Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек - Страница 4

• Предыдущая
• 4/36
• Следующая

Єнік швидко переконався, що дядечко Франтішек не тільки не сердитий і не суворий, але найкращий дядечко в світі; до того ж, він сміливий, досвідчений і спритний — справжній герой.

Те, що хлопець переконався в усьому цьому, було непогано; але гірше було те, що він побачив також, як дядечко Франтішек його любить. Єнік швидко зрозумів, що дядечко лише погрожує, але не карає, що він хоч і лається інколи, проте його міцна рука може хіба пестити. Дядечко Франтішек не давав Єнікові нудьгувати за домівкою, постійно дбав про те, щоб хлопець був ситий і мав м'яку постіль; дядечко Франтішек невтомно просвіщав Єніка й Вацлава, давав їм численні поради, показував під час подорожі все, варте уваги. Просто дивно, що цей мисливець за орхідеями й квітникар уподобав собі подорожі по далеких країнах. Адже за своїми знаннями пан Долежал міг бути професором.

«Брати» Вацлав і Єнік часто заводили розмову про дядечка Франтішка, як тільки він залишав їх на самоті. Обидва сходилися на тому, що це надзвичайно освічена людина; їхня повага до нього не перетворилася з часом на обожнювання тільки тому, що пан Франтішек «хворів» на безмежну добрість.

Щоб Єнік і Вацлав змогли побачити Усмаль, експедиція з порту Веракрус рушила до Прогресо, гавані столиці Меріди, звідки всі троє дісталися до американських Фів^[6], Усмаля. Єнік і Вацлав захоплено оглянули величні руїни храмів, палаців і пірамід епохи розквіту народу майя.

З Усмаля наші мандрівники вирушили на південь, у Кампече. Там дядечко Франтішек і двоє «братів» сіли на пароплав, який плив з товаром та пасажирами до порту Кармен у гирлі ріки Канделярія. Дядечко Франтішек обрав цей порт тому, що там найлегше було купити візок, ящики та в'ючаків. Звідти, простуючи вгору проти течії річки, мисливці могли без надто великих зусиль дістатися вглиб півострова.

Південна частина Юкатану заселена значно менше, ніж північна, але, якщо йти уздовж рік, то можна надибати села й самотні ранчо, де місцеве населення, здебільшого метиси й креоли, за існуючим тут звичаєм завжди охоче й безкорисливо виявить подорожнім належну гостинність.

У Мексіці дороги, як правило, дуже кепські, але вздовж піщаного узбережжя Юкатану і в карстовій центральній частині півострова вони взагалі майже непрохідні. Печери, ущелини, прірви, підземні річки — все це, може, й привабливе для мандрівника, який шукає пригод, але Франтішек Долежал та його друзі мали іншу мету й інші наміри. Вони хотіли досягти одвічних лісів на кордоні Гватемали й тому швидко посувалися вперед у супроводі чотирьох найнятих людей — негра Хосе й трьох індіанців, недовірливих, мовчазних, зате старанних і спритних. Життя індіанців на Юкатанському півострові не дуже солодке — стосунки між землевласником та його слугами або сільськогосподарськими робітниками багато в чому нагадують рабство, яке, щоправда, давно вже скасоване.

Подорож уздовж ріки була для наших мисливців приємною; тут не було неродючих, випалених сонцем схилів, як на півночі; дорога вилася чудовою долиною, яка то розступалася, то знову звужувалася. Там, де шар родючого грунту грубший, землі було дбайливо оброблено; взагалі земля в штаті Кампече набагато родючіша, ніж у північному Юкатані. Тут вирощують рис, кукурудзу, кавове дерево, цукрову тростину, тютюн і майже повсюди — чорні боби, так звані «фріхолес», харч бідняків. Навколо хиж, споруджених з колод, скріплених між собою ликом замість гвіздків і шипів, та навколо мазанок ростуть стрункі кокосові пальми й незліченні хлібні, бананові та помаранчеві дерева.

Експедиції не загрожувала ніяка небезпека: тут на грабунок зважуються хіба що мандрівні індіанські племена, а троє наших друзів були добре озброєні й подорожували лише вдень, завидна. На ніч вони знаходили притулок у метисів, які виявляли їм щедру гостинність, бо завжди були раді освіченим людям.

