Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович - Страница 35
- Предыдущая
- 35/36
- Следующая
Я облетів увесь головний коридор, заглянув у величезний зал, в їдальню, на “стадіон”, у басейн. Всюди пурхають, скачуть, лазять люди. Всюди дзвінкі голоси і сміх. Але Тоні не було… Мені стало сумно, і я рушив у зоолабораторію поговорити з своїм чотириногим другом.
Нарешті настав день свята. Для того, щоб численні колоністи могли розташуватися зручніше, силу ваги на Зірці майже зовсім знищили. І присутні розмістилися рівномірно по всьому простору. Люди обліпили стіни, заповнюючи зал, як мухи-дрозофіли скляну коробку.
В кінці коридору було споруджено “естраду”. За нею містився художньо виконаний світний транспарант. На ньому було зображено нашу Землю, над нею — Зірку Кец, ще вище — Місяць. У великому овальному отворі транспаранта виднілася платинова статуя Костянтина Едуардовича Ціолковського. Він був зображений у своїй улюбленій робочій позі: поклавши дощечку з папером на коліна. В правій руці його був олівець. Великий винахідник, який показав людям шлях до зірок, ніби припинив свою роботу, прислухаючись до того, що будуть говорити оратори. Художник-скульптор передав з надзвичайною виразністю напруження обличчя глухуватого дідуся і радісну усмішку людини, яка “не прожила марно” своє довге життя. Ця сріблясто-матова статуя, ефектно освітлена, справляла незабутнє враження.
Стіл президії заміняло золоте кільце, яке висіло в повітрі. Воно нагадувало “молодик” Землі. Навколо цього кільця, придержуючись за нього руками, розмістилися члени президії. В центрі з’явився директор Пархоменко. Зал привітав його вигуками й оплесками.
Я відчув, що хтось торкнувся моєї руки. Обернувся — Тоня!
— Ти!.. — тільки й міг вигукнути я. Так несподівано для себе, я почав називати Тоню на “ти”.
Хоч на Кеці це й не заведено, ми міцно потиснули одне одному руки.
— Робота затримала! — сказала Тоня. — Я зробила ще одне відкриття. Дуже корисне тут, але, на жаль, на Землі його навряд чи можна застосувати… Пам’ятаєш той випадок, коли маленький астероїд мало не спричинився до катастрофи, пронизавши наше житло? Це переконало мене в тому, що хоч такі випадки й мало ймовірні з погляду теорії ймовірності, але все ж трапляються. І от я винайшла…
— Значить, не відкриття, а винахід?
— Так, винахід. Я винайшла апарат, який реагує на наближення навіть найменших астероїдів і автоматично заздалегідь відсуває Зірку з їхнього шляху.
— На зразок радіоапаратів, які попереджають кораблі про айсберги, що з’являються на їх шляху?
— Так, з тією лише різницею, що мій апарат не тільки попереджає, а й відсуває наш “корабель” вбік. Я потім розповім тобі докладніше… Пархоменко вже починає свою доповідь.
Все затихло.
Директор поздоровив з “успішним закінченням зоряного року”. Вибух оплесків, і знову тиша.
Потім він, підбиваючи підсумки, говорив про те, що Зірка Кец, дітище Землі, “починає повертати борг своїй матері”. Пархоменко говорив, що в кецівців є величезні досягнення, що вони своїми роботами в галузі астрономії, аерології, геології, фізики, біології збагатили все людство. Скільки зроблено великих наукових відкриттів, скільки розв’язано нерозв’язних на Землі завдань! Надзвичайно цінні відкриття зробив, наприклад, Тюрін. Йог “Будова Космосу” ввійде в історію науки як класична праця, що створює епоху, його ім’я стає в ряд таких титанів науки, як Ньютон і Галілей.
Високу оцінку дістали і роботи аеролога Кістенка, геолога Соколовського, “видатного винахідника і експериментатора товаришки Герасимової”, згадано було
І мою скромну працю, як мені здається, над міру оцінену,
— Справжнім героєм — завойовником небесних просторів виявив себе товариш Євгеньєв, — сказав Пархоменко і почав аплодувати комусь позад себе.
Євгеньєв! Чорнобородий! Я витягую шию, щоб розглядіти його, але герой ховається. Він не вийшов навіть на оплески.
— Він, товариші, занадто скромний, — сказав Пархоменко. — Але ми примусимо його зробити доповідь про свої надзвичайні пригоди в поясі астероїдів. Начальник експедиції повинен звітувати перед нами.
