Выбери любимый жанр

В забутій країні - Санкритьяян Рахул - Страница 23


Изменить размер шрифта:

23

— Добре, подивимось! Тож розкажи мені все, що ти знаєш про Серафісів амулет.

На щастя, моя шкіра була вкрита фарбою, і Нохрі не міг помітити, як я зблід.

— Я знаю, що вже минуло чимало років, відколи цей амулет вкрадено і вивезено звідси. Знаю я і те, що тільки за його допомогою можна відімкнути Серафісову гробницю.

— О, ти багато чого знаєш! Але звідки ти дізнався про все це?

— Від Яхмоса.

— Я бачу, цей старий жрець і справді зовсім дурний! Яхмос може вивчити напам’ять усі легенди й перекази про богів, але на людях він ніяк не розуміється. Зате Нохрі зроблено з іншого тіста. Я чув, що Гор — син Озіріса й Ізіди, а Анубіс — син Нейт, яка плаче в пустелі. Чи це не ті самі боги, ідо ходять за тобою, мов ягнята? Я дуже радий, що не гаяв часу на вшанування їх. Я вивчаю богів так само, як і людей, а зараз, Тутмосе, хочу розібратися в тобі.

Сказавши це, Нохрі схопився з ліжка і швидко відсунув завісу, що висіла за моєю спиною. Я озирнувся і мало не скрикнув від жаху: позаду мене стояв той, кого я вже бачив раніше.

— Псаро, ану подивись пильно на цього чоловіка, що прикидається жерцем. Хто він такий? — голосно спитав Нохрі.

Мені забракло мужності дивитися просто в обличчя Псаро — я зразу пізнав його. Худе, охляле тіло, лиса голова, зморшкувате обличчя, холодні очі! Це був той самий чоловік, якого ми бачили на “Лотосі”. Саме він, а не хтось інший, вкрав у нас амулета, і саме його кінець кінцем добре-таки обдурив пан Чан. Тепер я був майже впевнений, що це він убив Шівнатха Джаухрі.

Розділ XVII

ЗУСТРІЧ З ЦАРИЦЕЮ

Старий так пильно дивився на мене, наче хотів пронизати поглядом наскрізь. Уникаючи його, я одвів очі і раптом помітив за спиною у Псаро молодого чоловіка, який теж плив разом з нами на “Лотосі”.

Нохрі поклав руку мені на плече, і я добре відчув, який дужий цей серафієць: він торкнувся до мого плеча тільки чотирма пальцями, а мені здалось, що я не витримаю величезної ваги, яка навалилась на мене, і от-от упаду на землю.

— Ну, Псаро, дивись добре. Чи знаєш ти цього чоловіка? Чи зустрічав ти його коли-небудь у тій дивовижній країні, що лежить за пустелею?

Я почував приблизно те саме, що почуває кривавий убивця, який сидить за міцними ґратами на лаві підсудних і чекає вироку суду.

— Ні, я його не знаю, — відповів нарешті Псаро.

Я в душі подякував панові Чану за його кмітливість і майстерність, за те, що він змінив колір моєї шкіри, поголив бороду, вуса і голову — одне слово, за те, що мене годі пізнати.

Нохрі навіть не приховував, який він розчарований. Він почав ходити з кутка в куток, роздимаючи ніздрі і стукаючи кулаком правої руки по лівій долоні. Я дивився на Нохрі і мимоволі порівнював його з тигром, який уперше опинився в залізній клітці.

Потім він зупинився, примружив очі, заклав руки за спину і знову звернувся до Псаро:

— Ану, дивись краще!.. Я вірю, що ти побачив у тій дивовижній країні багато незвичайного, чудного, такого, про що ніхто з нас не чув і в що навіть важко повірити. Ти вивчив там дивну мову, якої тут ніхто не може зрозуміти… Ти казав, що амулет вкрадено у тебе в якомусь приморському місті. Який вигляд мав злодій?

— Не знаю, тоді було темно. Я пам’ятаю тих двох, у кого був амулет. Один із них — старий чоловік із сивою бородою. Той ніколи не наважився б одібрати вкраденого жука-скарабея, — відповів Псаро.

— А другий?

— Другий був високий, худорлявий чоловік, а очі в нього блищали, мов у божевільного.

