Леонід Кравчук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/21
• Следующая

Правою опозицією стали партії націоналістичного спрямування, що звинувачували київський уряд у надмірній поступливості Росії і оголосили боротьбу так званим «промосковським» силам. Більш помірковані позиції займали дві гілки ОУН – «бандерівський» і «мельниківський», які перенесли свою діяльність з еміграції в Україну, включивши в себе частину лідерів української опозиції. Тривале перебування лідерів двох підрозділів ОУН на ліберальному Заході викликало еволюцію у їхньому світогляді. Ідеологічна спрямованість їх курсів ближча до центристських партій, хоча вони особливо підкреслювали національні пріоритети. Така поміркована позиція нового бандерівського і мельниківського керівництва виявилася неприйнятною для частини старих членів ОУН, які ніколи не були на Заході. Вони проголосили про створення власної партії – ОУН в Україні. Іншою радикальною націоналістичною партією стала Українська національна асамблея, більше відома як УНА. Вона утворила власні воєнізовані загони – Українську національну самооборону (УНСО). Бойовики УНСО брали участь у військових конфліктах з Молдовою на стороні Придністровської республіки, в Абхазії на боці Грузії та в Чечні на стороні чеченських повстанців. Окрім того, у Львові виникла Українська націонал-соціалістична партія, що складається виключно з молодих людей і яка поєднує радикально-націоналістичні і відверто профашистські лозунги із заявами про потребу приходу до влади молодого покоління.

У другій половині 1993 року на Леоніда Кравчука вже тиснуть з усіх боків – і опозиція, і націонал-радикали, і парламент, і вуличні страйкарі. Таку ситуацію Леонід Макарович пояснював з притаманною йому виваженістю: «Йдеться про завищені соціальні очікування. Нам за багато років прищепили віру в те, що держава може і повинна дати все – від кравецької голки до квартири. Ця віра переросла в зневіру у власних силах, у здатності забезпечити себе всім необхідним за рахунок своєї напруженої сумлінної праці. Тому поки що в Україні мало хто працює. Бо йде перерозподіл, а точніше – масовий перепродаж товарів. Хтось сказав: на Заході все є, але там ще й працюють. Ми сприймаємо лише першу частину цієї правди. І думаємо, що там, на Заході, все є, бо там у них є свій Кравчук, який їм усе те дав. Коли ж лунає друга частина, про необхідність працювати, українці глухнуть. Або мчать на мітинги з порожніми каструлями, страйкуючи й вимагаючи: дай!» Але попри ці, безперечно, мудрі зауваження та спостереження, 1993—1994 роки були для України, напевне, найгіршими з точки зору економіки. Люди взялися виживати самотужки. Міжміські електрички щодня набивалися стихійними базарувальниками, у тому числі – вчорашніми вчителями, лікарями, інженерами. Вони везли на стихійні ринки свій нехитрий товар, вантажачи сумки на двоколісні візки з довгими ручками – ці возики невідомо хто охрестив «кравчучками», і назва прижилася. А виготовлення саморобних «кравчучок» теж стало бізнесом. Загалом на початок 1994 року з восьми великих обласних центрів України зумів утриматися без суттєвого підвищення цін та тотального зубожіння людей лише Харків – міським головою в ті часи був Євген Кушнарьов.

Так, Україну вже визнав увесь цивілізований світ. Вона набула основних ознак державності: кордони, прикордонні війська та митна служба, сформувала власне військо. Але якщо із зовнішніми атрибутами державності було все гаразд, то проблемою проблем залишалося створення самостійної структурно збалансованої та ефективної національної економіки, наявність власної фінансово-кредитної і банківської системи. Маючи конституційне право виступати в парламенті два рази на рік, Леонід Кравчук виступає з трибуни з часу свого обрання і до середини 1993 року сорок чотири рази. «Витерпів від цього парламенту стільки, що вистачило б на багатьох людей, – зізнавався у пресі Леонід Макарович. – Грубість, хамство, нетолерантність, зневагу. Проте ніколи не йшов на загострення стосунків». Тим не менше, в умовах гострої соціально-економічної та політичної кризи 24 вересня 1993 року Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових виборів до парламенту – 27 березня і Президента України – 26 червня 1994 року.

