На дикому Заході - Герштеккер Фридрих - Страница 33

• Предыдущая
• 33/48
• Следующая

— А містер Браун і досі хоче їхати в Техас? — спитала дівчина.

— Так, — мовив Гарпер і зразу посумнішав. — Ніяк не можу його відраяти. Думаю, що якби він сьогодні знайшов убивцю, то завтра й поїхав би. Він уже купив коня у вашого батька?

— Того я й питаю, — відповіла Маріон. — Батько сьогодні вранці казав, що має спіймати каштаного для містера Брауна. Мені страшенно прикро, що він через мене вас залишає.

— Так, либонь, мається бути, люба Маріон, — заспокоїв її Гарпер. — І може, то й добре, що вийшло саме так, а не інакше. Хтозна.

Ту хвилину якраз повернулася з городу місіс Робертс з Баренсом. А невдовзі під'їхало й двоє верхівців — Елен з молодим мулатом.

Дівчата давно знали одна одну й щиро привіталися. Місіс Робертс теж зустріла сироту дуже ласкаво. Елен несміливо спитала, чи вона не дуже запізнилася, бо трохи затрималася вдома.

— Ні, люба доню, — перебила її місіс Робертс. — Ми аж завтра вранці поїдемо до нової господи. Там ще треба буде докласти рук, бо навряд чи неодружений чоловік добре догляне своє господарство. Потім знайдемо суддю, щоб повінчав молодих. А ввечері відведемо їх додому, і ти, доню, лишишся з нашим негром при них.

Ішлося до обіду, однак ні Раусона, ні Робертса й досі не було. Мати вже нетерпеливилася. Аж ось вдалині загавкали собаки, й невдовзі по тому Робертс з Раусоном під'їхали до хати.

У Боувіта того ранку зібралося чимало фермерів і мисливців. Під крислатим деревом регулятори тісно обступили якогось чоловіка, що, вимахуючи руками, жваво розповідав їм, мабуть, щось цікаве. То був напівіндіянин. Він розказав, що від самих земель племені ірокезів ішов по сліду вкрадених коней, але десь за п'ять миль звідси згубив його і тепер повертається додому. Однак, почувши про збори регуляторів, завернув сюди, щоб сповістити їх ще й про цю крадіжку та описати, які саме були коні.

Канадець — бо він звав своєю батьківщиною Канаду — був низький присадкуватий чоловік, вилицюватий, з довгим чорним волоссям, темними очима, білими, як крейда, зубами й плескатим носом. Убраний він був цілком по-індіянському й підперезаний червоним вовняним поясом, вишитим пацьорками та прикрашеним пантерячими пазурами.

Регулятори саме говорили про те, що здебільшого сліди чомусь ведуть у їхню округу й тут загадково зникають, коли під'їхали Браун, Джонс і Кук. їх радісно привітали. Тим часом над'їхав ще й Гасфілд, і канадець став їм наново розповідати про свою біду. Джонс перебив його й спитав, чи серед украдених коней не було жеребця з чорною задньою ногою.

Канадець вражено глянув на нього й радісно закивав головою.

— Тоді я їх бачив, — сказав Джонс.

— Де?

— Миль за п'ятнадцять звідси. Вчора пізно ввечері. На гірському кряжі, що править за вододіл між Меймілом та цією річкою.

— І кудою їх гнано, дорогою чи…

— Вони перетяли дорогу якраз, коли я з того боку виїхав на гору.

— А скільки чоловік їх гнало?

— Я тільки одного розгледів.

— То вони! — зрадів канадець. — Один фермер теж їх бачив, але не зміг мені описати того чоловіка, бо був від них дуже далеко. Ну, я не гаятиму часу. Дякую вам за звістку. Прощавайте!

Канадець хотів уже йти сідлати коня, але Браун схопив його за рукав і ласкаво мовив:

— Побудьте ще в нас півгодини. Той слід не дуже певний, та й за цей час злодій недалеко втече. Крім того, кінь ваш он який стомлений, йому треба відпочити. Якщо ви за ці півгодини не передумаєте їхати, то візьмете мого коня. Ви на ньому швидко надолужите згаяний час. А коли їхатимете назад, то віддасте мені коня й заберете свого. Канадець погодився.

— Панове, — звернувся Браун до регуляторів, — я хочу насамперед відрекомендувати вам чужинця, що з ним познайомив мене містер Раусон і побажав, аби ми прийняли його як регулятора з Міссурі. Він сподівається, що таким чином можна налагодити зв'язок між нами й північними штатами. Як бачите, цей добродій почав з того, що справив чоловіка, в якого вкрадено коней, на правдивий слід, тож, мабуть, його можна сміливо допустити до наших таємних зборів. Ви згодні зі мною?

