Выбери любимый жанр

Мушкетери - Рич Валентин - Страница 1


Изменить размер шрифта:

1

Валентин Річ, Михайло Черненко

МУШКЕТЕРИ

Мушкетери - doc2fb_image_03000001.png
Мушкетери - doc2fb_image_03000002.png

Оформлення А. Паливоди

ЧАСТИНА 1

Мушкетери - doc2fb_image_03000003.png

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий

Далебі, ми не хотіли розпочинати свою книжку словами, якими починається переважна більшість усіх пригодницьких романів, повістей та оповідань. Це трапилося не з нашої волі.

Кожний, хто хоч раз у житті щось написав — скажімо, шкільний твір або допис до стінгазети, добре знає, що найважче — придумати початок. Очевидно, якби можна було починати одразу з половини, то знаменитих письменників стало б куди більше, ніж зараз.

Але навіть ті, кому довелося на своїм віку написати з сотню шкільних творів і тисячу дописів до стінгазет, навряд чи уявляють собі, як важко придумати початок, коли пишеш не сам, а вдвох.

Коли всі події, що трапилися з героями цієї книжки, стали відомі авторам з усіма подробицями, між ними виникла така розмова:

— Давай почнемо з того, як Халід опинився в таємничій печері. Коли я був малим, то страшенно любив читати про хлопчаків, що потрапляли до печер.

— Ти був несучасною дитиною. А от як я був малим, усі мої друзі найбільше любили читати про шпигунів. Отже, розпочнемо із Сміта, з того, як він…

— Стривай! Хіба йдеться про Сміта? Хто він, цей Сміт? П’яте колесо у возі! Давай не будемо петляти! Напишемо відразу ж про те, як Майя знайшла в ущелині…

— Теж мені не петляти! Не те головне — хто знайшов, а що знайшов. А чому б не почати просто із зірки?

— Почати з кінця? Щоб кожний уже з перших сторінок книжки довідався, чим усе скінчилося? Який же дурень читатиме далі?

— А що ти пропонуєш?

— Я пропоную почати з того, як Халід опинився в печері… Коли я був малим…

— Ти був несучасною ди… і так далі.

Після того, як уся ця пластинка прокрутилася двічі, ми вирішили порадитися з одним дуже досвідченим чоловіком.

Дуже досвідчений чоловік, мудро усміхаючись, вислухав нас і спитав:

— Ну, а справді, з чого все почалося?

— Із Серьогіна! — не вагаючись ні на мить, вигукнув один із нас.

— З того, як двері відчинились і до кімнати зайшов невідомий! — випалив другий.

— От і добре, — ласкаво сказав досвідчений чоловік. — Як було, так і пишіть.

Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий.

Це трапилося в суботу, 5 лютого 196… року, о 14 годині 59 хвилин за московським часом. Саме такий час показували стрілки годинника, глянувши на які Леонід Серьогін із задоволенням подумав, що робочий день у редакції закінчується рівно через хвилину. І що через дві хвилини він уже мчатиме до автобуса, який іде на лижну базу.

Він замкнув шухляди письмового столу і, почувши стукіт у двері, звів очі.

Перед Серьогіним стояв невисокий худорлявий чоловік років двадцяти п’яти, на диво знайомий з обличчя. Не могло бути ніякого сумніву, — він чимало разів бачив ці веселі, дуже розумні, трохи витрішкуваті очі, кучеряве, ледь рудувате волосся, енергійно стулені вуста.

“Можливо, що сам Пушкін був ще більше схожий на свої портрети, — промайнуло в голові у Серьогіна. — Але навіть найближчі родичі поета, без сумніву, скидалися на нього значно менше, ніж цей відвідувач”.

— Добридень, — сказав той, що зайшов.

— Добридень, — машинально вимовив Леонід, не відводячи погляду від кучматої чуприни незнайомця. — Вам, очевидно, треба у відділ поезії, а тут…

Губи незнайомця ледь здригнулися, ніби він хотів усміхнутись, але потім стримався.

