Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/53
• Следующая

— Ви від'їжджаєте з сьогоднішнім пароплавом чи завтра?

— Завтра…

— О, значить, мені зробили високу честь — я від'їжджаю разом з Мельхом. І на першому ж кораблі!..

Дементьєв намагався бути цілком спокійним:

— Я взагалі не розумію, чому така паніка з від'їздом? Фронт зовсім непорушний.

— Тут — так, там — ні… — Зандель махнув рукою вбік.

— Де це?

— Ви дитина, Рюкерт! Не сьогодні-завтра англосакси будуть там, куди ми з вами відправляємо вантажі. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Це по-перше. По-друге, Мельх турбується і про себе. Якого дідька йому сидіти в цьому мішку? Він свою справу зробив.

— Щасливої дороги, майоре! — сумно сказав Дементьєв. — А я піду спати.

— До нової зустрічі, капітане! — Зандель потиснув руку Дементьєву. — Ви все-таки хороший хлопець…

— Коли відходить ваш транспорт?

— Опівночі…

Дементьєв вийшов на вулицю і повільно пішов додому.

Так… Ситуація більш-менш ясна: зграя Мельха тікає. Але чому вони не беруть його і собою? Пояснення може бути тільки одне: Мельх боїться мати зайвих свідків своєї діяльності в цьому місті. Тим більше, що Рюкерт не своя, так би мовити, людина і новачок. Але Мельх міг би сказати прямо, що «відділ свою роботу закінчив, і ви, капітане Рюкерт, більше мені не потрібні». Навіщо йому ця гра? «Ідіть відпочивати, а завтра — за роботу». Чи не прихована тут небезпека? Адже свідок перестає бути небезпечним тільки тоді, коли він мертвий. Так, на квартиру, мабуть, іти не варто. Але куди ж іти?..

Роздуми Дементьєва були надзвичайно точні. За півгодини до того, як Мельх вирядив його відпочивати, він розмовляв з Брандтом. Той і справді похвалив Дементьєва, а Мельх вважав за свій приємний обов'язок нагадати йому, що слинька Лемке перевіряв саме Брандт. З цього і почалася розмова, за хвилину було вирішено долю Дементьєва.

Брандт іронічно запитав:

«Берете капітана Рюкерта з собою?»

Мельх подумав і заперечливо похитав головою:

«Ні, Брандт. Ми починаємо занадто велику гру і не можемо допустити ані найменшого риску. Рюкерт — людина не нашого середовища. Там нам будуть потрібні люди добірні, кожний найнезначніший виконавець мусить бути рицарем нашої ідеї».

«Але він лишиться живий і коли-небудь на дозвіллі почне пригадувати…»

Мельх перебив Брандта:

«Про це ви потурбуєтесь. Він нічого не повинен пригадувати… — Мельх помовчав і діловито додав — Заодно треба забрати картини в квартирі, де він живе. В метушні мало не забув про цю колекцію».

От і все. З капітаном Рюкертом було покінчено, і вони заговорили про інше.

Полковник Довгальов після вечері повернувся до себе у відділ і, як завжди, передусім зайшов на пункт зв'язку:

— Що-небудь є?

— Нема. — Радист добре знав, про що питає полковник.

— Слухайте уважно.

І цю фразу Довгальова радист чув уже не раз.

Двері за полковником зачинилися. Радист поправив навушники і поклав чутливі пальці на ребристий верньєр приймача. Ефір був забитий сигналами численних рацій: і наших, і ворожих. Іноді крізь цей хаос сигналів чути було голоси відкритого радіозв'язку. Але вухо радиста так уже влаштоване, що, коли б з'явилися в ефірі позивні Дементьєва, він почув би їх так ясно і виразно, ніби, крім цих позивних, в ефірі панувала цілковита тиша.

Полковник Довгальов сів за стіл і подивився на телефон. В цей час завжди дзвонив командуючий.

Пролунав дзвінок.

— Довгальов… Не одержано… Слухаємо цілу добу… Дякую.

Поклавши трубку, полковник підсунув до себе папку з повідомленнями фронтової розвідки. У них говорилося про одне й те ж — почалася евакуація військ з мішка. Чому ж мовчить Дементьєв? Невже він попався? Передав одне неперевірене повідомлення і більше нічого не встиг зробити? І хоч як полковник намагався прогнати цю думку, але вона ставала дедалі настирливішою…

Радист увірвався до кабінету Довгальова і, забувши про всі вимоги військового статуту при звертанні до офіцерів, вигукнув:

— Дементьєв!..