— Цілком згодні, — майже в один голос відповіли присутні.

— Що ви хотіли мені сказати? — спитав Кук, відводячи Брауна вбік.

— Не відходьте від регулятора з Міссурі, — швидко прошепотів Браун. — Він належить до банди. Цитьте, більше ні слова. Скажіть Вілсонові. І разом пантруйте його.

— То про канадцевих коней теж була брехня? — спитав Кук.

— Цитьте, він дивиться сюди, — мовив Браун. — Не треба, аби він помітив щось.

Вони розійшлися, але невдовзі Кук ще раз підійшов до ватажка й тихо мовив:

— Ну, тепер нехай начувається.

— Ви сказали Вілсонові? — спитав Браун.

— Так, не турбуйтесь.

Ту мить до них підійшов Гасфілд і спитав, чи не час уже починати. Браун мовчки відвів його вбік і коротко розповів про свою підозру.

Відразу по тому Гасфілд вернувся до гурту. Браун скликав регуляторів докупи й відкрив збори. Він став на пень і почав говорити про те, що їх усіх привело сюди.

— Ми сьогодні зібралися, друзі, щоб почати боротьбу з конокрадами. З відвертими ворогами легко давати раду. З тими ж, що прикидаються нашими друзями, що підлещуються до нас і вдень тиснуть нам руку, а вночі лигаються з розбишаками з інших округ, — неможливо. Але як же їх пізнати, спитаєте ви? Як нам їх викрити? Що ми можемо вчинити проти їхніх хитрощів і підступів? Багатьом із вас, мабуть, ця боротьба здається безнадійною. Однак послухайте, як я довідався про одну таємницю, що, либонь, наведе нас на правдиві сліди.

— Що ви відкрили? Хто це? Хтось із селища? — почулося звідусіль.

Джоне, який досі спокійно й самовдоволено стояв, прихилившись до дерева, крадькома позирнув на хату — хотів пересвідчитись, чи в найгіршому випадку зможе добігти до свого коня. І зустрівся поглядом з Куком, що стояв біля самого нього. Той приязно шепнув йому:

— Правда ж, вам пощастило, що ви попали на ці збори? Ото здивуються ваші земляки в Міссурі, коли почують про них.

— Атож, дуже пощастило, — відповів Джоне. — Мені страшенно кортить знати, про кого йдеться. Шкода, що я сам не знаю тутешніх людей.

— Ще, може, взнаєте, — мовив Кук. — Слухаймо лишень далі.

— Зараз, друзі, — заспокоював Браун нетерплячих, — ви про все дізнаєтесь. Майте тільки терпець. Кілька тижнів тому я випадково підслухав розмову двох добродіїв. Вони домовлялися за пароль, щоб з його допомогою можна було порозумітися з кимось третім, у якомусь іншому місці.

— Ви щось хотіли? спитав Кук Джонса, що ту мить намірявся проскочити повз нього.

— Лиш кухоль води, — прошепотів той. — Я зараз повернуся.

— Ліді, дай містерові Джонсові кухоль води! — гукнув Кук так голосно, що всі здивовано глянули на нього.

Браун усміхнувся й на мить замовк. Джоне пополотнів. Негритянка схопила кухля й підбігла до дерева, на яке сперся Джоне.

Той подякував, узяв кухоль і став пити. Тепер він був оточений. Вілсон теж підійшов до них, попросив і собі води, потім став по один бік, а Кук по другий бік чужинця.

Браун, що все те бачив, по короткій мовчанці повів далі:

— Вони домовились про такий пароль: прибулець мав спитати про Фурш-ля-Фев, про пасовиська в нашій місцевості й попросити кухоль води. І хто, ви думаєте, зрадник серед нас?

Усі мовчали.

— Слухайте добре! — підвищив голос ватажок регуляторів. — Я сьогодні ночував у нашого односельця Еткінса — то цей Еткінс зрадник.

— Дивно, — прошепотів Кук і довірливо поклав руку на плече Джонсові. — Дуже дивно.

Джоне відчув на собі погляд ватажка регуляторів. Він знав, що тепер йому лишилось тільки одне: тікати. Він миттю сягнув під куртку, де тримав ножа, і глянув на свого коня.

— А той шахрай, — вів далі Браун, — що крадькома прибув у злодійських справах до нашого селища і, вдаючи регулятора з Міссурі, пробрався навіть на наші збори, — ось він!

• Предыдущая
• 33/48
• Следующая