Смок і Малий - Лондон Джек - Страница 10

• Предыдущая
• 10/55
• Следующая

День у день пливли вони вниз швидкою річкою, і з кожним днем крига насувалась на них. Перш ніж отаборитися на ніч, вони вирубували в кризі ополонку для човна, а самі йшли футів за сто на берег. Вранці трощили лід, що намерзав за ніч, і тягли човна до води. Малий приладнав у човні залізну пічку, і Спраг із Стайном цілі години грілися біля неї. Вони скорилися й не давали більше наказів; єдине їхнє бажання було дістатися Доусона. Малий, невтомний та веселий песиміст, часто наспівував чотири рядки дивної пісні, кінець якої він забув. Що холодніше ставало, то частіше він співав:

Минаючи гирла Гуталінкви та Великого й Малого Лососів, вони бачили, як течія несла кригу до Юкону. Лід збивався навколо човна й примерзав до бортів, тому на ніч вони мусили витягати його на берег. Вранці човна переносили на чисту воду.

Останню ніч на березі вони провели між гирлами річок Білої та Стюарт, а вранці перед ними з'явився Юкон, весь аж білий від криги, що скувала всю його широчінь. Малий лаявся не так безтурботно, як звичайно, і сумно поглядав на Кіта.

— Наш човен буде останній, що прибуде у Доусон цього року, — мовив Кіт.

— Але ж води ніде немає, Смоку!

— Тоді поїдемо по кризі. Вперед!

Спрага і Стайна, незважаючи на їхні протести, втягли до човна. Протягом півгодини Кіт та Малий прорубували собі шлях до швидкого, але повного шереху струменя. Та тільки їм пощастило визволитися від берегового льоду, як човна затерли плавучі крижини; проволікши його ярдів сто, вони обідрали борт і мало не потопили човна. Нарешті хлопці вибились на течію, і їх понесло на середину.

По річці вже йшов не шерех, а лід. Відштовхуючись веслами від криги, часом вилазячи на неї, щоб просунути човна, вони через годину досягли стрижня. Річка почала ставати. Брила примерзала до брили, і човен врешті опинився в центрі великого айсберга, сімдесят п'ять футів у діаметрі. Іноді їх несло боком, іноді кормою наперед, ріка щосили намагалася порвати свої пута, щоб тут же потрапити в інші, ще міцніші. Час минав, а Малий спокійно топив пічку та співав свою бойову пісню.

Надійшла ніч, і після довгих марних спроб провести човна до берега вони безпорадно посувалися вперед крізь темряву.

— А що як ми проминемо Доусон? — спитав Малий.

— Тоді вернемося назад, — відповів Кіт, — якщо нас до того не зітре на порох.

Небо було ясне. Вгорі блимали зорі, в їхньому мерехтінні вони бачили, як обабіч невиразно маячіли обриси гір. Біля одинадцятої вони почули попереду приглушений гуркіт. Крижини стишували хід; брили нагромаджувалися й тріщали. Річка ставала. Одна брила стала руба, перекинулась через їхню крижину і знесла геть половину човна. Друга половина не потонула, бо лід міцно тримав її, але на мить перед очима мандрівників майнула темна вода. Річка спинилась. Через півгодини вона зірвалася й знову рушила. Це тривало і годину, потім лід знову її скував Силкуючись, річка ще раз визволилася з пут і знов помчала вперед.

Тоді вони побачили вогні на березі; Юкон і корився і завмер тепер вже на шість місяців.

Цікаві, що зібралися подивитися, як стає річка, почули з темряви бойову пісню Малого:

Три дні працювали Кіт і Малий, переносячи півтори тонни вантажу з середини річки до дерев'яної хати на пагорку, що її купили Стайн і Спраг. Смерком, коли впоралися. Спраг покликав Кіта до себе в теплу кімнату. За дверима термометр показував шістдесят п'ять градусів нижче нуля.

— Вам, Смоку, ще не вийшов місяць, але ось ваші гроші й бувайте!..