Я був урятований! Я розумів, що не відповісти на цю вихватку Нохрі не можна, і тому сказав сердито, намагаючись викликати в Нохрі повагу до себе:

— Послухай, Нохрі, сама володарка цієї країни привітала нас, а вона могутніша і впливовіша за тебе, хоч ти про це думаєш інакше. Відколи ми тут, ми нікому не вчинили нічого поганого. Ще того дня, коли ми прибули сюди, я переказав цариці, що боги завітали до її країни, дбаючи про мир і добробут серафійців. Питаю тебе, за чиїм наказом ти образив мене і поставив цього чоловіка суддею наді мною?

— З власної волі! — гримнув Нохрі.

— Коли так, я змушений буду сказати цариці, що перебуваю тут не для того, щоб мене ображали.

— Царицю можна налякати розповідями про богів та духів, про чаклунство та закляття — вона ж усе-таки жінка, — а солдатові ці байки ні до чого.

— Я йду до цариці, - сказав я і рушив до виходу.

Двері самі розчинились переді мною, але не встиг я пройти і двох кроків, як дорогу мені заступили двадцятеро воїнів, озброєних з голови до ніг.

Я обернувся до полководця:

1- Накажи їм пропустити мене!

Нохрі зловтішно усміхнувся:

— От бачиш, яку сіть розкинув я тут для вас! Цього разу ти з неї вибрався, але на другий раз уже її не розірвеш і опинишся в ній не тільки ти сам, а разом із шакалом, ібісом та соколом, — відповів полководець і звелів пропустити мене.

Я розумів, що тільки чудо врятувало мене від Нохрі, і, вийшовши з палацу, ще довго не міг отямитись. Який у мене був настрій, ви можете собі легко уявити, коли згадаєте, що я ніколи не був хоробрий.

Але Нохрі кинув нам зухвалий виклик, і я зразу ж подався до цариці, щоб розповісти їй про все.

Біля головного входу мене зустрів начальник охорони. Він підніс руку, вітаючись зі мною, і спитав, що мене привело до палацу. Я відповів, що конче мушу побачити царицю. Тоді він провів мене садом до будинку, де була тронна зала. Гарними мармуровими сходами я ввійшов до величезної зали з басейном. Біля води було розстелено килим, на якому лежала цариця із своїми подругами. Я подивився на неї і мимоволі подумав, що вона ще зовсім дитина.

Цариця встала й шанобливо привітала мене.

— Боги просили вас що-небудь переказати мені? — спитала вона.

— Боги посилають цариці своє благословення, — відповів я і знову подумав, що ми справжні злочинці, коли наважуємося свідомо обманювати молоду, чесну й чисту дівчину.

В забутій країні - doc2fb_image_0300000B.png

Цариця мені подобалась не тільки своєю щиросердістю, а й тим, що дуже просто поводилась: адже не треба забувати, що їй належали всі блага стародавньої цивілізації. Серісіс мала добру освіту: Яхмос казав мені, що вона інколи годинами розмовляла з ученими країни. Якби вона, володарка цього царства минулого, знала хоч трохи сучасний світ, то, безперечно, ще краще правила: б своєю забутою країною.

Коли я стояв перед Нохрі, людиною, яка не знає почуття жалю або поваги до людей, я розумів, що і моє життя і життя моїх товаришів висить на волосинці: найменша невпевненість або необачно сказане слово спричиняться до нашої смерті. Отже, щоб вирватися з рук такої людини, не соромно було іти на все.

Але зараз, коли я стояв перед царицею, то вважав, що немає кари, на яку б ми не заслужили, і мені дуже хотілося розказати їй усе. Звичайно, це було б безглуздо: якби Серісіс навіть схотіла, то не могла б урятувати нас — її підданці не помилували б тих, хто їх обдурив.

Я помітив, що цариця дуже симпатизує мені, і не тільки через те, що боги прихильні до мене. Як це пояснити, не знаю, бо навіть замолоду я не був привабливий і не міг сподіватися на прихильність такої гарної дівчини, а тепер, на старість, годі й казати! За віком я міг би бути їй дідом. А проте видно було, що вона ставилася до мене з великою ніжністю, любов’ю і повагою.

Серісіс узяла мене за руку, і ми спустились мармуровими сходами в сад. Надвечірнє прохолодне повітря було напоєне запахом квітів. Ми йшли алеєю; обабіч її височіли статуї староєгипетських богів та богинь. Раптом цариця глянула мені в обличчя.

— Тутмосе, скажіть, що з вами? Вас, здається, щось стривожило? — спитала вона.

— Так, царице, — відповів я.

— Може, ви чим-небудь розгнівали богів? — співчутливо спитала Серісіс.

23
Перейти на страницу:
Мир литературы