Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 42

• Предыдущая
• 42/53
• Следующая

— У Блейна справді апендицит? Ти певен? А може, він прострелив черево через свою ж підлість?

— Кинь, — сумно сказав Хемінгуей і кілька разів поплескав долонями по керму. — Спробуй думати про людей краще.

— Про Блейна добре?

— Він така сама людина, як і всі інші, — відповів Хемінгуей. — Грішник, але все ж таки людина.

— Ну то що за рекет у Сондерборга?

— О'кей. Я про це й кажу. Може, я помиляюся. Як на мене, можу продати тобі непогану думку.

— Отже, ти не знаєш, чим він займається? — спитав я.

Хемінгуей витяг носовичка і витер обличчя.

— Мені прикро зізнаватися, — почав він, — але ти повинен добре собі уявити: аби я чи Блейн знали про його рекет, тоді б ми тебе туди не повезли або ти б звідти не вийшов… своїми ногами. Звісна річ, я маю на увазі суворий рекет, а не такі дурниці, як видурювати у старих жінок гроші за допомогою кришталевої кулі.

— Здається мені, ніхто й гадки не мав, що я вийду звідти своїм ходом, — відповів я. — Є така гидота, що зветься скополамін — сироватка, яка примушує розповідати, а людина ні про що навіть не здогадується. Як і гіпноз, це вже не такий надійний засіб, але часом він дає результати. Думаю, що мене добряче ним нашпигували, аби з'ясувати, що я знаю. Про те, що в мене є якась інформація, Сондерборг міг дізнатися тільки трьома шляхами: від Амтора, від Лося Меллоя, який міг згадати про мій візит до Джессі Флоріан, або він припустив, що то поліцейські жарти.

— Ніяк не збагну, про що ти, — сумно дивлячись на мене, пробурмотів Хемінгуей. — Хто до дідька, той Лось Меллой?

— Здоровань, що кілька днів тому вбив людину на Центральній авеню. Його розшукують. Я певний, що його опис і прикмети має і ваша дільниця, але тебе такі дрібниці не обходять.

— Ну то й що?

— А те, що Сондерборг переховував його. Я бачив, як Лось читав газету, лежачи у ліжку саме в ту ніч, коли я звідти злиняв.

— А як ти звідти утік? Невже тебе не замкнули?

— Пощастило. Я торохнув санітара пружиною від ліжка.

— А той здоровань тебе бачив?

— Ні.

Хемінгуей повільно рушив машину з місця, і широка усмішка майнула на його обличчі.

— Давай зберемо все докупи, бо є що. І чимало. Сондерборг надає сховок хлопцям, на хвості яких висить поліція. Звісно, коли в них є гроші. Його приватний заклад — ідеальне місце. І це дає великі гроші.

Він поїхав швидше і невдовзі завернув за ріг.

— Хай йому чорт! Я думав, що він продає сигарети з марихуаною, — огидно мовив він. — Звісно, в нього надійна підтримка. Але не такий вже це й великий рекет. Та й грошей з того не густо.

— Ти колись чув про рекет з підпільними лотереями? Коли дивитися тільки з одного боку, може здатися, що це теж не такий великий рекет.

Хемінгуей, різко повернувши за наступний ріг, похитав головою.

— Точно. Всі ті гральні автомати, салони для гри в бінго та букмекерські контори… Якщо їх об'єднати в одних руках, тоді це справді буде бізнес.

— У чиїх руках?

Хемінгуей знов скам'янів, міцно стуливши губи, і я бачив, як він зціпив зуби.

Ми виїхали на Дискансо-стріт і попрямували на схід. Навіть о цій порі — опівдні — вулиця була тиха і спокійна. Чим ближче до Двадцять третьої вулиці, тим більше відчувався подих життя. Двоє чоловіків стовбичили біля пальми, наче хотіли пересунути її кудись в інше місце. Коло будинку Сондерборга стояла порожня машина. За півкварталу якийсь чоловік знімав показання з водоміра.

Освітлений сонцем будинок виглядав дуже привітно. Бегонії кольору чайної троянди утворювали суцільний килим під вікнами фасаду, а садові братки заквітчували землю навколо стовбурів пишно квітучих білих акацій. Пурпурові троянди з тільки-но розквітлими бутонами плелися по штахетах, що нагадували великі віяла. Над клумбою, засіяною солодким зимовим горошком, пурхали зеленувато-бронзові колібрі. Здавалося, ніби у цьому будинку мешкала заможня літня пара, що полюбляла доглядати за садом. Але у передзахідному сонці тиша і спокій цього місця чимось насторожувала мене.

Машина проминула будинок. Усмішка торкнула куточки губ Хемінгуея. Він засопів, ще раз завернув за ріг, уважно глянув у дзеркальце заднього огляду і наддав газу.

Ми проїхали три квартали, коли нарешті зупинилися. Хемінгуей повернувся до мене і втупився важким поглядом.

