Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич - Страница 4

• Предыдущая
• 4/41
• Следующая

Булки я так і не знайшов, але мені попався якийсь пакунок, напевно, з цукром. Я сяк-так примостився на цукрі і вже хотів заснути, але тут у мене заболіла спина. Видно, я перележав її. Тоді я став перевертатися на бік.

— От крутиться, як вуж на сковорідці! — пробурчав Павлик.

— А тобі що?

— Та ти мене весь час штовхаєш!

— Подумаєш, вже й не штовхни його!

Я перевернувся на бік, але скоро бік теж заболів. Деякий час я мовчки терпів і щосили старався заснути. Нарешті я не витримав і став перевертатися на живіт.

— Та чи даси ти мені, зрештою, заснути! — засичав Павлик.

— Почекай, зараз заснеш, — сказав я і… зачепився ногою за жердину.

Жердина встала — і весь курінь повалився прямо на нас.

— Ось тобі! Докрутився! — закричав Павлик.

Сергійко прокинувся, висунувся з-під гілок і спантеличено подивився навколо.

— Що це за жарти? — закричав він.

— Ніякі не жарти! — каже Павлик. — Просто оцей бегемот повалив курінь! Ну, вставайте, чи що, лагодити будемо.

Ми вилізли з-під уламків куреня і в сутінках заходилися відновлювати зруйновану будівлю.

Ніч спадала швидко, і ми наледве встигли сяк-так поставити курінь. Як тільки все було готове, я заліз у нього перший і ліг посередині.

— А ти чому на моє місце вмостився? — здивувався Павлик.

— Тут місця ненумеровані, — кажу я. — Це тобі не театр.

Він хотів виштовхнути мене, але я не піддався. Павлик ліг скраю і сердито засопів. Він довго перевертався. Видно, не дуже зручно було лежати. Я теж довго не міг заснути. Все-таки якимсь дивом я нарешті заснув. Не знаю, чи довго я спав, і навіть не пам'ятаю, що мені снилось, та раптом щось як лусне мене по голові! Я вмить прокинувся і довго не міг утямити, що скоїлося. Поступово я догадався, що курінь знову повалився і мене вдарило по голові жердиною. Навколо було темно. Небо над нами чорніло, як сажа, тільки зірки миготіли на ньому. Ми знову вибралися з-під уламків куреня.

— Що ж, треба знову лагодити, — каже Сергійко.

— Полагодиш тут, коли така темінь!

— Треба спробувати. Не сидіти ж нам просто неба.

Ми повзали в темряві серед гілок і розшукували жердини. Три жердини ми знайшли відразу, а четверта ніяк не знаходилася. Насилу ми її знайшли, та, поки шукали, загубились ті три жердини, що вже були знайдені. Нарешті ми їх знову знайшли. Павлик хотів ставити жердини і раптом каже:

— Почекайте, а де ж наше місце?

— Яке місце?

— Ну, де наші рюкзаки.

Ми блукали в темноті і розшукували рюкзаки, але їх ніде не було. Тоді ми вирішили побудувати курінь на новому місці. Павлик ставив жердини, а ми з Сергійком обдирали кущі і носили гілки.

— Слухай, — закричав раптом Сергійко, — іди-но сюди — тут багато наламаних гілок!

Я підійшов і наткнувся на цілу купу гілок, що лежали на землі. Ми притягли Павликові по оберемку і повернулися по решту гілок.

— Стій, — каже Сергійко, — тут іще щось лежить.

— Де?

— Ось під гіллям. Якийсь неначе мішок.

Я нагнувся і намацав у темноті мішок.

— Справді, — кажу. — Мішок, чимось напханий. І ще один тут.

— Правда! — ахнув Сергійко. — Два мішки, як пні.

— То ми з тобою дурні, як пні, — кажу я.

— Чому?.

— Тому що це наші рюкзаки. Дивись, ось іще й третій.

— Справді! А я й не докумекав відразу!

Ми покликали Павлика і сказали, що знайшли старе місце.

— А там уже курінь готовий, — каже він.

— Ну, перенесемо туди наші речі, і справі кінець.

Ми взяли рюкзаки і пішли до куреня. Я поспішив першим, щоб зайняти місце посередині, і ходив-ходив навколо куреня, але ніяк не міг відшукати входу.

— Де ж вхід? — питаю.

— Ах, щоб тебе! — каже Павлик. — Забув зробити вхід, з усіх боків гіллям заклав!

Він заходився розбирати гілля і робити вхід. Тільки-но це було готове, Павлик прошмигнув у курінь першим і зайняв місце посередині. Я так стомився, що навіть не сперечався з ним. Ми із Сергійком мовчки полягали скраю. Під голову мені знову попалося щось тверде — чи то казанок, чи консервна бляшанка, — але я навіть не звернув на це уваги і заснув як убитий. От і все.

