Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд - Страница 31

• Предыдущая
• 31/53
• Следующая

Що ж робити. Я ходив. Я впертий. Я виберуся звідси.

Я знову ліг на ліжко.

За четвертим разом стало трошки краще. Перетнув кімнату туди й назад двічі. Підійшов до раковини, відкрив кран, нахилився і напився води просто з долоні. За кілька хвилин знову випив. Мені враз полегшало.

Я ходив, ходив, ходив.

Півгодини ходіння, мої коліна ще тремтіли, але голова була ясна. Я випив ще води. Багато води. Мені хотілося волати на весь світ, поки я її пив.

Знову ліг на ліжко. Це було чудове ложе, наче з пелюсток троянди. Це було найпрекрасніше у світі ліжко, наче ліжко Керол Ломбард[12]. Але, певно, і для неї воно б було занадто м'яке. Я у своєму житті не пам'ятаю такого блаженства: чудова м'яка постіль, міцний сон, заплющені очі, і легке дихання, і темрява, і чудові подушки…

Я ходив.

Вони будували піраміди, і втомилися, і поставили їх, і добували каміння для того, щоб мати бетон для Боулдер Дем. І вони будували усе те, і приносили воду у Сонячну Південну Долину, і зробили всесвітній потоп.

Я через все це проходив. Мене не можна було турбувати.

Я облишив ходити. Я був готовий з кимось побалакати.

Шафа у стіні була замкнена. Важкий стілець — надто важкий. Але усе так зроблено навмисно. Я зірвав простирадла, обмацав ліжко та стягнув матраца на один бік. Під ним була панцирна сітка, яка кріпилася з обох сторін спіральними пружинами з чорного блискучого металу близько дев'яти дюймів завдовжки. Я заходився біля однієї з них. Це була найважча робота, яку я коли-небудь виконував. Невдовзі з моїх пальців точилася кров, але пружина була у мене в руках. Я трохи погойдав нею — баланс чудовий. Така вона була важка.

Коли я остаточно упорався, то глянув на пляшку віски, що стояла в іншому кінці кімнати. Але тієї ж миті згадав, що зі мною було, і облишив про неї думати.

Випив води, трохи спочив, сидячи просто на голій сітці, тоді підійшов до дверей, притис губи до щілини у дверях і закричав:

— Пожежа! Пожежа! Горимо!

Чекав не довго, але з приємністю. Нарешті почув, як важко тупотить коридором охоронець, як він розлючено встромляє ключа у замок та відмикає його.

Двері рвучко розхачнулися, а я розпластався по стіні якраз за ними. Цього разу він не ховав кийка — чудової, невеликої зброї біля п'яти дюймів завдовжки, вкритої коричневою шкірою. Його очі втупилися у розібране ліжко, він почав здивовано оглядати кімнату.

Я захихотів і зненацька вдарив його. Влучив прямо біля вуха. Він заточився і впав на коліна. Я ударив його двічі, і він застогнав. Тоді я витяг з його безсилої руки кийка. Він жалісно заскиглив.

Я вперся коліном в його обличчя так, що коліно заболіло. А чи боляче було його обличчю, він мені не сказав, лише хрипів і стогнав. Я огрів його кийком, і він затих.

Тоді я вийняв ключа, замкнув двері зсередини і обшукав його. У нього були ще якісь ключі, один з них од стінної шафи, де висів мій одяг. Я переглянув кишені: з гаманця зникли гроші. Я знову підійшов до чоловіка у білому халаті. За свою роботу він отримує надто багато грошей. Обшукавши його, ледве затягнув на ліжко, поприв'язував руки та ноги і запхав мало не ярд простирадла йому у рота. Ніс в нього був зламаний. Довелося довго чекати, поки я пересвідчився, що він може дихати з цим кляпом.

Мені було шкода його. Звичайнісінького трудягу, яких багато. Такі міцно тримаються за своє місце і щотижня одержують свої чеки. Певно, в нього є жінка і діти. Дуже погано, бо єдине, чим він заробляв на життя, був кийок. Це несправедливо. Я поставив пляшку з віскі з домішаним туди наркотиком так, щоб він міг до неї дотягнутися. Тоді, коли йому пощастить звільнити руки.

Поплескав його по плечу. Я мало не плакав над ним.

У стінній шафі висіла уся моя одежа. Навіть наплічна кобура та пістолет, з якого витягли обойму. Тремтячими пальцями, увесь час позіхаючи, я натягнув на себе одяг.

Чоловік на ліжку «відпочивав». Я не став його турбувати і замкнув двері.

