Таємнича Африка - Фрайберг Герман - Страница 15
- Предыдущая
- 15/23
- Следующая
Коли я з своїми супутниками підійшов до художника, він одкинув рушницю і засміявся так, як людина, що повернулася з того світу, як людина, що народилася вдруге. Я теж сміявся разом з ним. А коли я розповів про нашу невдачу з медом, ми зареготали ще дужче. Десятеро негрів сміялися разом з нами.
А як же леви на скелі? Ми глянули в тому напрямку — від них не лишилося й сліду. Коли б не намальована картина, можна було б подумати, що це сон.
У ЗМІЇНІЙ ПЕЧЕРІ
— Батурі (біла людино), — сказав мій провідник на третій день наших блукань, — якби Яро міг зробити вогонь, він приготував би тобі жирну печеню. Тут багато змій.
– І ти аж тепер кажеш мені про це? — розсердився я. — Тож і не дивно, що тут немає жодної живої душі.
— Яро нічого не казав, щоб тобі не було страшно, батурі. Сюди ніхто не ходить. В цій місцевості повно отруйних гадюк. Яро вже багато вбив їх. Коли Яро вранці кладе на сонце просяну солому, на якій ми спимо, то майже завжди знаходить у ній гадюку.
— Ти справді дуже турбуєшся про мене, Яро, — відповів я. — Але з печенею, любий мій, нічого не вийде. Краще побережи сірники.
Однак Яро не міг забути про смажених змій. Мені теж цукрова тростина вже остогидла, до того ж я знав, що в цій місцевості тубільці їдять удавів. Кінець кінцем я попросив Яро роздобути на кілька днів м'яса.
Мешканці степу завжди мають при собі ніж або кинджал. У Яро до лівої руки теж був прив'язаний великий ніж. І ось він вирушив на лови, а я залишився сам у печері, де ми перед цим ночували. Вона була невисока: я ледве міг випростатися на весь зріст. Я не з лякливих, але від думки про неприємних сусідів — отруйних змій — мені стало трохи моторошно. Як би тепер знадобилася похідна аптечка з сироваткою проти зміїних укусів!
Думаючи про це, я зненацька помітив щось темне; воно повзло в мій бік, втупивши в мене заленкуваті очі, що світилися фосфоричним світлом. Кажуть, що змії гіпнотизують свою жертву поглядом. Мабуть, тут є деяка правда. Особливо страшно стає від зловісного блиску зміїних очей у темряві. Очевидно, є люди й тварини, які не в змозі ворухнутися під цим поглядом. Але мене життя серед дикої природи навчило блискавично реагувати на небезпеку. Я кинувся до гадюки і щосили придавив ногою до землі її маленьку голову з роздвоєним язиком і отруйними зубами, від укусу яких людина вмить втрачає свідомість.
Однієї такої пригоди з мене було досить. Я вже хотів піти по ліхтаря, щоб його світло лякало біля входу в печеру непроханих гостей, як зненацька поблизу щось зашаруділо. Невже знову гадюка? Я принишк, напружено прислухаючись. Шерех наближався. Ні, це не змія! Але що ж тоді? Це й не людина. Може, звір? Ні, його б відігнав мій запах. Я обережно виглянув з печери. Що це? Мені стало страшно. Леопард? Плямиста шерсть, як у степового леопарда. Але я міг і не розглядіти. Леопард — нічний звір. Я подався вперед. Голова й обриси тіла знайомі. Це ж гепард! На відміну від свого родича леопарда, найкровожерливішого з усіх нічних розбійників, гепард часто блукає поблизу людської оселі, і його легко приручити. Ми дивилися один на одного. Звір не рухався. Я міг досхочу милуватися його мускулястим сильним тілом: задні ноги в нього значно вищі від передніх, тому здається, ніби він завжди готовий до стрибка.
Гепард не боявся мене, і я вирішив, що його вже було приручено і він утік від свого господаря. Щоб упевнитися в цьому, я поманив гепарда свистом. І справді — нерішуче ступивши кілька кроків, гепард сів на задні лапи і подивився на мене, ніби хотів сказати: «Я до твоїх послуг, наказуй мені!»
