Выбери любимый жанр

В забутій країні - Санкритьяян Рахул - Страница 25


Изменить размер шрифта:

25

— Що ж, може, ви й справді маєте рацію, — сказав я, відчуваючи, що Чанові слова збудили в мені якусь надію. — І що скоріше ми вирушимо в дорогу, то краще, бо сидіти довше у храмі нам небезпечно.

— Значить, ви пропонуєте тікати звідси при першій нагоді? — спитав мене Дхірендра.

— Звичайно. Але мене тривожить думка, що цариці загрожує смертельна небезпека.

Дхандас досі мовчки слухав нас, але після моїх слів несподівано встряв у розмову.

— Ми прибули сюди не для того, щоб рятувати якусь там царицю, і я не піду звідси, аж поки не побуваю в Серафісовій гробниці.

— Це неможливо. Якби ми навіть і знали її таємницю, то не змогли б справитися з жерцями, що її охороняють, — сказав Чан.

— Якщо ми спробуємо вдертись туди силою, це закінчиться для нас дуже погано. На мою думку, найкраще, що ми можемо зробити, — це залишатися друзями з усіма: якщо в нас буде хоч один ворог серед охорони гробниці й жерців храму — нам прийде кінець, — підтримав Чана Дхірендра.

— Мій дядько зробив велике відкриття. Він дізнався про цю країну і про все, що ми тепер бачимо на власні очі. Він залишив після себе кілька записних книжок, і кожне слово, написане там, — правда. Тому немає ніякого сумніву, що й про Серафісову скарбницю він пише правду. Я згоден, пробувати силою вдертися до гробниці безглуздо, але ще безглуздіше було б утекти звідси, залишивши незліченні багатства, — півголосом промовив Дхандас, втупившись очима в полум’я вогнища.

Ми мовчки дивились на цього чоловіка, який мріяв заволодіти всіма Серафісовими скарбами. Саме задля них він і вирушив у цю небезпечну подорож. І проти участі Чана й Дхірендри в експедиції він заперечував тільки тому, що не хотів ні з ким ділитися багатством, захованим у гробниці.

Мовчанку порушив каштан Дхірендра; він до всього підходив практично.

— Уявімо собі, що ми таки пройшли у гробницю і забрали всі скарби. А що далі? Як ми візьмемо їх з собою у довгу, може, на кілька тисяч кілометрів подорож через африканські ліси? Шлях на південний схід — я твердо переконаний у тому, що він є, - очевидно, проходить недослідженими лісами і веде в Кенію або Уганду. Мені доводилось не раз подорожувати через ліси, і тому я кажу з власного досвіду: коли ми збираємось у таку подорож, то повинні взяти з собою тільки найпотрібніше в дорозі, - сказав він.

— Подумайте, скільком людям потрібні гроші! — вигукнув Дхандас.

— А проте золото не замінить вам їжу. Хоч би ви зібрали всі коштовності, які є на світі, вони не поможуть вам відбити напад у дорозі, - пробував напоумити його Дхірендра.

Дхандас довго мовчав, а потім сказав грубим, неприязним голосом:

— Я людина хоробра і ладен чекати стільки часу, скільки потрібно. Всі ми залежимо від обставин. Ніхто не може сказати, що буде завтра.

Це й справді було так. Ми не знали, що чекає нас, особливо тепер, коли сюди повернувся Псаро…

На другий день зайшов пізно, вже ввечері, Яхмос і сказав, що цариця просить мене зараз завітати до неї. Коли ми сиділи в човні, я пробував заговорити з верховним жерцем, але він не відповідав, а тільки мовчки плакав, затуливши обличчя руками. Я зрозумів, що скоїлось якесь лихо, і не міг дочекатися, коли ми приїдемо.

Серісіс була в палаці сама, без подруг. Цариця шанобливо привіталась, і не встиг я ще навіть спитати, навіщо мене покликано, як вона взяла мене за руку й сказала:

— Я дуже потребую вашої допомоги. Як я вам казала вчора, так і вийшло. Псаро повернувся і разом з Нохрі затіяв змову проти мене. Вчора ввечері Нохрі навіть пригрозив, що буде повстання, коли я не скорюсь йому.

— Чого ж він вимагає від вас, царице? — спитав я.

— Ви навіть уявити собі не можете, чого він вимагає! — вигукнула вона і звернулась до Яхмоса: — Хіба я і мої предки не шанували богів? Невже в моєму царстві не знайдеться жодної людини, яка могла б провчити цього негідника?