Євгеньєв, нарешті, з’явився в кільці. Я відразу пізнав його.
— А ти б пізнала? — спитав я Тоню. Тоня посміхнулась.
— Серед безбородих — пізнала б, але серед таких же бородатих, як він, навряд чи. Я ж тільки мигцем бачила його, коли він їхав на аеродром.
Євгеньєв заговорив. При перших же його словах Тоня раптом дуже зблідла.
— Що з тобою? — злякано крикнув я.
— Та це ж Палій! Його голос… Але як він змінився! Палій-Євгеньєв… нічого не розумію!
Я, мабуть, зблід не менше, ніж Тоня: так схвилювала мене ця новина.
— Як тільки він закінчить промову, ходімо до нього! — сказала Тоня рішучим тоном.
— Може, тобі зручніше самій? Вам багато про що треба поговорити.
— У нас немає таємниць, — відповіла Тоня. — Так краще. Ходімо!
І як тільки овації вщухли і чорнобородий відійшов від “стола”, Тоня і я попрямували до нього.
Урочиста частина засідання закінчувалась. “Рій мух” заворушився. Грав оркестр. Усі співали хором “Зоряний гімн”. Починався карнавал квітів.
Доклавши чимало сил, щоб пробитися крізь юрбу, ми, нарешті, наблизилися до Палія. Побачивши Тоню, він усміхнувся й крикнув:
— Ніно! Товариш Артем’єв! Здорові були!
— Ходімо куди-небудь в затишний куток. Мені треба поговорити з тобою, — сказала Тоня і вхопила букет запашних фіалок, що плавав у повітрі.
— І мені теж, — відповів Палій.
Ми полетіли в далекий куток залу, але й там було занадто шумно. Тоня запропонувала перейти в бібліотеку.
Палій-Євгеньєв був у чудовому настрої. Він запропонував нам “сісти” на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він з надзвичайною швидкістю й спритністю підставив під себе стілець, що літав у повітрі, і, придержуючи його ногами, “сів”. Ми зробили те саме, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік — Палій поставив її стілець поряд з собою. Я висів вниз толовою, але не хотів змінювати своє положення, щоб не викликати сміху Палія незграбними рухами.
— Так оригінальніше, — сказав я.
Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня теж не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було зовсім ніякове. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони говоритимуть. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:
— Товариш Артем’єв твій наречений?
Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають, коли навіть умлівають. Що відповість Тоня?. Я пильно подивився на неї.
— Так, — відповіла вона, не вагаючись.
Я зітхнув з полегкістю і відчув себе твердіше на “повітряному” стільці.
— То я не помилився, — тихо сказав Палій, і в його голосі забринів сум.
Отже, і я не помилився, гадаючи, що в них щось було, крім наукового інтересу.
— Я дуже винен перед тобою, Ніно… — сказав Палій, помовчавши.
Тоня ствердно кивнула головою. Палій глянув на мене.
— Ми — товариші, - сказав він, — а з товаришами можна говорити цілком одверто. Я кохав тебе, Ніно… Ти це знала?
Тоня трохи похилила голову.
— Ні.
— Вірю. Я добре вмів приховувати свої почуття. А ти як до мене ставилась?
— Для мене ти був другом і товаришем по роботі.
Палій кивнув головою.
— І в цьому я не помилився. Ти захоплювалась нашою роботою. А я страждав, дуже страждав! Пам’ятаєш, з якою радістю прийняв я пропозицію їхати на Далекий Схід. Мені здавалося, що коли мене не буде біля тебе…
— Я була дуже засмучена, коли наша робота припинилася на найцікавішому місці. Адже всі записи робив ти. У тебе залишилися формули. Без них я не могла йти далі.
— І тільки через ці формули ти шукала мене по землі і по небу?
— Так, — відповіла Тоня.
Цього разу Палій щиро розсміявся.
— Все, що робиться, робиться на краще. Ти не раз дорікала мені, Ніно, що я занадто всім захоплююсь. Так! Це моя вада, але й моя перевага… Без цього захоплення я не вчинив би “дванадцяти подвигів Геркулеса”, про які сьогодні казав Пархоменко. До речі, нас усіх представляють до нагороди. Це нагорода за мій характер, що всім захоплюється… Так от, — продовжував він. — Поїхав я на Далекий Схід і там… закохався в Соню й одружився з нею і вже маю чудову донечку. Дружина і донька на Землі, але скоро приїдуть сюди.
- Предыдущая
- 35/36
- Следующая