Полковник узяв бланк розшифрованої радіограми; руки у нього тремтіли.

— Дякую, ідіть, — сказав він радистові і вп'явся очима в текст радіограми.

Наступної хвилини полковник Довгальов уже говорив з командуючим. А ще через хвилину командуючий віддавав по телефону наказ командирові корпусу бомбардувальників. Ще за кілька хвилин у штабі авіакорпусу коло воєнної карти стояли командир, начальник штабу і екіпажі трьох літаків. Вони обчислювали, в якому місці може бути транспорт на світанку.

… Виряджений Мельхом відпочивати, Дементьєв опинився в дуже складному становищі. Іти на квартиру було небезпечно: якщо Мельх дав наказ ліквідувати його як небезпечного свідка, найкраще вони могли це зробити саме на квартирі — без шуму, без зайвих очей. Але Дементьєв мав тепер точну інформацію про відхід першого транспорту і вважав своїм воїнським обов'язком негайно передати відомості полковникові Довгальову. А рація на квартирі… Майже годину бродив по місту і, нарешті, прийняв рішення. Власне кажучи, він знав, що робити, одразу, як вийшов од Мельха, а потім тільки обдумував деталі. Рішення було таке: піти на квартиру, взяти рацію, сховатися десь у місті і звідти передати радіограму, а потім чемодан здати на зберігання портьє в готелі «Брістоль». А вранці, наче й не було нічого, прийти у відділ. Ну, а якщо на квартирі засада, сміливо прийняти бій і загинути з честю, як годиться солдатові. Страх перед смертю і на мить не проймав серця Дементьєва. Про можливу загибель свою він думав тільки як про прокляту обставину, яка не дасть змоги йому виконати наказ.

Так, розвідники — люди особливого складу характеру й розуму. Розповідають, у Франції один художник пропонував на безіменну могилу розвідників поставити такий пам'ятник: вузька стежка на гранітній скелі, що повисла над безоднею, а по стежці назустріч один одному йдуть Людина і Смерть, пильно дивляться один на одного й… посміхаються.

На вулиці перед будинком нічого підозрілого він не помітив. Дементьєв зайшов у двір — тут теж усе як завжди. Ввійшовши у під'їзд, він спочатку піднявся на найвищий поверх, а потім зійшов на свій — не було засади і на сходах. Двері в квартиру відчинила дочка художника. В її очах Дементьєв не помітив ніякого хвилювання, вона, як завжди, неуважно відповіла на його привітання і пішла в свою кімнату. Дементьєв відімкнув ключем свої двері, на мить затримався і потім швидко ввійшов у кімнату. Не було нічого підозрілого і тут. І все-таки Дементьєв гостро відчував якусь небезпеку. Схопивши чемодан, він майже вибіг на вулицю.

Швидким кроком він пройшов Бастіонну, повернув на набережну і попрямував до міської околиці.

Тут, коло морського узбережжя, місто несподівано кінчалося і починався дачний район. Саме сюди й поспішав Дементьєв, розраховуючи на те, що в цю пору року можна легко знайти безлюдну дачу. Він не знав, що тут майже всі дачі були зимові і в них жили протягом року. Він зрозумів це тільки тепер, коли побачив добре протоптані стежки.

На розі дачної вулиці Дементьєв зупинився коло забитої дошками крамниці. Позаду височіла купа порожніх ящиків. Дементьєв озирнувся, швидко зайшов за крамничку і просунувся у вузьку щілину між стіною і купою ящиків.

Не гаючи й хвилини, він розкрив чемодан, відсунув у ньому фальшиве дно, включив радіостанцію і поквапливо простукав ключем радіограму, на яку так чекав полковник Довгальов.

Передавши радіограму, Дементьєв пішов на берег. Сів там на кам'яних валунах, обдумуючи свої справи. «Зроблено, власне кажучи, зовсім мало, — гірко подумав він. — Хіба що сьогоднішня радіограма. А що буде завтра? Післязавтра?» З цією тривожною думкою Дементьєв і повернувся в місто.

• Предыдущая
• 12/53
• Следующая