Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/53
• Следующая

— Де ж ви влаштувались? — запитав Павло Арвидович, передаючи Дементьєву чемодан з рацією.

— Бастіонна, чотири, квартира дев'ять…

— У кого ж це? Я тут усіх знаю.

— Художник Песіс.

— Це той, що недавно помер?

— Вірно. Саме він і звільнив кімнату для мене! — Дементьєв засміявся. — Ще раз пробачте за пізній прихід. На добраніч!

Двері зачинилися, і Дементьєв почав спускатися сходами.

Вийшовши на площу, він вилаяв себе найгіршими словами: схвильований звісткою про початок евакуації, він вирушив за рацією, зовсім не подумавши, що тут його можуть підстерігати дуже небезпечні несподіванки. Просто дивно, що все минуло так щасливо. Та не встиг Дементьєв подумати про це, як перед ним, мов з-під землі, виросли два патрулі. Дементьєв сказав пароль, але солдати дороги йому не давали і про щось перешіптувались.

Командування оточених військ, побоюючись самовільної посадки офіцерів на транспорти, наказало комендатурі звернути особливу увагу на підозрілих військових. Дементьєв, що йшов у бік порту з чемоданом, викликав у патруля явну підозру. Солдати порадились і запропонували Дементьєву разом з ними йти в комендатуру.

— Якщо це необхідно, ходімте, — спокійно сказав Дементьєв.

Комендатури він не боявся — його легальне становище було досить надійне. Крім того, він догадувався, чому викликав підозру патрульних, їх, звичайно, бентежив чемодан. Черговому комендантові можна навіть дозволити заглянути всередину чемодана. Він побачить там чисту білизну, бритвений прибор, рушник, примірник «Майн кампф», ілюстровані журнали, розшарпану книжку… А рація надійно схована між стінками подвійного дна чемодана. Словом, Дементьєв ішов за патрулем, не відчуваючи особливої тривоги.

У комендатурі вже було кілька затриманих патрулями офіцерів. Їх по черзі запрошували в кабінет чергового коменданта. Викликали, нарешті, і Дементьєва. Він увійшов у кімнату з чемоданом. Черговий комендант глузливо глянув на нього:

— Ваші документи…

Дементьєв подав документи, і комендант довго їх роздивлявся.

— Так… А куди ж це ви зібрались?

— Перебираюсь з тимчасового житла на постійне. З готелю на приватну квартиру, де трохи дешевше.

— В якому готелі ви жили?

— «Брістоль», номер триста п'ятий.

Комендант подзвонив у готель і переконався, що затриманий говорить правду.

— Куди саме ви йшли?

— Бастіонна, чотири, квартира дев'ять.

Комендант викликав патрульних, які затримали Дементьєва:

— Де ви затримали капітана?

— На розі Бастіонної.

— Проведіть капітана до його квартири. Допоможіть донести чемодан… Пробачте, капітане, але служба це служба.

— Я все розумію. До побачення…

Патрульні йшли поруч Дементьєва; один з них ніс чемодан. Раптом Дементьєву пригадалися слова Маяковського: «Моргнув одним оком носій кмітливо — хоч речі знесе вам задарма». Дементьєв не втримався і засміявся.

Солдат, що ніс чемодан, зніяковіло промовив:

— Нам наказали, пане капітан. Наша справа така — накажуть, то виконуй.

— Нічого, нічого, солдате. На військовій службі всяке буває, я розумію…

І все-таки солдати дійшли з Дементьєвим до самих дверей квартири. Одне з двох: або вони хотіли вислужитись перед ним, або ж комендант наказав їм перевірити, чи піде капітан на названу ним адресу. Коли Дементьєв відімкнув двері своїм ключем, солдати побажали йому на добраніч і пішли, гупаючи по східцях важкими чобітьми.

Замкнувшись у своїй кімнаті, Дементьєв швидко встановив рацію і передав коротку радіограму:

Упакувавши чемодан, Дементьєв ліг на диван і задумався… Цікаво, чому про початок евакуації військ Мельх Занделю сказав, а йому — ні? А втім, — в кінці дня вони просто не бачились. Та це й не дуже важливо. Найголовніше: чи зможе він завтра потрапити в порт? Тривога довго не давала Дементьєву заснути.