— Я думаю, в наш час він займався б не віршами, а кібернетикою або радіоелектронікою. Проте не ручуся. Але мені треба саме у ваш відділ.

Незнайомець ступнув до столу і поклав на нього жовтий, такий товстелезний портфель, що в нього цілком могли вміститися “Євгеній Онєгін”, “Капітанська дочка”, “Історія Пугачовського бунту” і ще з десяток книжок.

Серьогін із жахом дивився на відвідувача. В редакції не можна сказати: “Вибачте, товаришу, робочий день кінчився, заходьте завтра”. Завтра, цілком імовірно, вже буде пізно: або застаріє новина, що приніс відвідувач, або сам він опиниться уже не в Москві, а десь на Далекому Сході.

З виглядом приреченого Серьогін показав господареві велетенського портфеля на крісло.

Рукопис, який витяг незнайомець, був несподівано тонкий — зо п’ять-шість сколених скріпкою аркушиків.

“Якщо вміло повести справу, — подумав Серьогін, — вечір можна ще врятувати!”

І, не глянувши, перегорнув першу сторінку. Все одно всі автори, як правило, починають суть справи лише на другій, — на першій вони беруть розгін.

На другій сторінці Серьогін прочитав:

“…рабель, керований Володарями Розуму з далеких сфер космосу, побував на нашій Землі…”

— Дуже цікаво, дуже! — сказав він якомога приязніше. — Але науковою фантастикою займається не відділ науки, а відділ художньої прози. Отже, пробачте…

Серьогін розвів руками і трохи підвівся, ніби закінчуючи розмову.

— Отже, пробачте, — повторив Серьогін, — але я нічим…

Однак незнайомець і оком не моргнув.

— Уже пробачив, — не поспішаючи сказав він. — А тепер, будь ласка, прочитайте мою статтю.

— Статтю? — тамуючи роздратування, запитав Серьогін. — Статтю про те, що корабель із космосу відвідав Землю?

Незнайомець спокійно кивнув головою.

“Дивний чоловік, — подумав Серьогін. — Очі блищать і волосся закучмане. Треба обережніше. Головне, не сперечатись. Удавати, що все гаразд”.

— Ну що ж, — бадьоро сказав він. — Добре! Залиште вашу статтю. Ми з нею уважно ознайомимося, обговоримо з товаришами і вас повідомимо.

Серьогін звів очі й зустрівся з уважним поглядом відвідувача.

Що б йому іще таке сказати?..

— Поза всяким сумнівом, вашу статтю прочитають цілком доброзичливо… До речі, чи немає у вас якогось прапорця з Великої Ведмедиці? Розумієте, вимпела або значка, залишеного тими самими… про котрих ви пишете. Якщо є, беріть портфель і давайте сюди!

Серьогіну дуже сподобалась власна думка. Головне, бути з цим громадянином логічним до кінця. Він чув колись, що божевільні логічніші за всіх інших.

Справді, відвідувач сприйняв ці слова, як належить. Він узяв портфель зі столу, поставив його на коліна, клацнув одним із численних блискучих замків і за мить поклав на рукопис невеликий предмет — щось на зразок лампочки від кишенькового ліхтарика.

Губи незнайомця здригнулися вдруге, і він, як і раніше, стримався від усмішки, підвівся з крісла й сказав:

— Я не сумніваюсь, що моя стаття попала в надійні руки. Якщо ви захочете бачити мене завтра, то прошу дзвонити до десятої ранку. На все добре!

Кілька хвилин Серьогін прислухався до кроків у коридорі, побоюючись, що дивний відвідувач вернеться.

Нарешті він насмілився виглянути за двері. Там не було ні душі.

Зітхнувши з полегкістю, Серьогін витягнув сигарету й клацнув запальничкою.

На столі щось яскраво блиснуло.

Серьогін узяв маленький предмет, котрий раніше вважав за лампочку. Предмет був прохолодний, блискучий і напівпрозорий, ніби коштовний камінь. За формою він справді нагадував лампочку або грушу.

1
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Рич Валентин - Мушкетери Мушкетери
Мир литературы