Моя колишня кімната виходила у широкий тихий коридор, де було ще троє зачинених дверей. З-за них не долинало ані звуку. Килим кольору червоного вина посередині коридора був такий само мовчазний, як і увесь будинок. У кінці коридора розташовувався хол, за ним ще один зі старомодними сходами з білими дубовими поручнями, які, плавно вигинаючись, вели до ледь освітленого холу унизу з двома внутрішніми скляними дверима. Мозаїчну підлогу тут вкривали товсті килими. Світло проникало крізь не щільно зачинені двері. Навколо сторожка тиша.

Старий будинок. Один із тих, яких вже більше ніхто не будує. Певно, він розташований на затишній вулиці із заплетеною трояндами альтанкою та великою кількістю квітів перед фасадом: елегантна, прохолодна і спокійна споруда під яскравим каліфорнійським сонцем. А що там усередині — нікого не цікавить, аби мешканці його не зчиняли галасу.

Я вже підняв ногу, щоб ступити на сходи, коли почув, як хтось кашляє. Мене наче відкинуло назад, і я побачив напіввідчинені двері в другому коридорі, що теж виходив до холу. Навшпиньках проминув коридор і сторожко притиснувся до напіввідчинених дверей. На килим біля моїх ніг падало світло. Я чекав. Знов почув кашель — глибокий, що мав вириватися з великих грудей. Він лунав заспокійливо й мирно. На якого дідька мені той кашель? Єдине, що мені слід зробити, — зникнути з цього будинку. Але кожен, хто міг бути у тій кімнаті з напіввідчиненими дверима, цікавив мене. Може, там та людина, заради якої не гріх і зняти капелюха. Я ще трохи посунувся уперед і став на самому краєчку освітленого кола, коли зашурхотіла газета. Я побачив частину кімнати, умебльованої не як камера, а як справжня кімната. На темному бюро лежав капелюх і кілька журналів. На вікнах — мережані гардини, гарний килим.

Пружини ліжка важко зарипіли. Могутній хлопець, як і його кашель. Обережно, кінчиками пальців прочинив двері ще на дюйм чи два. Нічого не сталося. Ніщо і ніколи не рухалося повільніше, ніж моя голова, що зазирнула усередину. Тепер я бачив усю кімнату: ліжко, людину на ньому, попільничку, по вінця повну недопалків. Вони були і на нічному столику, і на килимі. З десяток пожмаканих, подертих газет розкидано на ліжку. Одну тримали здоровенні руки, перед здоровенним обличчям. Я бачив волосся над краєм газети. Темне — майже чорне, кучеряве — суцільна шапка волосся. Під волоссям — смуга білої шкіри. Газета трохи відхилилася. Я затримав подих, але людина на ліжку не підвела очей.

Йому слід було поголитися, здається, він завжди цього потребував. Я бачив його раніше. То було на Центральній авеню, у негритянському кафе «Флоріан». Я бачив його у кричущому костюмі, з білими завбільшки з бейсбольний м'ячик для гольфу гудзиками на піджаку та зі склянкою віскі у руці. Я бачив його з армійським кольтом, який здавався іграшкою у його долоні, бачив, як він невимушено проходить крізь розтрощені двері. Я бачив деякі зразки його роботи — вона була виконана на совість.

Він знову закашляв, ворухнувся на ліжку, смачно позіхнув і потягнувся до пожмаканої пачки сигарет, що лежали на нічному столику. Одна з них опинилася у нього в роті, спалахнув вогник, ніздрі випустили кільця диму.

— А-а, — видихнув він, і газета знову затулила його обличчя.

Я тихенько повернувся до холу. Здається, містер Лось Меллой був у надійних руках. Я спустився сходами униз. Із-за майже зачинених дверей долинало чиєсь бурмотіння. Я чекав почути у відповідь інший голос, але його не було. Отже, розмовляли по телефону. Я підійшов впритул до дверей і прислухався. То був низький голос, суцільне бурмотіння. До мене не долинуло нічого, що б мало якийсь сенс. Нарешті я почув, як поклали трубку, і у кімнаті запала тиша.

Настав час зникнути звідси, щоб бути чимдалі. Тому я відчинив двері й повільно ступив до кімнати.

Це був середній за розміром кабінет, обставлений з професійною акуратністю. Книжкова шафа з грубезними томами за скляними дверцями. На стіні — аптечка першої допомоги. За склом — білий емальований стерилізатор, у якому кип'ятяться голки і шприци. За широким столом, на якому лежали прес-пап'є, бронзовий ніж для розрізання паперу, підставка для ручок і нотатників для записів, задумливо сидів, обхопивши руками голову, чоловік у білому халаті.

• Предыдущая
• 31/53
• Следующая