Дядечко Франтішек не встигав відповідати на запитання своїх молодих друзів. Єнік і Вацлав, наприклад, зацікавилися, чому тут вирощують стільки сисалових агав, і дуже здивувались, дізнавшись, що з волокон цієї рослини жінки сукають тут вірьовки, плетуть мати, сіті й такі інші вироби. Росте тут також бавовник, але йому не приділяють належної уваги.

Одне слово, кожен день приносив нашим мандрівникам щось нове й цікаве. За тиждень вони дісталися до ранчо дона Фернандо, де мали намір добре відпочити перед тим, як рушити далі, углиб лісів.

— Єндо, Єніку! От капосний хлопчисько!

— Іду, дядечку, біжу! — озвався Єнік звідкись із заростів, і не встиг Вацлав дійти до пагорба, як Єнік уже стояв коло дядечка Франтішка.

Слідом за ним із хащів вийшли негр Хосе та один із індіанців. У високо зведеній руці хлопець тримав якусь рослину з фіолетовими квітами.

— Де тебе носить, шибенику? Цілісіньку годину гукаю тебе, шукаю скрізь, — уже трохи лагідніше мовив дядечко, одразу ж забувши про свої погрози спустити з хлопця шкуру.

— Поки ви спали, — почав пояснювати Єнік, — ми втрьох пішли до лісу на розвідку. Подивіться, що я знайшов. Схоже на косарика, але як пахне! А колір!

— Це болотяна рослина. І як ти наважився заходити так далеко? Постривай, ось я прив'яжу тебе до воза! Ти, бачу, забув, що ми в дикому Юкатані, в країні змій і крокодилів, жовтої гарячки й малярії!

Добре, що дон Фернандо Альварес не розумів по-чеському! Він обов'язково заперечив би проти такого страхітливого опису його батьківщини — адже місцеві жителі люблять Юкатан, який він є, і вважають себе справжніми мексіканцями. Клімат на Юкатані здоровий, хоч і трохи мінливий.

На землю швидко спускалася ніч, і до ранчо звідусіль поспішали пастухи, робітники та ратаї. Був червень — місяць, коли на Юкатані настає пора весняних польових робіт, що їх часто переривають страшні грози, які приходять із північного заходу.

От і сьогодні на ніч збиралася буря, і все живе квапилося сховатися під захисток ранчо та решти будівель, які разом з головним будинком утворювали квадрат, і тому маєток нагадував невелику фортецю.

Після вечері, на яку зійшлися до просторої кімнати всі члени родини й слуги, ніхто навіть не подумав про те, щоб іти спати. Здійнявся сильний вітер. Надходила гроза. Всі вікна й двері, всі щілини з півночі й заходу були дбайливо позатикані, віконниці защеплені на гачки, ворота підперті й закладені колодами: тутешні старожили добре знають, на що здатні юкатанські бурі. Вони вже гадали, що цього літа обійдеться без грози — червень був наприкінці, — але сьогодні, очевидно, одна з них таки здійметься.

— Гарне місце вибрав я для нашого ранчо! — мовив дон Фернандо й задоволено потер руки. — Ліс і пагорб захищають нас від найстрашніших бур. А втім, примхи тутешнього клімату люди знали давно: всі ранчо з давніх-давен будувалися в затишних місцях.

Останні слова дона Фернандо наштовхували присутніх на спогади про минуле, й невдовзі одна по одній полилися розповіді про колишню славу цього краю.

Коли черга дійшла до індіанців, вони з гіркотою згадали минувшину, як непрохані гості завоювали їхню батьківщину й споконвічних гордих господарів цієї прекрасної, винятково родючої землі перетворили на покірних слуг, старців та рабів.

Дядечко Франтішек слухав усе це з великою цікавістю, та, спостерігши, що розмова повільно, але певно починає переростати в небезпечну суперечку, він сам, як нейтральний чужинець, зголосився розповісти, що з цього приводу сказано в історії Мексіки.

— Невже ви, чужинець, цікавитеся історією нашої країни? — здивувався ранчеро, а його дружина, креолка за походженням, склала на колінах руки й зацікавлено схилила набік голову.

Інші присутні тихо підійшли до гурту чужинців, один з яких, отой чорнявий, умів так гарно розповідати.

• Предыдущая
• 4/36
• Следующая