Подих смерті - Азимов Айзек - Страница 24
- Предыдущая
- 24/32
- Следующая
Брейд засунув решту пошти у кишеню і розірвав жовтий конверт. Повідомлення складалося з одного-однісінького рядка; «Курс із питань безпеки праці буде вписано у розклад, вестиме той курс кафедра». І підпис — Літлебі.
Брейд аж здригнувся з несподіванки. Отже, старий таки поступився, і поступився перед Брейдовим нестримним натиском, його войовничістю суботнього вечора. Щоправда, про «поліпшення становища на кафедрі» не було й згадки, але, зрештою, Брейд і на такий успіх не сподівався.
Піднявшись на свій поверх, він мало не зіткнувся з Отта Ранке, що саме спускався з п'ятого поверху, де містився його кабінет.
Брейд відчув, як кров прилинула йому до обличчя, а верхня губа трохи піднялася, ніби він збирався загарчати. Але Ранке випередив його.
— Лу, друзяко, як ся маєш? У тебе чудовий вигляд, — з разючою щирістю вигукнув він. Поплескав Брейда по плечу, сяйнув зубами і подріботів сходами вниз.
Брейд отетерів. Невже все так просто? Невже досить раз укусити, аби переконалися, що в тебе є зуби, і потім уже вистачить самого гарчання? Невже одного укусу було досить, щоб залякати Ранке? Він глянув на повідомлення, яке й досі тримав у руці. Невже страхові піддався і Літлебі?
Ще гаразд не оговтавшись, Брейд почав відмикати кабінет, але ключ чомусь не повертався. Двері були вже відімкнені.
О боже, це означало, що Кеп Ансон уже тут, а Брейд не мав оце ані найменшого бажання займатись його безсмертною книжкою. Його чекала зовсім інша пильна справа.
Він люто розчахнув двері й став на порозі. Кеп Ансон справді був тут, але не сам. У кабінеті була ще одна особа.
Кеп Ансон, почепивши ціпок на ліву руку, стояв біля заскленої шафи і виймав з неї картонки, де Брейд зберігав журнальні статті, рукописи тощо. На кожній коробці значився перелік документів, виразно написаний тушшю. Цю професійну звичку, та й не тільки цю, Брейд запозичив у самого Ансона. На кожній полиці зберігались, копії щоденників, що їх вели дослідники — Брейдові аспіранти й студенти. Всі ці документи були дбайливо перев'язані й мали етикетки з відповідними написами.
Враження таке, ніби тут попрацювала страх яка охайна, але й не менш занудна хатня господарка, чомусь подумалося Брейдові.
— Я тут хвалюся твоїми роботами, Брейде, — озвався Ансон.
Але Брейд дивився на того іншого. Дуже сутула постать, прихоплений сивиною чуб, смагляве обличчя з широким сміхотливим ротом. Вік — десь під п'ятдесят. Він, звичайно, упізнав гостя. Чув його виступи на з'їздах Американського товариства хіміків. Часто бачив його фотографії, раз навіть на обкладинці часопису «Новини хімічної технології».
Отож, не чекаючи, поки гостя відрекомендують, Брейд простяг йому руку.
— Доктор Кінскі?
— Так. Вітаю, вітаю. Доктор Брейд, якщо не помиляюсь? Чув про ваші роботи. — Тоненькі зморшки з'явились під його очима та в куточках вуст, голова легенько похитувалась у такт словам. — З цікавістю стежу за ними. Адже ми з вами не просто колеги, а й учні старого шановного Кепа, чи не так?
Брейд ствердно кивнув, а про себе подумав: невже Кінскі й справді тратить час на те, щоб слідкувати за незначними роботами якогось другорядного хіміка?
— Щиро дякую. — Брейд хотів сказати, що праці Кінскі він вважає за незрівнянно важливіші, але той його випередив.
— З часів моєї юності тут багато чого змінилося. Сподіваюсь, ви не сердитеся, що я так вільно почуваюсь у вашій лабораторії. Це Кеп привів мене сюди. Він і далі вважає цей поверх за свій. Обстежує кожен закуток, як давніше. Жоден студент не сховається від його ока. — Він тужливо роззирнувся довкола. — Колись я частенько сюди навідувався, але за останні п'ятнадцять років вибрався оце вперше.
— Ну, що ж, присядьмо, — запросив Брейд. — Може, трохи під'їмо, докторе Кінскі?
— О, ні, дякую, я поспішаю, на жаль. У мене обмаль часу, а все ж я не міг поїхати, не глянувши бодай оком на наше старе гніздо. Адже стільки щасливих весен промайнуло тут. У всякому разі вони видаються щасливою порою, коли вже стали далеким минулим, чи не так?
