільки добре, що я не вірю… не вірю, що здатний відчувати таке! Навіть перебувати в самотніх стінах своєї квартири не хочеться, бо вони ніби стримують, обмежують мої почуття, обмежують мій простір. Сьогодні неодмінно треба прожити по-іншому — не так, як у минулі дні.

Я знову набираю номер студентки. Безнадійні і рівномірні гудки. Моя уява одразу малює тривалу романтичну пригоду. Тиняюся квартирою, мугикаю пісеньку, довго розглядаю обличчя в коридорному дзеркалі. Так, мабуть, починається клініка. Раптом мені здається, що не варто йти на дурниці, які мені підготували лукаві обставини.

Який же я «падре» після таких думок? Падре не спокушається.

Можливо через те, що тебе більше нема на цьому світі, я розповідаю тобі про все, що діється зі мною. Я можу повністю розкритися й говорити на такі теми, яких інші соромляться: моя нудьга безалаберний побут мої міркування про прочитані думки великі імена видатні ідеї глобальний поступ мій онанізм і моя зневага до жінок моя безпорадність і мої чисті ілюзії мої хирляві страждання та фізіологічні потреби мої потаємні фантазування та аґресія моя вічна скорбота за людством і симпатія до ненароджених… Ти єдина людина, яка мене розумітиме й мовчки вислуховуватиме нудний монолог. Насправді людям потрібно небагато — щоб поруч був той, хто може вислухати. Страждання не є такими нестерпними, а горе всесильним, якщо поруч завжди є слухач.

Ти — мій завжди уважний і вдячний слухач.

Серед ночі, коли моє безсоння змушене пити очима відблиски електричного світла проспекту за вікном, я чую незрозумілий шурхіт, що лине з коридору. Лінь підводитися, пхати ступні в тапочки і дізнаватися, що коїться. Я слухаю незнайомі, непрохані звуки і розумію: повернувся пацюк. Звуки стають різкішими і методичними, ніби він гризе дерево. Що він може гризти? Напевно одну з дошок чи щіток під ванною, або дерев’яний плінтус на кухні. Раптом я усвідомлюю, що в темряві мені страшно йти на пошуки непроханого гостя.

Непорушно, безвольно лежу і розумію, що пацюк став реальним господарем половини моєї квартири. Я згадую новелу Кортасара, як незрозумілі звуки у будинку прогнали з нього господарів. Потім звуки зникають, а я все ніяк не можу заснути.

Знову телефоную. Беруть слухавку — легкий сміх. Ілона запрошує до себе. Вона час від часу ніби віддаляється від слухавки, здається, перешіптується з невідомою людиною, голосу якої не можу визначити. Я сказав, що прийду обов’язково. Вона знову засміялась, кілька секунд шепотіла, певно до своєї подруги, а на завершення сказала мені «цьом». Я приймаю ванну, голюся, шурую щіткою зуби. Вечором вибігаю.

Будинок Ілони має бути недалеко — за один або два квартали від мого. Не знаю, як себе слід поводити в таких пікантних ситуаціях, почуваюся трохи невпевнено. Проте, внутрішньо відчуваю нестерпне бажання авантюри. Як не як, подібний випадок відбудеться вперше, може, таким чином вдасться подолати однотипність та нудьгу, котрі мене переслідують уже більше року. З порожніми руками йти в гості несерйозно. Врятував коньяк, який мені дали студенти коледжу. Квартиру Ілони знайшов швидко, вона проживає неподалік від вулиці Стельмаха. Відчинила двері не Ілона, а її подруга, яка любить сидіти на лекціях поруч із нею. Побачивши мене, вона з притиском пирснула і запросила до кімнати. Ілона поралася на кухні.

— Ви уже? — з’являється Ілона.

• Предыдущая
• 33/39
• Следующая