Він уявив собі, як полковник Довгальов читає зараз його першу радіограму. Права брова у полковника піднімається вище за ліву — це завжди, коли він сердиться. Справді, хіба можна так повідомляти? «Можливо, починається…» Але розвідник мусить повідомляти тільки те, що він знає. Ні слова домислу! Дементьєв нещадно виганяв із своєї розвідроти кожного, хто, доповідаючи після виконаного завдання, намагався хоч трохи фантазувати. «Ви мені не потрібні, — говорив Дементьєв. — Ви не розумієте, що найменша ваша неточність може коштувати солдатам крові». Сам Дементьєв був надзвичайно точний. Одного разу, перебуваючи у ворожому тилу, він пристрілив гітлерівського полковника. Доповідаючи про це начальству, він сказав так: «Думаю, що це був полковник. Але не певний. Адже шинель з відзнаками полковника міг випадково або помилково одягти і хтось інший». — «Може, її генерал одягнув?» — засміявся начальник. «Може, й генерал», — зовсім серйозно згодився Дементьєв. З того часу в розвідроті ходив жарт. Притягне хтось «язика», у нього питають: «Кого спіймав?» Розвідник відповідає: «По шинелі наче рядовий, а проте — може, й генерал…»

Ні, ні, точність насамперед. Адже майор Зандель про початок евакуації сказав нетвердо. Він сказав: «Здається, сьогодні…» Більше ніяких підтверджень немає. Якщо не вставити слово «можливо», це значить, що полковник Довгальов одразу сповістить командування про початок евакуації. Надійде наказ авіації йти навперейми кораблям. Рискуючи життям, літаками, льотчики прориватимуться крізь зенітний вогонь лінії фронту. Назустріч їм вилетять ворожі винищувачі. Льотчики прорвуться до моря, а там немає нічого… Ні, ні, це слово «можливо» коштує надто дорого, щоб легковажно поставитись до нього. Так, евакуація починається. І, може, вже сьогодні вночі. Але точно він не знає. Не знає, і все…

Посильний солдат від Мельха підняв Дементьєва о шостій годині ранку. Коли Дементьєв прийшов у відділ, там були вже майже всі офіцери. Мельх давав накази, і офіцери майже бігом залишали його кабінет. Дементьєв ждав своєї черги, але Мельх ніби не помічав його. Закінчивши розмову з одним із офіцерів, Мельх повернувся до Дементьєва:

— Погасіть світло і підніміть штори.

Великий кабінет залило синювате ранкове світло. За вікном сипав мокрий сніг. Обличчя у всіх посіріли.

І ось у кабінеті залишилися тільки Мельх і Дементьєв.

— Капітане Рюкерт, з вами у мене особлива розмова… — Мельх вийшов з-за столу і сів у крісло навпроти Дементьєва. — Саме з вами, бо із усієї цієї когорти, — Мельх презирливо кивнув на порожні стільці, — тільки у вашій особі я бачу людину, котра знає, що таке наказ, і не любить питати зайвого. — Він говорив, не відриваючи очей від Дементьєва. — Загибель нашої імперії — маячня істериків. Цього не буде, капітане, якщо навіть росіяни розітруть на порох Берлін, якщо навіть вони виграють війну! Є люди, які її піднімуть так швидко, що ті самі ж росіяни не встигнуть опам'ятатись. Але ви розумієте, капітане, що зробити це голими руками не можна. Ці люди мусять мати кошти, щоб знову розпочати свою велику справу. Так ось, їм, цим людям, ми й відправляємо звідси все найцінніше. За це відповідає наш відділ — я і ви.

— Я виконаю будь-який ваш наказ! — урочисто промовив Дементьєв, віддано дивлячись Мельхові у вічі.

— В музеї все готове?

— Крім адреси на ящиках.

— Візьміть зараз солдатів з собою, вони напишуть адреси.

Мельх простягнув Дементьєву складений папірець. Дементьєв розгорнув його і прочитав: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

— Це, як ви догадуєтесь, адреса умовна, але вантаж попаде саме туди, куди слід.

— Кому здати ящики в порту? — підводячись, спитав Дементьєв, напружено чекаючи відповіді, від якої могло залежати все.

— Пакгауз номер чотирнадцять, Ріхард Брандт. Одержите розписку: «Прийнято стільки-то ящиків». Потім розписку віддасте мені. І все. Можливо, що Брандт сам приїде в музей.

• Предыдущая
• 10/53
• Следующая