— Чого ж він вимагає від вас? — вдруге спитав я.

— Нохрі хоче, щоб я дозволила йому пограбувати Серафісову скарбницю. Я, звичайно, не дозволю, але ж він може повбивати жерців, які охороняють її,

— Цього не буде ніколи: якщо це станеться, лютий гнів богів упаде на всю країну, — промовив верховний жрець.

— Я для того покликала вас, Тутмосе, щоб великі боги Гор, Тот і Анубіс, які не раз захищали моїх предків од ворогів, допомогли цієї тяжкої хвилини і своїй вірній рабині, - сказала цариця.

— Вони обов’язково допоможуть вам! — щиро вигукнув я.

Я бачив, що наша доля залежить від того, залишиться цариця на троні чи ні: навряд чи ми прожили б і добу, коли б ним заволодів Нохрі. Можливо, саме ця думка викликала таку швидку і впевнену відповідь.

Мої слова заспокоїли царицю. На її гарному обличчі знову з’явилась усмішка, і СерісІс сказала, плескаючи в долоні:

— Мій дорогий Тутмосе, я все життя буду вам вдячна за це.

— Скажіть, царице, чому Нохрі так поспішає заволодіти Серафісовою скарбницею, замість того, щоб спершу зняти повстання й заволодіти троном, а тоді вже без перешкод грабувати її?

— Йому потрібні гроші, щоб підкупити зрадників і грабіжників.

— О, це мені й на думку не спало!

— Але, хоч би там що намислив Нохрі, до Серафісових скарбів він не добереться. Боги не допустять цього.

— А хіба зламати двері в гробницю не можна?

— Ніяк не можна. Вже минули тисячоліття, відколи її побудовано, але ще ніхто не зміг пройти туди. Я боюсь тільки Псаро — він умілий маг і чаклун.

Я також боявся Псаро, але не тому, що вірив у чаклунство, — адже Псаро познайомився із сучасним світом і знав далеко більше, ніж його співвітчизники.

Обміркувавши становище, я сказав цариці:

— Я буду говорити з Тотом — ніхто не може змагатися з ним у мудрості.

Я сказав правду — за все своє життя я не бачив людини, розумнішої за Чана.

Розділ XIX

ПОЧАТОК БУРІ

Я не перебільшу, коли скажу, що ми почували себе так, наче були біля кратера вулкана перед його виверженням. А виверження могло розпочатись першої-ліпшої хвилини, і ми чекали, що от-от під ногами розступиться земля і безслідно поглине нас.

Ми сиділи вчотирьох у нашій маленькій кімнатці; двері її виходили до центральної зали. Я щойно розповів друзям про нашу розмову з царицею; не знаю, що ми надумали б, якби мали час спокійно все обговорити, але події випередили нас. У залі пролунав чийсь нестямний зойк, і я вибіг із кімнати.

І досі не можу спокійно згадати те, що постало перед моїми очима. Вперше в житті я побачив, як ллється людська кров. Звичайно, мені доводилось читати про криваві бійки і розправи, але я ніколи не думав, що людина може так озвіріти.

Того дня відзначалося свято на честь бога сонця Ра. Перед храмом, освітленим з цієї нагоди смолоскипами та світильниками, зібралося багато жерців. Скрізь панували мир і спокій. І раптом, несподівано для всіх, з’явився загін із двадцяти чоловік, озброєних з голови до ніг.

Першого вбито вартового, що стояв коло дверей храму. Це його передсмертний крик почули ми з нашої кімнати.

В забутій країні - doc2fb_image_0300000C.png

Воїни, горлаючи, вдерлись до зали й напали на бідолашних беззбройних жерців. Серед воїнів був Нохрі. Його обладунок яскраво блищав, осяяний полум’ям смолоскипів. Поруч з полководцем стояв Псаро. Нохрі тримав у руках великий лук, такий самий, як у того сміливого мисливця, що гнався за гієною.

Осатанілі солдати без жалю вбили майже всіх жерців. Врятувались тільки ті, що встигли сховатися за товстими колонами, а потім непомітно добралися до дверей храму і зникли у пітьмі.

За кілька хвилин усе було закінчено, і Нохрі, піднісши меч, вигукнув:

— Вперед! До гробниці!

Воїни кинулися за своїм ватажком, і незабаром у підземеллі забряжчала зброя.

Я побіг до своїх товаришів. Вони були вже в масках.

25
Перейти на страницу:
Мир литературы