Парламентські вибори весною-літом 1994 року засвідчили інший тривожний факт: поділ між демократами та, як їх тоді називали, «партократами» в Україні відбувався за регіональними та національними ознаками. Якщо Схід охоче віддавав свої голоси лівим, то Захід голосував за правих. Користуючись своєю невеликою чисельною перевагою та роз’єднаністю у стані їхніх суперників, соціалісти і комуністи перебрали керівництво у найважливіших парламентських комісіях і провели на посаду Голови Верховної Ради Олександра Мороза, керівника Соціалістичної партії і лідера «групи 239» у попередньому парламенті. Вибори 1994 створювали враження, що Схід і Захід України за перші три роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а, навпаки, все більше дрейфують у різні сторони. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями і росіянами, комуністами і націоналістами, Сходом і Заходом. Зокрема з такою оцінкою виступило наприкінці 1993 року ЦРУ. Згідно з іншими прогнозами, Україна мала неминуче повторити шлях Білорусії, яка після обрання влітку 1994 року президентом Александра Лукашенка пішла на відновлення союзу з Росією.

За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало. Якщо 1991 року майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 року в боротьбу за президентське крісло включилися лише 11, з яких 7 були зареєстровані кандидати в президенти. Серед них були Леонід Кравчук, Іван Плющ, Олександр Мороз та екс-прем’єр Леонід Кучма. На боці діючого президента грали всі державні засоби масової інформації. Телевізійних каналів, як і газет, у той час було ще небагато. До того ж нечисленні комерційні канали стояли осторонь політичної боротьби. Натомість ефір УТ-1, каналу, доступного практично кожному українцеві, в кого був телевізор, повністю підтримував Кравчука, подаючи його як єдиного рятівника нації та людину, котра зробила незалежність України можливою. Тоді як проти «червоного директора» Леоніда Кучми була розгорнута цілеспрямована пропаганда, адже основним конкурентом діючого президента вважався саме Леонід Данилович. До реклами Леоніда Кравчука долучалися УТ-2 та УТ-3, хоч вплив цих каналів був набагато меншим.

Антикучмівська пропаганда під час тих виборів набула такого масштабу, що сам Кучма навіть у якийсь момент зібрався знімати свою кандидатуру. Якби це сталося, найбільш реальним претендентом на президентське крісло став би Олександр Мороз. Головний опонент Кравчука від демократичних сил В’ячеслав Чорновіл того року не ризикнув брати участь у президентських перегонах – Рух втрачав популярність як через розколи, так і в силу дедалі частішого загравання з владою. Проте в останній момент Кучма лишився серед кандидатів, і після першого туру стали зрозумілі вподобання українців: Західна Україна дала 90% за Леоніда Кравчука, Східна, Південна та Севастополь у такому самому процентному відношенні підтримала Леоніда Кучму. Та виборча кампанія вперше (і не востаннє) використовувала всі елементи «чорного піару». Так, з’являлися листівки про підготовку замаху на Кравчука і Кучму. Ширилися чутки, що на території України з якоїсь причини опинилися групи грузинських та вірменських бойовиків. Звучали заяви про те, що під виглядом гуманітарної допомоги на Західну Україну посилають з-за кордону оргтехніку та чомусь гучномовці. Тим не менше, 26 червня 1994 року за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбільшу кількість голосів і вийшли у другий тур: Леонід Кравчук (37,68%) та Леонід Кучма (31,25%). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о п’ятій годині ранку 11 липня з Адміністрації Кравчука зателефонували до виборчого штабу Кучми й привітали суперників з перемогою. За Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л. Кравчука – 45%.

• Предыдущая
• 15/21
• Следующая