— Поліція з Лос-Анджелеса, — промовив він. — Одного з хлопців, що стоять біля пальми, звуть Донеллі. Я його знаю. Вони блокують будинок… То ти, виходить, нічого не казав своєму приятелеві, га?

— Я тобі вже говорив — нічого.

— Шеф буде у захваті. Приїхали, обнишпорили все це кубло і навіть не схотіли зупинитися по дорозі поздоровкатися з шефом.

Я мовчав.

— Того Лося Меллоя спіймали?

— Наскільки я знаю — ні, — відповів я.

— А чи не забагато ти взагалі знаєш, приятелю? — скрадливо промовив він.

— Не так вже й багато. Чи існує якийсь зв'язок між Амтором та Сондерборгом?

— Цього не знаю.

— Хто заправляє містом?

Запала мовчанка.

— Я чув, що професійний гравець на ім'я Лаерд Брюнет виклав тридцять тисяч на вибори вашого мера. Я також чув, що він власник клубу «Бельведер» і двох гральних пароплавів, що стоять у затоці.

— Можливо, — ввічливо відповів Хемінгуей.

— Де можна знайти Брюнета?

— Чому ти питаєш мене, бебі?

— Куди б ти подався, аби втратив свою схованку у цьому містечку?

— До Мексіки.

— О'кей, — розсміявся я. — Чи не зробиш ти мені ще одну послугу?

— Охоче.

— Тоді відвези мене до центру.

Він розвернув машину і повільно поїхав тінистою вулицею, що вела до океану. Ми проминули муніципалітет і виїхали на зупинку для поліцейських машин. Я вийшов.

— Завітай якось до мене, — сказав він. — Може статися, що я буду чистити плювальниці. — І простягнув мені велику долоню. — Тебе більше нічого не пригнічує?

— Тільки Моральне Переозброєння, — сказав я, потиснувши йому руку.

Він наче розтанув у посмішці. Я вже йшов, коли він покликав мене, обережно озирнувся і притис губи до мого вуха.

— Ці ігральні пароплави нібито не підлягають юрисдикції міста і штату. Їх зареєстровано у Панамі. На твоєму місці я б… — він замовк, і в його очах промайнуло дедалі дужче занепокоєння.

— Зрозумів, — відповів я, — мені те ж саме спало на думку. Навіть не знаю, навіщо я так довго тягав тебе з собою, чого прагнув. Адже з того нічого не вийде — одній людині це не під силу.

Він схвально кивнув і усміхнувся:

— Моральне Переозброєння, — нагадав він.

Я лежав на ліжку у прибережному готелі, чекаючи темряви. Вікна маленької кімнати виходили на океан. Ліжко — жорстке, матрац — не товщий за бавовняну ковдру, що вкривала його. Одна з пружин була зламана і боляче вп'ялася у лівий бік. Але я наче не помітив цього.

На стелі відбивалися червоні спалахи неонових реклам. Коли уся стеля почервоніє, тоді й настане час виходити. Знадвору долинало шарудіння машин, що мчали бульваром, який тут звався Спідвей. А під самісінькими вікнами човгали по асфальту ноги, час од часу хвилями зчинявся шум та галас. Повітря, яке проникало крізь вікна із поржавілими сітками, тхнуло згірклою олією. Десь здаля долинав дзвінкий голос: «Ви зголодніли! Люди! Ви зголодніли! Смачні, гарячі сосиски. Сюди! Ви зголодніли!»

Темрява напливала непомітно. Я лежав і думав, але думки плинули повільно, якось крадькома, ніби за ними стежили чиїсь пильні жорстокі очі. Я згадав мертві очі Маріотта, що дивилися просто у безмісячне небо, чорні струмочки крові, застиглі у куточках рота, гидку стару жінку, забиту на смерть об залізну спинку її власного бридкого ліжка. Згадав чоловіка з блискучим білявим волоссям, який страшенно боявся, але сам не знав чого. Він не був досить передбачливим, але відчував: щось не те. Однак здогадатися, що саме — не зміг. Згадав я і чарівну багату жінку, яку б міг мати за коханку, і гарну, струнку, цікаву дівчину, що живе сама, з якою я б, напевно, міг одружитися. Я думав про копів — жорстоких, яких можна підкупити, але все одно вони лишаються не такі вже й погані, як, приміром, Хемінгуей. Про товстих, заможних копів, уже сам голос яких нагадував про великі гроші, — копів, схожих на шефа Уокса. Згадував худорлявих, розумних і проникливих копів — таких, як Ренделл. Вони, незважаючи на усі здібності, проникливість та мертву хватку, не можуть чесно виконувати свої обов'язки. Згадав і похмурих старих козлів, як Налті, котрі вже нічого не прагнуть зробити. А ще індіанця, психіатра-консультанта і лікаря з транквілізаторами.

• Предыдущая
• 42/53
• Следующая