Завжди відчуваєш радість, коли в такій самотині несподівано знаходиш товариша, навіть якщо це тварина. Гепард, певно, відчув у мені справжнього друга тварин, бо спокійно поставився до того, що я підійшов і почухав його за вухом. Незабаром ми стали найкращими друзями. Я знав, що в деяких районах Африки гепарда використовують як мисливського собаку і що він дуже добрий помічник на полюванні.
Коли я почув кроки Яро, то навіть пошкодував, що він уже повернувся. Тим часом настав вечір — той напівсутінок, який важко описати і який можна побачити тільки на західному узбережжі Африки.
— Батурі, Яро прийшов, — почув я голос свого провідника.
Не встиг він зайти до печери, як побачив два блискучих ока, що загрозливо дивилися на нього. Інстинктивно, як людина, що завжди готова до несподіванок, він схопився за свій страшний ніж, щоб кинутися назустріч ворогові. Певно, до цього самого приготувався і мій новий друг — гепард.
— Стій, Яро! — в останню мить вигукнув я. — Цей звір приручений! Це гепард, він сам підійшов до мене,
— Ну, тоді Яро зараз приготує смачну печеню з гадюк, — посміхнувшись, відповів негр. — Смажені змії — найулюбленіша їжа гепардів.
Мені було відомо, що гепард — один з кращих мисливців на змій.
Невдовзі приємний запах печені залоскотав у носі. Скоро вечеря була готова. Яро не чекав, коли я візьмуся за печеню, а відразу почав їсти, щоб додати мені мужності. Трохи повагавшись, підсів і я. На смак змії нагадували жирних в'юнів. Яро ніяк не міг наїстися. В гепарда теж, здається, розгорівся апетит. Він нерухомо сидів поряд зі міною і пожирав печеню очима. Оскільки ж Яро подбав про те, щоб у нас надовго було їжі, то гепард теж одержав свою пайку.
Мене чекала ще одна несподіванка.
— Батурі, — мовив Яро, засовуючи руку в кишеню свого бурнуса і витягаючи звідти цілу купу яєць цесарки. — Якщо вони тобі смачніші за смажених змій, то на їж. У Яро живіт уже повен.
Шкода тільки, що він не сказав цього з самого початку.
Цілу ніч наш новий супутник спокійно лежав біля моєї постелі. З заходом сонця місцевість ожила. Навколо з завиванням і сміхом, схожим на дитячий плач, блукали цілі зграї гієн та шакалів. Деякі наважились підійти до самої нашої печери. Гепард нашорошив вуха. Для мене це був давно знайомий нічний концерт; під цю музику я й заснув…
Наступного дня на нас наткнувся французький поліцейський патруль (це була територія французької Екваторіальної Африки[11]) і показав нам шлях на Абеше. Там я найняв ще кількох негрів і, поповнивши запаси харчів, рушив далі, в Кано, тисячолітнє місто ярмарків і казок біля південної межі Сахари. Звідти ми завернули на захід до Манделе. На мою радість, люди й коні були в доброму стані. Я їхав на чудесному арабському скакуні, який легко долав за день по сто двадцять і більше кілометрів. В Манделе ми знову поповнили запаси і подалися до Гамзи. Дорога була добра, і їхали ми швидко. Ландшафт був одноманітний, тільки поодинокі дерева вздовж рівчаків, де колись протікали струмки, звеселяли око. Грунт зверху зовсім висох, але, викопавши яму метрів зо два завглибшки, можна було добратися до води. Майже через кожні сорок кілометрів ми ставали на спочинок, щоб напоїти спраглих коней.
Незабаром ми досягли озера Модо-Дого, яке в порівнянні з озером Чад здається якимось ставком. Проте воно має свої переваги: вода в ньому придатна до пиття. Щоправда, перед вживанням її треба перекип'ятити. Вода ж озера Чад має присмак карболки, якого не можна позбутися ніякими засобами.
11
Французька Екваторіальна Африка — колишня велика французька колонія в Центральній Африці. 1960 року внаслідок національно-визвольної боротьби негритянських народів з неї утворилися чотири самостійні держави: Центрально-Африканська республіка, республіка Конго (із столицею Браззавіль), Габун і Чад.
- Предыдущая
- 15/23
- Следующая