— А як з контрактом? — запитав Кіт. — Ви ж знаєте, що тут голод. Людина не може дістати роботи навіть у шахті, якщо немає власних харчів. Ми ж умовилися…

— Не знаю я жодних умов! — урвав його Спраг. — Чи не так, Стайне? Ми умовилися про щомісячну платню. Ось вам гроші. Розпишіться й бувайте.

Кіт стиснув кулаки, і в нього аж в очах потемніло. Спраг і Стайн шарахнули від нього. Кіт ще ніколи не бився, до того ж він почував себе значно сильнішим за Спрага і просто посоромився його вдарити.

Тут Малий вставив і своє слово.

— Слухай-но, Смоку. Я не хочу більше мандрувати з оцим барахлом. Прийшов час одкараскатись від них. З тобою ми не пропадемо. Еге ж? Бери свої ковдри та чимчикуй до «Оленячого Рогу». Чекай там на мене. А я заберу в них, що мені належить, і дам їм трохи здачі. На воді я не вояка, а от тут, почуваючи під ногами твердий грунт, я хочу зняти невеличку куряву…

Через півгодини Малий з'явився до «Оленячого Рогу». Помітивши в нього кров на руках та подряпану щоку, Кіт зрозумів, що він таки дав Стайнові і Спрагові доброї здачі.

— Глянув би ти, що робиться в їхній хаті, — оповідав Малий. — Там такий рейвах! Б'юсь об заклад, що вони тиждень не висунуть носа на вулицю. Ну, та біс з ними. Що будемо робити, друже? Хліб коштує півтора долара фунт, і кажуть, що на роботу приймають тільки на своїх харчах. Оленина продається по два долари за фунт, але й її немає. У нас грошей стане на місяць — на харчі та набої. Давай рушимо на Клондайк. Як не буде оленів, то пристанемо до індійців. Але якщо за шість тижнів ми не здобудемо п'ять тисяч фунтів м'яса, то я… я ладен вернутися й просити пробачення у наших хазяїв. Що ж, по руках?

Вони міцно потиснули один одному руку. Кіт нерішуче сказав:

— Я нічого не тямлю в мисливстві.

Малий підняв свою склянку.

— Але ти любиш ведмедину, і я навчу тебе.

Через два місяці Смок і Малий повернулися з полювання на оленів у Доусон і зупинилися в «Оленячому Розі». Полювання було щасливе, м'ясо вони перевезли в Доусон і продали по два з половиною долари за фунт. Тепер у них було три тисячі доларів золотим піском та добра запряжка собак. Їм дуже повелося. Незважаючи на те, що шукачі золота загнали всю дичину далеко в гори, їм пощастило у вузькому міжгір'ї забити чотирьох оленів.

Звідки взялися ті олені — так ніхто й не знав, бо того самого дня чотири голодні індійські родини розповідали нашим мисливцям, що ось уже три дні не зустрічали жодної дичини. Вимінявши за м'ясо собак, що мало не здихали з голоду, та підгодувавши їх тиждень, Смок і Малий запрягли тварин і перевезли оленину на порожній ринок Доусона.

Тепер їхнім завданням було обернути свій золотий пісок на харчі. Борошно та боби коштували півтора долара за фунт, але важко було знайти людину, яка б згодилася продати їх. Доусон конав з голоду. Сотні людей з грошима, але без їжі збиралися тікати з міста. Багато спустилося річкою ще до того, як вона почала замерзати, а ще більше, захопивши останні запаси, пішли за шістсот миль по кризі в Дайю.

Смок зустрів Малого в добре натопленому салуні і побачив, що той аж сяє від радощів.

— Кепсько жити без віскі й цукру, — привітав його Малий, знімаючи шматочки льоду з вусів. — Допіру я дістав вісімнадцять фунтів цукру. Продавець запросив тільки по три долари за фунт. А як у тебе?

— Я теж не байдикував, — з гордістю відповів Смок. — Купив п'ятдесят фунтів борошна. А чоловік з Адамового струмка казав, що продасть мені завтра ще п'ятдесят фунтів.

• Предыдущая
• 10/55
• Следующая