А зараз уже ранок. Я прокинувся раніше за всіх і пишу щоденник. Сонечко вже піднялося високо й починає припікати. Небом пливуть білі кучеряві хмари. З села чути мукання корів, собачий гавкіт. Сергійко та Павлик ще сплять у курені. Зараз я їх розбуджу, і ми варитимемо сніданок.

Після сніданку ми пішли до лісу, щоб перевірити пастку. Пастка була порожня. Ми вирішили знову стежити за бджолами і повзали за ними годин зо дві. Нарешті у Павлика увірвався терпець. Він вирішив налякати бджолу, щоб вона полетіла до свого дупла, і кричав на неї, махав руками і тупав ногами. Бджола кружляла-кружляла над ним і раптом як жигоне його у вухо! Павлик як заверещить! Вухо у нього почервоніло і вмить розпухло. Ми стали витягати у нього бджолине жало.

— Щоб вони вигоріли, ці бджоли! — лаявся Павлик. — Можете самі з ними возитись, а з мене досить! Усе вухо у вогні!

— Ти потерпи, — кажемо ми. — Вухо пройде.

— Коли ж воно пройде! Вогнем пече! Що тепер робити?

— Може, хусткою зав'язати? — кажу я.

— Не треба хусткою. Краще я піду на річку й мочитиму вухо у воді.

Він пішов мочити вухо в річці, а ми із Сергійком помітили одну бджолу і стежили за нею по черзі. Один стежить, а інший відпочиває. Стежили, стежили, раптом бджола знялася вгору й полетіла. Ми стрімголов побігли за нею, але бджола злетіла дуже високо, і ми загубили її з очей.

— От шкода! — сказав Сергійко. — Доведеться починати все знову.

Тут Павлик повернувся з річки і закричав здалеку:

— Ей, дивіться, що у мене! Зараз юшку будемо варити!

Ми підбігли. В руках він тримав свою кепку. Вона вся була мокра, а в ній стрибали живі карасі.

— Де ти взяв?

— Там біля річки, в болоті зловив.

— Як же ти їх зловив без вудки?

— Дуже просто: болото пересохло, води зовсім мало лишилось, а я їх руками зловив.

Ми побігли до болота, наловили ще карасів і заходилися варити юшку. Потім ще на вечерю наловили карасів.

— Тут їх багато! — казав Павлик. — Ми хоч кожного дня можемо карасів їсти.

По обіді ми знову пішли до лісу, щоб стежити за бджолами. Сергійко каже:

— А що, коли бджолу оббризкати водою? Бджола, напевне, подумає, що пішов дощ, і полетить до свого гнізда.

Ми принесли в казанку води, знайшли на квітці бджолу і стали бризкати на неї водою. Бджола намокла, полізла по стеблинці вниз і причаїлась під зеленим листочком. Значить, їй справді здалося, що пішов дощ. Потім вона побачила, що ніякого дощу нема, вилізла з-під листка і стала грітися на сонечку. Поступово вона обсохла, розправила крильця й полетіла. Ми вже хотіли бігти за нею, але бджола тут же опустилася вниз, сіла на квітку й знову збирала мед. Тоді Сергійко набрав у рота побільше води і як бризне на бджолу! Бджола знову намокла і сховалася під листком, а коли обсохла, знову літала з квітки на квітку.

— Ох ти, яка вперта бджола! — сказав Сергійко і облив бджолу водою так, що вона промокла наскрізь. Навіть крильця у неї від води зморщились і прилипли до спини.

Бджола нарешті побачила, що «дощ» не перестає, і, коли обсохла, полетіла геть.

Ми побігли за нею. Бджола летіла спочатку низько, між стовбурами дерев, потім знялася вгору, і ми загубили її. Тоді ми заходилися поливати водою інших бджіл, але у них у всіх була однакова манера: спочатку вони ховалися від «дощу» під листям, а потім летіли, і ми ні разу не могли простежити за ними, бо вони літали дуже швидко й на великій висоті. Так ми бігали, поки бджоли перестали літати.

День уже кінчався. Ми повернулися на дачу і почали варити вечерю. Тітка Поля досі чомусь іще не повернулась, і ми вирішили ще одну ніч провести в курені. Не знаю, може, це недобре, що ми живемо в курені? Може, краще повернутися додому? Я сказав Сергійкові та Павликові, а вони кажуть: «Однак завтра повернемося». Вони вирішили полагодити курінь і вкопати жердини в землю, щоб курінь знову не розвалився.

• Предыдущая
• 4/41
• Следующая