Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/31
• Следующая

Результат вийшов разючий і надзвичайний: зуби чудовиська раптово зімкнулися, і в ту ж секунду, припинивши переслідування, акула закрутилася на місці. Вона вистрибувала з води, мружилася і, не розтуляючи щелепів, крізь зуби відпльовувалася в усі боки.

Фукс тим часом благополучно добрався до судна, вибрався на борт і, знесилений, підсів до столу. Він намагався щось сказати, але від хвилювання горло його пересохло, і я поспішив налити йому чаю.

— Вам з лимоном? — питаю. Простягнув руку до блюдечка, а там нема нічого.

Тоді я все зрозумів. У хвилину смертельної небезпеки лимон потрапив мені під руку й вирішив долю Фукса. Акули, знаєте, незвиклі до кислого. Та що там акули, ви самі, юначе, спробуйте весь лимон одразу — так щелепи зведе, що й рота не розкриєте.

Довелося заборонити купання. Запас лимонів у нас, правда, ще зберігся, але не можна ж сподіватися, що завжди влучиш так вдало. Влаштували душ на палубі, обливали один одного з відра, але ж це все півзаходи, й спека замучила нас зовсім. Я навіть дещо схуд, і не знаю, чим би це все скінчилось, якби одного чудового ранку не повіяв, нарешті, вітерець.

Виснажений бездіяльністю екіпаж проявив незвичайну енергію. Ми в одну мить поставили паруси, й «Біда», набираючи ходу, пішла далі на південь.

Вас, може, здивує взятий мною напрям? Не дивуйтеся, гляньте на глобус: іти навколо світу вздовж екватора довго й важко. Багатьох місяців дороги вимагає такий похід. А от біля полюса ви легко можете хоч п'ять разів на день обійти земну вісь кругом, тим більше, що І дні там, на полюсі, бувають до шести місяців тривалістю.

От ми й прямували до полюса і з кожним днем спускалися все нижче. Пройшли помірні широти, наблизились до Полярного Кола. Тут уже, знаєте, холодок дається взнаки. Й море не те: вода сіра, тумани, низька хмарність. На вахту виходиш у шубі, вуха мерзнуть, на снастях бурульки.

Проте ми й не думали про відступ. Навпаки, користуючись попутними вітрами, ми з кожним днем спускалися асе нижче й нижче.

Легка зиб не завдавала нам турботи, екіпаж почував себе хороше, і я з нетерпінням ждав того моменту, коли на горизонті відкриється льодовий бар'єр Антарктики.

Й ось одного разу Фукс, який мав орлиний зір, несподівано вигукнув:

— Земля на носі!

Я було подумав, що в мене чи в Лома ніс не в порядку. Провів навіть долонею, втерся. Ні, все чисто.

А Фукс знову кричить:

— Земля на носі!

— Може, по носу земля? — кажу я. — То ви, Фукс, так би й казали. Пора звикнути. Та тільки не бачу я вашої землі…

— Так точно, по носу земля, — поправився Фукс. — Он там, бачите?

— Не бачу, признатися, — сказав я.

Але минуло ще з півгодини — й що б ви гадали? Точно. Тут уже й я помітив темну смужку на горизонті, й Лом помітив. Справді, схоже на землю.

— Молодець, Фукс, — кажу я, а сам беру бінокль, придивився і бачу — помилка! Не земля, а крига. Велетенський айсберг столовидної форми.

Ну, я взяв курс прямо на нього, й за дві години, виблискуючи тисячами вогнів у промінні сонця, що світило цілу добу, айсберг виник у нас перед носом.

Наче стіни кришталевого замка, височіли над морем голубі уступи. Холодом і мертвенним спокоєм віяло від крижаної гори. Зелені хвилі з рокотом розбивалися біля її підніжжя. Ніжні хмаринки чіплялися за вершину.

Я трохи художник в душі. Величні картини природи хвилюють мене надзвичайно. Схрестивши руки на грудях, я завмер від подиву, споглядаючи крижане громаддя.

І ось, де не взявся худющий тюлень, висунув з води свою безглузду морду, безцеремонно видерся по схилу, розлігся на кризі й давай, розумієте, чухати боки!

— Пішов геть, дурню! — крикнув я.