Брейд кивнув на знак згоди.
— Я вас розумію. Що ж, шкода, що ми не зможемо відзначити цей день. Ви давно приїхали?
— Тиждень тому. Хотів вибратись раніше, але перешкодили всілякі клопоти — служба, родина тощо. А проте я відклав справи набік і викроїв кілька днів для старого Кепа.
Старий Кеп! Цей епітет чомусь роздратував Брейда. Щоправда, Кеп і справді був старий — йому вже давно за сімдесят, але ж і Кінскі було під шістдесят.
Зате самого Кепа це зовсім не дратувало, він дивився на Кінскі так само ніжно, як молодий дивиться на свою наречену або мати — на своє обдароване, талановите дитя.
Кеп дивився на Кінскі, як на свого найздібнішого учня, що, ставши науковим світилом, прославив тим самим і свого навчителя.
Брейд зрозумів, що почуття, які охоплюють його, не що інше, як ревнощі, а то й заздрість.
Слава старшого талановитого колеги геть затьмарила його, і він раптом видався собі непримітним, не вартим уваги рядовим хіміком.
Заполонений гнітючими почуттями, він насилу витис із себе:
— Гадаю, ваша видатна діяльність у галузі синтезу тетрациклінів навряд чи потребує якихось коментарів.
— Що ви! Яка діяльність! — Кінські вимовно підніс догори руки. — Адже Моран-Мінтер з Кембріджу набагато випередив мене.
— Але ж у нього зовсім інший підхід. На мою думку, саме ваш, метод дозволить швидше одержати альдестерон.
— Он як? Ви справді так вважаєте? Признаюся, не сподівався почути це від вас. Я просто вражений, адже…
Але тут Кеп Ансон перебив його:
— Наш Джо був такий ласкавий, що завітав учора до мене і провів цілий вечір над рукописом моєї книжки. І вона йому дуже сподобалася. — Старий самовдоволено хихикнув.
— Так, звичайно, — озвався Кінскі. — Хімікам потрібна така книжка. Надто багато хіміків живе тільки сучасним. Математики та фізики, скажімо, знають історію своїх, наук, тож нові знання, як правило, доповнюють старі. Натомість у хімії нові знання, як мені здається, просто витісняють старі. Ми схильні забувати старе. І на сьогодні багато чого забуто. Тим часом старі знання повинні бути основою для нових. Не можна правильно зрозуміти нове, не знаючи, що йому передувало.
— Ваша правда, — пробурмотів Брейд.
— І саме Кеп утокмачив це нам, еге ж? Щоб опрацювати такий, як у нього, матеріал, вже не досить бути просто хіміком. Треба бути ще й філософом. І Кеп саме такий автор…
Кеп знову захихотів, а Брейд кивнув, хоч і ствердно, але не зовсім охоче. Справжнє освідчення в любові. Суцільні дифірамби. Набридло. Його брала дедалі більша досада.
— Щоправда, давніше, — провадив Кінскі, — я ніколи б не надумав про Кепа, як про філософа. Тільки як про педанта, поборника суворої дисципліни.
— Я пам'ятаю його таким самим, — мляво посміхнувся Брейд.
— Ви повинні його пам'ятати вже м'якшим. А за моїх студентських літ йому було тільки тридцять з гаком. Надзвичайно енергійний, а що вже вреднющий! Пам'ятаєте, Кепе, ви загадали провести реакцію, а я осмілився сказати, що це даремна трата часу. Що тоді було! Страшно сказати. Аж у вухах лящало. Відтоді й прозвали його Кепом. Б'юсь об заклад, ви не знаєте справжнього імені Ансона. Можу також присягтися, що й ніхто його не знає, хіба що потрапили до рук якісь документи! — Кінскі, здавалось, був дуже задоволений собою.
Брейд не приховував свого зацікавлення.
— То це ви охрестили Ансона Кепом?
— Так. А знаєте, чому я зупинився на прізвиську Кеп?
— Здогадуюсь. Мабуть, зіграло свою роль ім'я відомого тогочасного бейсболіста, якого теж звали Кеп Ансон. Так я думав досі.
— Слава бейсболіста сприяла хіба закріпленню прізвиська, але до його вибору не мала ніякого стосунку.
— А ще я чув, ніби наш Кеп колись мав власну яхту. — Така гадка видалася Брейдові кумедною, і він додав: — А може, йшлося лише про човен.
Кеп Ансон, якого їхня розмова починала гнівити, врешті не витримав:
- Предыдущая
- 24/32
- Следующая