Думав — піде, а він хоч би що. Чухається, сопе, руйнує урочисту красу картини.

Тут я не витримав і зробив невибачний вчинок, наслідком якого ледве не стало безславне закінчення нашого походу.

— Подати рушницю! — кажу я.

Фукс шмигнув у каюту, виніс гвинтівку. Я прицілився… Бух!

І раптом гора, що здавалася непохитною твердинею, з страшенним гуркотом розкололася пополам, море закипіло під нами, крижані скалки загриміли по палубі. Айсберг зробив отаке сальтомортале, підхопив «Біду», й ми волею долі опинилися на самісінькій вершині крижаної гори.

Ну, потім стихії трохи заспокоїлись. Заспокоївся і я, оглянувся. Бачу — становище кепське: яхта застряла серед нерівностей криги; сіла так, що й не зрушиш, кругом непривітний сірий океан, а внизу, біля підніжжя крижаної гори погойдується той самий тюлень-негідник, дивиться на нас і посміхається зухвало.

Екіпаж, дещо приголомшений всією цією історією, мовчить. Жде, очевидно, пояснень незрозумілого явища. і я вирішив блиснути запасом своїх знань і тут же, на кризі, прочитав невелику лекцію.

Ну, пояснив, що айсберг взагалі небезпечний сусід для корабля, особливо літньої пори. Підтане підводна частина, порушиться рівновага, переміститься центр ваги, — й вся ця громадина держиться, так би мовити, на чесному слові. І тут не те що пострілу, тут голосного кашлю буває досить, щоб рухнула вся ця природна споруда. І нічого дивного нема, якщо айсберг перевертається… Отак-то.

Ну, екіпаж вислухав з належною увагою мої пояснення. Фукс скромно промовчав, а Лом із властивою йому безпорадністю поставив дещо неделікатне запитання.

— Гаразд, — каже, — як він перевернувся — це діло минуле, а ви, Христофоре Боніфатійовичу, скажіть, як його назад перевертати?

Тут, юначе, справді подумаєш: як її перевертати, таку громадину? А робити щось треба. Не вік же сидіти на кризі.

Ну, я заглибився в роздуми, почав обмірковувати наше становище, а Лом тимчасом підійшов до справи дещо несерйозно, з кондачка: переоцінив свої сили й вирішив самостійно спустити яхту на воду. Взяв, розумієте, сокиру, розмахнувся і відколов глибу тонн на двісті.

Він, очевидно, хотів підрубати таким способом нашу крижану підставку. Намір дуже похвальний, але зовсім не обгрунтований. Недостатні пізнання в галузі точних наук не дозволили Лому передбачити результати його зусиль.

А результати вийшли якраз протилежні. Як тільки брила відкололася від нашої гори, гора, зрозуміло, стала легшою, набрала деякого додаткового запасу плавучості, спливла. Словом, до того часу, коли я виробив план дій, верхівка айсберга разом з яхтою завдяки зусиллям Лома піднялася ще футів на сорок.

Тут Лом опам'ятався, розкаявся в своїй легковажній поведінці й з усією старанністю, на яку він був здатний, взявся виконувати мої накази.

А мій план був простіш простого: ми поставили паруси, натягнули шкоти й разом з айсбергом повним ходом пішли назад, на північ, ближче до тропіків. І тюлень з нами поплив.

І ось, знаєте, тижня не минуло, наша крижинка почала танути, зменшуватись у розмірах, потім одного чудового ранку хруснула, зробила повторний переворот, і «Біда», як із стапеля, м'яко стала на воду. А тюлень, розумієте, опинився нагорі, але не втримався, посковзнувся і плюх мішком до нас на палубу! Я схопив його за шкуру, відшмагав ременем для остраху й відпустив. Хай плаває.

А Лом тимчасом зробив поворот. «Біда» знову лягла на курс «зюйд», і ми вдруге пішли до полюса.

Знову сірі хмари, тумани, знову шуби довелось надягти…

Й ось одного разу в морозну погоду ми йдемо не поспішаючи. Раптом як бухне! Вибух не вибух, грім не грім — не розбереш.

Підождали, прислухались — тиша, потім знову: бабах! І знову тиша.

Я зацікавився, замітив напрям і повів «Біду» назустріч загадковому явищу.

• Предыдущая
• 15/31
• Следующая